Рішення № 66717293, 23.05.2017, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Дніпро)

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 22-ц/774/1585/17 Справа № 209/696/16-ц Головуючий у 1 й інстанції - Лобарчук О. О. Доповідач - Демченко Е.Л.

Категорія 05

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 травня 2017 року колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області в складі:

головуючого - судді Демченко Е.Л.

суддів - Куценко Т.Р., Максюта Ж.І.

при секретарі - Синенко Є.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_2 на заочне рішення Дніпровського районного суду м.Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 29 вересня 2016 року по справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_5, третя особа - Реєстраційна служба Дніпродзержинського міського управління юстиції, про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, скасування запису про проведену державну реєстрацію прав, визнання права власності на нерухоме майно та відшкодування завданих збитків, -

в с т а н о в и л а:

У березні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з уточненим позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_5 про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, скасування запису про проведену державну реєстрацію прав, визнання права власності на нерухоме майно та відшкодування завданих збитків, мотивуючи тим, що він та відповідач ОСОБА_4 на підставі договору дарування отримали від свого батька ОСОБА_6 в дар житловий будинок АДРЕСА_1, загальною площею 388,1 кв.м. Він отримав 2/3 частки будинку, а відповідач ОСОБА_4 1/3 частку вказаного будинку, ставши його співвласниками.

Вказував, що в квітні 2015 року йому стало відомо, що його незаконно позбавили права власності, оскільки при укладені договору оренди з ФОП ОСОБА_7 з'ясувалося, що даний житловий будинок на праві спільної часткової власності позивачу вже не належить.

Зазначав, що ним було встановлено, що 2/3 частки житлового будинку, які належали на праві спільної часткової власності йому, та 1/3 частка, яка належала відповідачу ОСОБА_4, були передані у власність відповідачу ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу від 02 липня 2007 року, який рішенням Баглійського районного суду м.Дніпродзержинська від 13 липня 2007 року був визнаний дійсним. Проте рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області це рішення було скасоване та в задоволенні позову ОСОБА_5 про визнання договору купівлі-продажу дійсним було відмовлено.

Посилаючись на те, що за час розгляду справи та вирішення питання стосовно визнання договору купівлі-продажу спірного домоволодіння дійсним відповідач ОСОБА_5, знаючи про незаконність володіння житловим будинком, передала у власність 2/5 частки даного житлового будинку відповідачу ОСОБА_4 та 3/5 частки відповідачу ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу №576 від 28 липня 2015 року, що є порушенням його прав, а тому просив суд ухвалити рішення, яким витребувати з незаконного володіння ОСОБА_4 2/5 частки житлового будинку, що знаходиться у АДРЕСА_1, на його користь; витребувати з незаконного володіння ОСОБА_2 3/5 частки житлового будинку, що знаходиться у АДРЕСА_1, на його користь; скасувати запис №10578795 від 28 липня 2015 року про проведення державної реєстрації права власності за ОСОБА_4 на нерухоме майно - житловий будинок (реєстраційний номер 689945212104), що знаходиться у АДРЕСА_1, в частці розміром 2/5; скасувати запис №10578815 від 28 липня 2015 року про проведення державної реєстрації права власності за ОСОБА_2 на нерухоме майно - житловий будинок (реєстраційний номер 689945212104), що знаходиться у АДРЕСА_1, в частці розміром 3/5; скасувати запис №10577674 від 28 липня 2015 року про проведення державної реєстрації права власності за ОСОБА_5 на нерухоме майно - житловий будинок (реєстраційний номер 3299504), що знаходиться у АДРЕСА_1; скасувати запис про проведення до 01 січня 2013 року державної реєстрації права власності за ОСОБА_5 на нерухоме майно - житловий будинок, що знаходиться у АДРЕСА_1; визнати за ОСОБА_3 право власності на 2/3 частки нерухомого майна - житлового будинку, що знаходиться у АДРЕСА_1; стягнути з ОСОБА_5 завдані йому матеріальні збитки в розмірі 100.000 грн.

Заочним рішенням Дніпровського районного суду м.Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 29 вересня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволені у повному обсязі.

Додатковим рішенням Дніпровського районного суду м.Дніпродзержинська від 18 січня 2017 року вирішено питання стосовно судових витрат.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить заочне рішення Дніпровського районного суду м.Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 29 вересня 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів находить, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Згідно із ст.41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Судом першої інстанції встановлено і це підтверджується матеріалами справи, що право власності на об'єкт нерухомого майна, розташований у АДРЕСА_1, первинно було зареєстровано 04 листопада 2003 року за територіальною громадою м.Дніпродзержинська на підставі свідоцтва про право власності від 27 жовтня 2003 року, виданого Фондом комунальної власності м.Дніпродзержинська (реєстраційний номер: 3293504).

03 березня 2004 року зареєстровано перехід права власності від територіальної громади м.Дніпродзержинська до ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу від 12 листопада 2003 року, реєстр №3708, посвідченого приватним нотаріусом Дніпродзержинського міського округу Огнєвою Н.О.

05 квітня 2007 року зареєстровано перехід права власності від ОСОБА_6 до ОСОБА_4 (1/3 частина), ОСОБА_3 (2/3 частини) на підставі договору дарування від 29 грудня 2007 року, реєстр №1-5037, посвідченого Першою дніпродзержинською державною нотаріальною конторою.

10 жовтня 2007 року зареєстровано перехід права власності від ОСОБА_4, ОСОБА_3 до ОСОБА_5 на підставі рішення Баглійського районного суду м.Дніпродзержинська від 13 липня 2007 року.

Після реконструкції за ОСОБА_5 зареєстровано право власності на підставі свідоцтва про право власності від 31 травня 2012 року, виданого виконавчим комітетом Дніпровської районної у м.Дніпродзержинську ради (а.с.54).

Згідно даних інвентаризаційної справи ОКП «Дніпродзержинське бюро технічної інвентаризації» інформація про зареєстроване право власності до 01 січня 2013 року за ОСОБА_3 на 2/3 частини житлового будинку, розташованого у АДРЕСА_1, відсутня (а.с.52).

Так з матеріалів справи вбачається, що рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 листопада 2015 року, яке чинне наданий час, було задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_3 та скасоване заочне рішення Баглійського районного суду м.Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 13 липня 2007 року, ухвалене нове рушення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна дійсним, визнання права власності (а.с.90-91).

Згідно із рішенням Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі за заявою №48553/99 „Совтрансавто-Холдинг" проти України", а також згідно до рішення Європейського суду з прав людини від 28 жовтня 1999 року у справі за заявою №28342/95 „Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує усталена судом практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 24 лютого 2016 року вбачається, що на підставі свідоцтва про право власності від 31 травня 2012 року, виданого виконавчим комітетом Дніпровської районної у м.Дніпродзержинську ради право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_5; на підставі договору купівлі-продажу від 28 липня 2015 року право спільної часткової власності на житловий будинок АДРЕСА_1 зареєстровано - 2/5 частки за ОСОБА_4 та 3/5 частки за ОСОБА_2 (а.с.12-15).

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3 у повному обсязі суд першої інстанції виходив з того, що спірне майно, яке належить позивачу, вибуло з його володіння не з його власної волі, а саме на підставі неукладеного договору купівлі-продажу, про оформлення якого він не знав, чим були порушені його права, а тому вважав позов у повній мірі доведеним, обґрунтованим та підлягаючим задоволенню.

Колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції в частині витребування спірного домоволодіння та скасування записів стосовно державної реєстрації прав власності на спірний будинок за відповідачами та не погоджується з висновком стосовно стягнення завданих позивачу матеріальних збитків у розмірі 100.000 грн. у зв'язку з наступним.

