Ухвала суду № 66728176, 24.05.2017, Апеляційний суд Волинської області

Справа № 161/13970/16-ц Головуючий у 1 інстанції: Івасюта Л.В. Провадження № 22-ц/773/660/17 Категорія: 43 Доповідач: Карпук А. К.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 травня 2017 року місто Луцьк

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Волинської області в складі:

головуючого - судді Карпук А.К.

суддів - Бовчалюк З.А., Здрилюк О.І.,

секретар Галицька І.П.,

з участю представників позивача ОСОБА_1, ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, яка діє від свого імені та як законний представник в інтересах малолітньої ОСОБА_5 ОСОБА_6, третя особа на стороні відповідача яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Орган опіки і піклування виконавчого комітету Луцької міської ради про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_3 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 29 березня 2017 року,-

В С Т А Н О В И Л А :

Рішенням Луцького міськрайонного суду від 29.03.2017 року в задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4, яка діє від свого імені та як законний представник в інтересах малолітньої ОСОБА_5 ОСОБА_6, третя особа на стороні відповідача без самостійних вимог на предмет спору - Орган опіки і піклування виконавчого комітету Луцької міської ради про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням відмовлено.

Не погоджуючись з цим рішенням позивач подала апеляційну скаргу у якій покликаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права просить рішення скасувати та ухвалити нове про задоволення позову.

Апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 24.11.2014року у справі №161/8638/14-ц позовні вимоги ОСОБА_3, ОСОБА_7, ОСОБА_8 до ОСОБА_9, ОСОБА_10 про встановлення факту проживання однією сім'єю, визнання майна спільною сумісною власністю, визнання права власності на майно, визнання недійсним договору купівлі-продажу задоволено. Суд вирішив: встановити факт спільного проживання ОСОБА_3 з ОСОБА_9, як чоловіка та жінки однією сім'єю без шлюбу в період з 05 листопада 1999 року по 28 травня 2007 року; визнати квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю ОСОБА_3, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9. Визнати за ОСОБА_3, ОСОБА_7, ОСОБА_8 право власності за кожним по 1/4 частині квартири АДРЕСА_2; визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2, укладений від 04 червня 2009 року між ОСОБА_9 та ОСОБА_10, посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Зубенко Т.І. за реєстровим номером 1090.

Рішенням апеляційного суду Волинської області від 29 грудня 2014 року, подану ОСОБА_9 апеляційну скаргу задоволено частково, рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 24.11.2014 року в частині визнання за ОСОБА_3, ОСОБА_7, ОСОБА_8 права власності за кожним по 1/4 частині квартири змінено; визнано за ОСОБА_3 право власності на 31/100 частину квартири АДРЕСА_3; визнано за ОСОБА_7, ОСОБА_8 право власності за кожним по 19/100 частин даної квартири. В решті рішення залишено без змін.

З довідки №39-32/1632 від 30.11.2016р., виданої відділом ведення реєстру територіальної громади Луцької міської ради вбачається, що за відомостями Реєстру територіальної громади міста Луцька у спірній квартирі за адресою: АДРЕСА_4 зареєстровано місце проживання таких осіб: ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1; ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2; ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_4

Відповідачі у спірній квартирі не проживають, а лише зареєстровані зі згоди співвласника ОСОБА_9

ОСОБА_9 належить на праві приватної власності квартира за адресою: м. Луцьк, пр. Відродження, 7/92, в якій він проживає разом із дружиною ОСОБА_4 та дитиною ОСОБА_5 квартира перебуває в іпотеці в рахунок забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції правильно виходив із положень ч. 1 ст. 319 Цивільного Кодексу України, ст. 41 Конституції України та ч.І ст. 321 ЦК України, якими гарантовано непорушність права власності та встановивши, що співвласником спірної квартири є чоловік відповідача ОСОБА_12 і батько малолітньої ОСОБА_5 - ОСОБА_9 обґрунтовано дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Встановлено, що реєстрація відповідача і малолітньої доньки у цій квартирі здійснена саме у зв'язку з реалізацією права володіння, користування, розпорядження власністю співвласником ОСОБА_9, і ніяким чином не порушує прав одного із співвласників - ОСОБА_3

Відповідно до п.1 ч.1 ст. 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Тобто, захисту підлягає порушене право.

