Постанова № 66691871, 25.04.2017, Верховний Суд (до 15.12.2027 - Верховний Суд України)

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 квітня 2017 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючогоГриціва М.І., суддів:Волкова О.Ф., Кривенди О.В., Прокопенка О.Б., за участю:секретаря судового засідання Шатило Р.П.,

представника позивача - Вакуленко О.М., -

розглянувши у відкритому судовому засіданні у режимі відеоконференції справу за заявою відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Дніпропетровській області (далі - відділ ДВС, управління ДВС відповідно) про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 24 листопада 2015 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі - Банк) до відділу ДВС, треті особи: Нікопольське комунальне підприємство «Нікопольтеплоенерго» (далі - КП), Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України», (далі - НАК), дочірня компанія «Газ України» НАК (далі - ДК), про визнання протиправною та скасування вимоги,

встановила:

У червні 2014 року Банк звернувся до суду з адміністративним позовом, у якому просив визнати протиправною та скасувати вимогу відділу ДВС від 30 травня 2014 року № 2014/10013 (далі - Вимога) на підставі статей 5, 11 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-ХIV «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 606-ХIV) і статті 62 Закону України від 7 грудня 2000 року № 2121-ІІІ «Про банки і банківську діяльність» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин). Цією Вимогою відділ ДВС зобов'язав Банк негайно усунути порушення законодавства про виконавче провадження і за рахунок власних коштів перерахувати відділу ДВС суми помилкових переказів з рахунку КП за період з 3 лютого по 11 березня 2014 року, а також пропонував особисто з'явитись на певну дату для надання доказів виконання Вимоги і пояснень, необхідних для вирішення питання про притягнення винних осіб до відповідальності за порушення законодавства про виконавче провадження.

Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 15 серпня 2014 року у задоволенні позову відмовив.

Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 30 вересня 2014 року скасував рішення суду першої інстанції і прийняв нову постанову - про задоволення позову. Цей суд визнав протиправною і скасував Вимогу відділу ДВС.

Управління ДВС з підстави порушення норм матеріального та процесуального права 22 травня 2015 року подало касаційну скаргу на рішення суду апеляційної інстанції, на підставі якої Вищий адміністративний суд України ухвалою від 30 червня 2015 року відкрив касаційне провадження.

24 липня 2015 року Банк подав до цього суду клопотання, в якому просив закрити касаційне провадження за касаційною скаргою управління ДВС. Посилався на те, що у цій самій справі суд касаційної інстанції раніше переглядав оскаржене рішення Київського апеляційного адміністративного суду від 30 вересня 2014 року: спершу за касаційною скаргою відділу ДВС, а вдруге - за касаційною скаргою КП, та ухвалами від 23 жовтня 2014 року (касаційне провадження № К/800/53762/14) і 11 листопада 2014 року (касаційне провадження № К/800/56797/14) відповідно відмовив у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 5 частини п'ятої статті 214 Кодексу адміністративного судочинства України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_1665/ed_2015_09_01/pravo1/T052747.html?pravo=1> (далі - КАС <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2015_09_01/pravo1/T052747.html?pravo=1>).

Вищий адміністративний суд України клопотання задовольнив і ухвалою від 24 листопада 2015 року закрив касаційне провадження.

Не погоджуючись із цією ухвалою, відділ ДВС звернувся із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування Вищим адміністративним судом України статей 211, 214 КАС у подібних правовідносинах.

Вимоги мотивує тим, що суд касаційної інстанції фактично надав адміністративної процесуальної правосуб'єктності відділу ДВС, який є одним із структурних підрозділів Державної виконавчої служби України і за своїм статусом та повноваженнями не може бути стороною в адміністративній справі. Відповідно до частини третьої статті 181 КАС ця обставина зобов'язувала суди попередніх і касаційної інстанцій залучити до розгляду відповідні органи державної виконавчої служби, одним з яких є управління ДВС. У цьому зв'язку вважає, що ухвала суду касаційної інстанції від 23 жовтня 2014 року про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою відділу ДВС не може бути підставою для прийняття оскарженої ухвали про закриття касаційного провадження, оскільки перше із цих рішень було ухвалене за ініціювання неналежної сторони.

Прикладами неоднакового застосування зазначених норм процесуального права відділ ДВС вважає ухвали Вищого адміністративного суду України від 25 вересня, 22 жовтня і 5 листопада 2014 року (справи №№ К/800/8993/14, К/800/18231/14, К/9991/37364/12 відповідно), в яких, на переконання заявника, суд касаційної інстанції ці норми права застосував по-іншому і дійшов протилежних, але правильних за змістом правових висновків.

У судовому засіданні представник Банку заявив, що вважає наведені у заяві доводи необґрунтованими і з посиланням на мотиви оскарженого рішення просить у її задоволенні відмовити.

В аспекті заявленого неоднакового правозастосування колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України заслухала пояснення представника позивача, перевірила матеріали справи і дійшла висновку про таке.

У рішенні, про перегляд якого подано заяву, суд касаційної інстанції з'ясував, що відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою управління ДВС у справі про перегляд постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 30 вересня 2014 року, в якій раніше були прийняті дві ухвали про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційними скаргами на це саме судове рішення. Одна з ухвал була подана структурним підрозділом управління ДВС. Посилаючись на ухвалу від 23 жовтня 2014 року про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційного скаргою структурного підрозділу управління ДВС (відділу ДВС), суд касаційної інстанції на підставі пункту 4 частини п'ятої статті 214 КАС у поєднанні зі статтями 13, 181, 211 цього Кодексу ухвалив рішення про закриття касаційного провадження у справі.

Цьому рішенню не передували висновки касаційного суду про здатність/неспроможність відділу ДВС бути стороною у справі. Суд послався лише на те, що структурний підрозділ управління ДВС, який діяв на підставі довіреності управління ДВС, раніше звертався з касаційною скаргою на одне й те саме рішення, прийняте з того самого спору, і визнав це підставою для закриття провадження.

У рішеннях, наданих для порівняння, як видно з їх змісту, спірні правовідносини теж виникли у сфері оскарження рішень виконавчих органів. Однак виникли вони з питань, які стосувалися саме залучення до участі у справі належної сторони. Водночас у цих рішеннях немає висновків щодо закриття касаційних проваджень у справах з підстав, подібних до зазначених в оскарженому рішенні. У цих справах суд посилався насамперед на положення статті 52 КАС (заміна неналежної сторони) у взаємозв'язку зі статтею 3 Закону № 606-ХIV.

З аналізу фактичних обставин кожної зі справ, характеру правовідносин, що склалися між сторонами у цих справах, убачається, що в основі оскарженого та наданих для порівняння рішень лежать різні за змістом і значенням фактичні процесуальні передумови, які не зумовили неоднакового застосування одних і тих самих норм процесуального права у подібних правовідносинах.

Відповідно до частини першої статті 244 КАС відсутність неоднакового застосування касаційним судом однієї й тієї самої норми права в подібних правовідносинах, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень, є підставою для відмови в задоволенні заяви.

З огляду на те, що обставини, які стали підставою для перегляду справи Верховним Судом України, не підтвердилися, в задоволенні заяви відділу ДВС слід відмовити.

Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів» та статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

постановила:

У задоволенні заяви відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Дніпропетровській області відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

ГоловуючийМ.І. ГрицівСудді:О.Ф. ВолковО.В. КривендаО.Б. Прокопенко