Стаття 41 Конституції України проголошує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до статей 317,319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Відповідно до закріпленого в ст.387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов'язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі, зокрема, за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює його витребування від добросовісного набувача.

Отже, вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, суди повинні встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власника в силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема, чи з волі власника вибуло це майно з його володіння.

Положеннями статей 330,387,388 ЦК України власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними.

Захист порушених прав особи, що вважає себе власником неодноразово відчуженого майна, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Розглядаючи спори щодо витребування такого майна, суди повинні мати на увазі, що в позові про витребування майна може бути відмовлено лише з підстав, зазначених у статті 388 ЦК України. Крім того, під час розгляду спорів про витребування майна суди повинні встановити всі юридичні факти, визначені статтями 387 та 388 ЦК України, зокрема: чи набуто майно з відповідних правових підстав, чи можна вважати підстави набуття майна законними, чи набувач майна є добросовісним набувачем тощо.

Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_3 належними та допустимими доказами довів, що належна йому частина нерухомого майно вибула з його володіння поза його волею.

Статтею 396 ЦК України встановлено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права відповідно до положень глави 29 ЦК України, в тому числі і на витребування цього майна від добросовісного набувача.

Умовами ст.319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

В силу ч.1 ст.321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

За змістом ч.1 ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю.

Враховуючи вищезазначене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_3 про витребування належних йому частин спірного домоволодіння із чужого незаконного володіння та, як наслідок цього, скасування записів про державну реєстрацію права власності на спірний будинок та визнання за ним права власності на належну йому частину, оскільки рішення суду про задоволення позову про повернення майна, переданого за недійсним правочином чи витребування майна із чужого незаконного володіння є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає державній реєстрації, за власником, а також скасування попередньої реєстрації.

Доводи апеляційної скарги в частині відсутності підстав для витребування майна є необґрунтованими та спростовуються матеріалами справи.

В свою чергу доводи апеляційної скарги стосовно відсутності підстав для стягнення на користь позивача 100.000 грн. у рахунок відшкодування упущеної вигоди заслуговують на увагу у зв'язку з наступним.

Відповідно до положень ст.22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Відшкодування реальних збитків в розумінні ст.22 ЦК України можливе лише за наявності фактичних витрат, які зроблені або будуть зроблені особою, котра їх може підтвердити відповідними документами в порядку ст. 60 ЦПК України.

Доведення факту завдання реальних збитків та втрати доходів, які б особа могла отримати, якщо її право не було б порушено, а також причинний зв'язок між цією шкодою та діями відповідача в силу ст.ст. 10,60 ЦПК України, покладається на позивача.

Такий висновок узгоджується з позицією Верховного Суду України висловленою у постанові №6-2759цс15 від 20 січня 2016 року, яка у силу ст.360-7 ЦПК України є обов'язковою для усіх судів України.

Позивачем не було доведено належними та допустимими доказами спричинення йому матеріальних збитків у розмірі 100.000 грн., лист від ФОП ОСОБА_7 не може слугувати підставою для стягнення збитків, оскільки у повній мірі не доводить їх спричинення.

Відповідно до ч.3 ст.303 ЦПК України апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норма матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.

Враховуючи викладене вище, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення Дніпровського районного суду скасуванню в частині стягнення з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 завданих матеріальних збитків в розмірі 100.000 грн. з подальшою відмовою цій частині позову ОСОБА_3

Керуючись ст.ст.303,307,309,313,314,316,317 ЦПК України, колегія суддів, -

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Дніпровського районного суду м.Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 29 вересня 2016 року в частині стягнення з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 завдані матеріальні збитки в розмірі 100.000 грн. скасувати і в цій частині позову ОСОБА_3 відмовити.

В решті рішення Дніпровського районного суду м.Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 29 вересня 2016 року залишити без змін.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржене в касаційному порядку протягом двадцяти днів.

Головуючий: Демченко Е.Л.

Судді: Куценко Т.Р.

Максюта Ж.І.