Як при розгляді справи судом першої інстанції, так і у суді апеляційної інстанції представниками позивача, усупереч вимог ч.3 статті 10, ч. І ст. 60 ЦПК України не надано доказів на підтвердження порушення прав позивача як співвласника квартири реєстрацією у ній відповідачів.

Відповідно до роз'яснень, що містяться у п. 15 постанови № 9 Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 01 листопада 1996 року, при розгляді спорів про право користування жилим приміщенням необхідно брати до уваги, що ст. 33 Конституції України гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування та вільний вибір місця проживання. Це означає, що наявність чи відсутність прописки самі по собі не можуть бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім'ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.

В апеляційній скарзі позивач посилається на положення ч.2 ст. 405 ЦК України, як на правову підставу своїх вимог. У цій нормі права, зокрема, передбачено підстави втрати права на користування житлом членом сім'ї власника житла у разі його відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Однак положення цієї статті підлягають застосуванню з урахуванню обставин даної справи, особливість яких полягає у тому, що співвласниками спірної квартири є чотири особи, серед яких - ОСОБА_9, членами сім»ї якого є ОСОБА_4 та їх спільна малолітня дитина ОСОБА_5, а тому право вимагати визнання втратившими права на житло на підставі цієї правової норми належить ОСОБА_9, а не іншому співвласнику - позивачу ОСОБА_3, так як відповідачі не відносяться до членів її сім»ї.

Крім того, положеннями цієї статті врегульовано питання визнання члена сім»ї власника таким, що втратив право на житло у разі відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і членом сім»ї або законом. У запереченні на апеляційну скаргу ОСОБА_4 указує, що її чоловік ОСОБА_9 проживає за адресою АДРЕСА_1 у зв»язку з потребою догляду за престарілою матір»ю, а тому і вона з донькою проживає разом з ним, тобто, відсутня з поважних причин.

Зазначаючи в апеляційній скарзі про наявність у позивача права вимагати усунення перешкод у користуванні своєю власністю апелянт залишив поза увагою положення ч.3ст. 10, ч.І ст. 60 ЦПК України, згідно з якими на позивача покладається обов'язок довести належними і допустимими доказами обставини, на які він покликається на підставу своїх вимог. Доказів про те, які ж саме перешкоди у користуванні своєю власністю чиняться відповідачами, позивач не подала.

Та обставина, що позивач самостійно несе тягар утримання квартири, не може слугувати підставою для задоволення позову, оскільки у такому випадку позивач вправі захистити своє право, заявивши вимоги про компенсацію іншими співвласниками квартири понесених витрат.

Суд правильно визначив правовідносини, що виникли між сторонами та застосував ті норми права, якими вони урегульовані, про що зазначив у рішенні, а тому апелянт безпідставно указує, що суд не визначився з характером спірних правовідносин.

При вирішенні даного спору не підлягає застосуванню правова позиція Верховного Суду України від 16.11.2016 року у справі № 6-709цс16, оскільки ця правова позиція висловлена у справі, обставини якої не є аналогічними тим, які встановлені у даній справі. Зокрема, правовий висновок зроблений у справі за позовом нового власника будинку до особи, яка зареєстрована у будинку зі згоди попередніх власників. Також суть цієї правової позиції зводиться до того, що визначальним для захисту права на підставі ст. 405 ЦК України є не тільки наявність у позивача права власності, а й встановлення судом існування перешкод у користуванні власником своєю власністю. Як зазначено вище, доказів про такі обставини позивач ОСОБА_3 не надала.

Заявляючи вимогу про визнання малолітньої ОСОБА_5 такою, що втратила право на житло у зв'язку з відсутністю понад один рік, позивач не врахувала тієї обставини, що на даний час вона з причин свого малоліття позбавлена самостійно визначити місце проживання та змушена проживати за адресою, обраною її батьками, тому не має підстав стверджувати про відсутність малолітньої без поважних причин.

Доводи апеляційної скарги не містять правових підстав для скасування рішення суду першої інстанції, яке ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись статтями 303, 304, 307, 308, 314, 315 ЦПК України колегія суддів

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_3 відхилити.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 29 березня 2017 року у даній справі залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ухвалою законної сили.

Головуючий:

Судді: