Постанова № 66685728, 23.05.2017, Харківський апеляційний господарський суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"23" травня 2017 р. Справа № 922/57/17

Колегія суддів у складі: головуючий суддя Терещенко О.І., суддя Слободін М.М. , суддя Тихий П.В.

при секретарі Новіковій Ю.В.

за участю представників сторін:

позивача ОСОБА_1, за довіреністю від 06.04.2017 року;

відповідача не зявився.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю Порше Лізинг Україна, м. Київ (вх. №960Х/1-18)

на рішення господарського суду Харківської області від 21.02.2017р.

у справі № 922/57/17

за позовом ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю Порше Лізинг Україна, м. Київ

до відповідача ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю ПОСТМАН, смт. Покотилівка

про стягнення 169866,97 грн.

ВСТАНОВИЛА:

Рішенням господарського суду Харківської області від 21.02.2017р. у справі №922/57/17 (суддя Хотенець П.В.) позов задоволено частково; стягнуто з ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю "ПОСТМАН" на користь ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна" 27027,45 грн. заборгованості по сплаті лізингових платежів за Договором про фінансовий лізинг № 00008604 від 18 вересня 2013 року, 12013,53 грн. плати за фактичний час користування, 1360,71 грн. пені, 1381,75 грн. 3% річних, 6722,50 грн. інфляційних витрат та 727,58 грн. судового збору; в решті позову відмовлено.

ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю Порше Лізинг Україна, м. Київ з рішенням суду першої інстанції не погодилось та звернулось до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Харківської області від 21.02.2017р. у справі №922/57/17 в частині відмови у стягненні збитків у розмірі 121 361,03 грн. та прийняти нове рішення, яким стягнути з відповідача на користь позивача збитки у розмірі 121 361,03 грн., в іншій частині рішення залишити без змін.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23.03.2017 року, суддею доповідачем у справі №922/57/17 визначено суддю Терещенко О.І та сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Терещенко О.І., суддя Сіверін В.І., суддя Слободін М.М.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 24.03.2017 року (колегія суддів у складі: головуючий суддя Терещенко О.І., суддя Сіверін В.І., суддя Слободін М.М.) прийнято апеляційну скаргу до провадження та призначено її до розгляду на 18.04.2017р.

14.04.2017 року на адресу суду, електронною поштою від позивача надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності представника (вх.№4142)

18.04.2017 року суддею Харківського апеляційного господарського суду Сіверіним В.І. подано заяву про самовідвід у зв'язку з тим, що 19.07.2013 року між ним та позивачем - ТОВ Порше Лізинг Україна, виникли відносини за договором кредитування, які існують на сьогоднішній день.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 18.04.2017 року (колегія суддів у складі: головуючий суддя Терещенко О.І., суддя Сіверін В.І., суддя Слободін М.М.) задоволено заяву судді Сіверіна В.І. про самовідвід у справі № 922/57/17.

Протоколом автоматичної зміни складу колегії суддів від 18.04.2017 року у справі №922/57/17, сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Терещенко О.І., суддя Слободін М.М., суддя Тихий П.В.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 18.04.2017 року (колегія суддів у складі: головуючий суддя Терещенко О.І., суддя Слободін М.М., суддя Тихий П.В.) призначено справу до розгляду на 23.05.2017 року о 12:00 год.

У судовому засіданні 23.05.2017 року представник позивача підтримав доводи викладені в апеляційній скарзі та просив її задовольнити.

Представник відповідача у судове засідання 23.05.2017 року не зявився, до суду апеляційної інстанції повернулись копії ухвал Харківського апеляційного господарського суду від 24.03.2017 року та від 18.04.2017 року, які були надіслані відповідачу за належною адресою, з довідкою працівників УДППЗ Укрпошта за не запитом.

В пункті 3.9.1. постанови пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. Про деякі питання практики застосування господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції, зокрема зазначено, що особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК. За змістом зазначеної статті 64 ГПК, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом. Доказом такого повідомлення в разі неповернення ухвали підприємством зв'язку може бути й долучений до матеріалів справи та засвідчений самим судом витяг з офіційного сайту Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" щодо відстеження пересилання поштових відправлень, який містить інформацію про отримання адресатом відповідного поштового відправлення, або засвідчена копія реєстру поштових відправлень суду.

Так, законодавство України, в тому числі Господарський процесуальний кодекс України, не зобов'язує й сторону у справі, зокрема позивача, з'ясовувати фактичне місцезнаходження іншої сторони (сторін) у справі (якщо воно не співпадає з її місцезнаходженням, визначеним згідно із статтею 93 Цивільного кодексу України та зазначати таке фактичне місцезнаходження в позовній заяві чи інших процесуальних документах.

В разі коли фактичне місцезнаходження юридичної особи - учасника судового процесу з якихось причин не відповідає її місцезнаходженню, визначеному згідно з законом, і дана особа своєчасно не довела про це до відома господарського суду, інших учасників процесу, то всі процесуальні наслідки такої невідповідності покладаються на цю юридичну особу.

Судом апеляційної інстанції перевірено адресу відповідача та згідно даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, станом на 23 січня 2017 року, місцезнаходження відповідача 62458, Харківська область, Харківський район, смт. Покотилівка, вул. Фрунзе, 18, та саме на цю адресу судом надсилались процесуальні документи, а позивачем апеляційну скаргу.

Таким чином, колегія суддів вважає, що судом апеляційної інстанції виконано процесуальний обов'язок щодо повідомлення учасників процесу про дату, час та місце розгляду справи, у відповідності до приписів п. 2.6. Інструкції з діловодства в господарських судах України, погодженої листом Вищого господарського суду України від 19.02.2013 р. та затвердженої наказом Державної Судової адміністрації України від 20.02.2013 р. № 28.

Зважаючи на те, що в ході апеляційного розгляду справи судом апеляційної інстанції, у відповідності до ч.3 ст.4-3 ГПК України, було створено сторонам необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства зокрема, було надано достатньо часу та створено відповідні можливості для реалізації кожним учасником своїх процесуальних прав, передбачених ст. 22 ГПК України, колегія суддів вважає за можливе закінчити розгляд апеляційної скарги в даному судовому засіданні.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції обставин справи та доказів на їх підтвердження, колегія суддів встановила наступне.

18 вересня 2013 року між ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю "Порше лізинг Україна" (позивачем, лізингодавцем) та ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю "ПОСТМАН" (відповідачем, лізингоодержувачем) було укладено договір про фінансовий лізинг №00008604, відповідно до умов якого, об'єктом лізингу є транспортний засіб типу: VW Caddy GP Kasten 1.2 I TSI; рік виробництва 2013; шасі № WV1ZZZ2KZDX141114; двигун № НОМЕР_1. Вартість об'єкту лізингу еквівалент 20718,00 дол. США; авансований платіж - еквівалент 6215,40 дол. США; обсяг фінансування еквівалент 14502,60 дол. США; залишкова вартість - еквівалент 3107,70 дол. США; кількість лізингових платежів - 60; строк лізингу (місяців) - 60; лізинговий платіж - еквівалент - 349,94 дол. США; адміністративний платіж - еквівалент - 310,78 дол. США. Усі платежі, що підлягають сплаті, повинні бути сплачені в гривнях і підлягають розрахунку: 1) за відповідним обмінним курсом, що застосовуватиметься до еквівалентів в дол. США, визначених вище, відповідно до пунктів 6,3 та 2) відповідно до пункту 6.4.2 (якщо застосовується) Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу.

На виконання умов зазначеного договору, позивач передав відповідачу предмет лізингу, що підтверджується підписаним представниками сторін актом прийому-передачі.

У пункті 4.1. договору сторони передбачили, що ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна" зберігає за собою право власності на об'єкт лізингу, в той час як Лізингоодержувач матиме право на експлуатацію об'єкту лізингу впродовж усього строку дії контракту (окрім випадків, коли ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна" матиме право розірвати цей договір та вимагати повернення об'єкта лізингу).

За змістом пункту 6.1 договору, відповідач зобовязався, для експлуатації обєкта лізингу, щомісяця здійснювати на користь позивача лізингові платежі відповідно до Графіка покриття витрат та виплати лізингових платежів (План відшкодування) (далі Графіку).

За умовами пункту 6.5. Умов лізингу лізингові платежі перераховуються Лізингоодержувачем на рахунок зазначений Порше Лізинг Україна у Графіку покриття витрат та виплати лізингових платежів (Плані відшкодування) не пізніше дати вказаної у Графіку покриття витрат та виплати лізингових платежів (Плані відшкодування). Лізингові платежі у будь-якому разі не підлягають поверненню Лізингоодержувачу, за винятком випадків визначених Контрактом.

Згідно пункту 8.3.2 Умов лізингу, якщо відповідач повністю або частково не здійснить оплату 1 (одного) лізингового платежу, при цьому якщо прострочення лізингового платежу триває більш, ніж 30 днів, позивач має право розірвати договір і витребувати об'єкт лізингу від відповідача, в тому числі у примусовому порядку з виконавчим написом нотаріуса.

У відповідності до пункту 12.6.1 договору позивач має право в односторонньому порядку розірвати договір та повернути обєкт лізингу, у разі, якщо відповідач не сплатив наступний лізинговий платіж у повному обсязі або частково, і строк невиконання зобов'язання зі сплати перевищує 30 днів.

Відповідно до п. 12.7 Умов лізингу, день, що вважатиметься датою розірвання/відмови від договору, визначається позивачем у відповідному повідомленні/вимозі. Позивач надсилає відповідачу письмове повідомлення про розірвання/відмову від контракту та, за можливості, звязується з ним доступним телефонним звязком. Таке повідомлення/вимога надсилається позивачем на адресу за зареєстрованим місцезнаходженням відповідача. У випадку неотримання відповідачем повідомлення/вимоги через відсутність за адресою/повернення через закінчення строку зберігання, відповідач вважається належним чином повідомленим.

У п. 12.13 договору сторони погодили, що у випадках, передбачених пунктами 12.6 та 12.12 договір вважається розірваним на 10-й (десятий) робочий день з дня надіслання письмового повідомлення стороною на адресу іншої сторони.

Згідно пункту 12.9 договору, у разі дострокового припинення договору з боку позивача, відповідач зобов'язався повернути об'єкт лізингу за власний рахунок у відмінному робочому і технічному стані до головного офісу позивача впродовж 10 (десяти) робочих днів з дати одержання вимоги позивача про таке повернення. Крім того, відповідно до вимоги відповідачу встановлено обовязок погасити заборгованість протягом 3 днів з дня отримання вимоги.

14 травня 2015 року позивачем на адресу відповідача, вказану в договорі було направлено вимогу про сплату заборгованості за договором, повернення обєкта лізингу, та повідомлення про відмову від договору № 00008604 від 18 вересня 2013 року, яка повернулася на адресу позивача, у звязку з відмовою адресата від одержання.

Враховуючи те, що відповідач заборгованості у розмірі 27027,45 грн. не сплатив, позивач звернувся до господарського суду Харківської області з відповідним позовом, в якому просив стягнути з відповідача на свою користь 27027,45 грн. заборгованості по сплаті лізингових платежів за договором про фінансовий лізинг № 00008604 від 18 вересня 2013 року, 12013,53 грн. плати за фактичний час користування, 121361,03 грн. збитків, 1360,71 грн. пені, 1381,75 грн. 3% річних, 6722,50 грн. інфляційних витрат.

21.02.2017 року господарським судом Харківської області прийнято оскаржуване рішення, з підстав наведених вище.

Перевіривши матеріали справи, правильність їх юридичної оцінки та застосування місцевим господарським судом норм законодавства, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на наступне.

Після ратифікації Верховною радою України Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, остання, відповідно до статті 9 Конституції України набула статусу частини національного законодавства.

З прийняттям у 2006 році Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», Конвенція та практика Суду застосовується судами України як джерело права.

Відповідно до частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах «Ryabykh v.Russia» від 24.07.2003 року, «Svitlana Naumenko v. Ukraine» від 09.11.2014 року зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване частиною 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

У відповідності до статті 193 Господарського кодексу України встановлює, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться і до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Згідно статей 525, 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться, одностороння відмова від виконання зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно статей 627, 628, 629 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, зміст договору складається з умов, які визначаються на розсуд та за погодженням сторін, та умов, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства, договір укладений (підписаний сторонами) є обов'язковим для виконання кожної із сторін.

Відповідно до статті 2 Закону України Про фінансовий лізинг, відносини, що виникають у звязку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, з урахуванням особливостей, що встановлюються цим законом.

Приписами статті 806 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобовязується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Аналогічне визначення договору лізингу міститься і у статті 1 Закону України «Про фінансовий лізинг», відповідно до умов якої за договором фінансового лізингу (далі - договір лізингу) лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

За договором лізингу майновий інтерес лізингодавця полягає у розміщенні та майбутньому поверненні з прибутком грошових коштів, а майновий інтерес лізингоодержувача - в можливості користуватися та придбати предмет лізингу у власність.

Отже, договір фінансового лізингу поєднує в собі, зокрема, елементи договорів оренди та купівлі-продажу.

Згідно статті 6 Закону України Про фінансовий лізинг договір лізингу має бути укладений у письмовій формі. Істотними умовами договору лізингу є предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Строк лізингу визначається сторонами договору лізингу відповідно до вимог цього Закону.

У відповідності до статті 16 Закону України Про фінансовий лізинг сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором. Лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

За приписами частини 1 статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно частини 1 статті 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Так, місцевим господарським судом вірно встановлено, що відповідач не сплатив 27027,45 грн. заборгованості (часткова несплата щомісячного лізингового платежу за січень 2015 року на суму 1374,67 грн., відповідно до рахунку № 00254908 від 13 січня 2015 року, належного до сплати відповідно до Плану відшкодування не пізніше 13 січня 2015 року; несплата щомісячного лізингового платежу за лютий 2015 року на суму 5771,35 грн., відповідно до рахунку № 00256748 від 02 лютого 2015 року, належного до сплати відповідно до Плану відшкодування не пізніше 15 лютого 2015 року; несплата щомісячного лізингового платежу за березень 2015 року на суму 7142,75 грн., відповідно до рахунку № 00262440 від 06 березня 2015 року, належного до сплати відповідно до Плану відшкодування не пізніше 15 березня 2015 року; несплата щомісячного лізингового платежу за квітень 2015 року на суму 6714,19 грн., відповідно до рахунку № 00268216 від 06 квітня 2015 року, належного до сплати відповідно до Плану відшкодування не пізніше 15 квітня 2015 року; несплата щомісячного лізингового платежу за травень 2015 року на суму 6024,49 грн., відповідно до рахунку № 00273564 від 06 травня 2015 року, належного до сплати відповідно до Плану відшкодування не пізніше 15 травня 2015 року) та не надав доказів, які б спростовували суму заявленого боргу чи підтверджували б оплату заборгованості.

Отже, оскільки в матеріалах справи відсутні докази погашення відповідачем зазначеної суми заборгованості, місцевий господарський суд правомірно визнав відповідача таким, що прострочив виконання грошових зобов'язань за договором лізингу.

Таким чином, враховуючи, що відповідачем не спростовано обставин, які повідомлені позивачем, а також, беручи до уваги відсутність доказів сплати заборгованості, місцевий господарський суд дійшов вірного висновку про те, що вимога позивача про стягнення 27027,45 грн. заборгованості за лізинговими платежами є обґрунтованою та задовольнив її.

Щодо позовної вимоги про стягнення з відповідача 3% річних в сумі 1381,75 грн. та інфляційних втрат в сумі 6722,50 грн., нарахованих на суму заборгованості за лізинговими платежами, колегія суддів враховує наступне.

Згідно зі статтею 610 Цивільного кодексу України порушенням зобовязання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобовязання (неналежне виконання).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобовязання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина 1 статті 612 ЦК України)

Приписами статті 625 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобовязання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Вказаної правової позиції дійшов Верховний Суд України у постановах від 15.11.2010 року у справі № 4/720, від 04.07.2011 року у справі № 13/210/10, від 12.09.2011 року у справі № 6/433-42/183, від 24.10.2011 року у справі № 16/5/5022-103/2011 (2/43-654), від 14.11.2011 року у справі № 12/207.

Суд апеляційної інстанції, перевіривши наданий позивачем розрахунок інфляційних втрат та 3% річних на предмет відповідності договору про фінансовий лізинг та вимогам чинного законодавства України, вважає, що місцевий господарський суд дійшов вірного висновку про те, що позовні вимоги в частині стягнення інфляційних втрат в сумі 6722,50 грн. та 3% річних в сумі 1381,75 грн. є вірними, обґрунтованими та задовольнив їх.

Щодо позовної вимоги про стягнення з відповідача плати за фактичний час користування об'єктом лізингу в сумі 12013,53 грн., колегія суддів враховує наступне.

Так, як було зазначено вище, відповідач повинен був повернути об'єкт лізингу до головного офісу позивача впродовж 10 (десяти) робочих днів з дати одержання вимоги позивача про таке повернення.

З матеріалів справи вбачається, що 21 червня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3 було вчинено виконавчий напис № 853 про повернення обєкта лізингу.

26 червня 2015 року державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Святошинського районного управління юстиції у м. Києві було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження щодо примусового повернення обєкта лізингу на підставі виконавчого запису нотаріуса № 853 від 21 червня 2015 року.

06 липня 2015 року державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Святошинського районного управління юстиції у м. Києві було винесено постанову про розшук майна боржника.

04 серпня 2015 року державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Святошинського районного управління юстиції у м. Києві було встановлено, що ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю "ПОСТМАН" повернуло обєкт лізингу позивачу, що підтверджується ОСОБА_3 прийому-передачі від 04 серпня 2015 року.

13 серпня 2015 року державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Святошинського районного управління юстиції у м. Києві було винесено постанову про закінчення виконавчого провадження.

У пункті 6.18 договору сторони дійшли згоди, що у випадку розірвання договору/відмови від договору за ініціативою ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна" відповідно до пункту 12, лізинговий платіж буде вважатися платою за користування об'єктом лізингу.

Отже, відповідач повинен компенсувати позивачу плату за фактичний час користування об'єктом лізингу.

За таких обставин, місцевий господарський суд дійшов вірного висновку про те, що вимога позивача про стягнення плати за фактичний час користування об'єктом лізингу в сумі 12013,53 грн. є такою, що підлягає задоволенню.

Щодо стягнення з відповідача на користь позивача 1360,71 грн. пені, колегія суддів враховує наступне.

Відповідно до частини 1 статті 216 Господарського кодексу України, учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

У відповідності до статті 546 Цивільного кодексу України, виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання.

Згідно приписів статті 549 Цивільного кодексу України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

За статтею 230, пунктом 4 статті 231 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. У разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором.

Пунктом 6 статті 232 Господарського кодексу України передбачено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Згідно частини першої статті 252 Цивільного кодексу України строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами.

Положеннями частини першої статті 253 Цивільного кодексу України встановлено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Так, у пункті 8.2.1 договору сторони погодили, що у випадку прострочення платежу до лізингоодержувача застосовуються такі санкції: пеня у розмірі 10% річних від вчасно невиплаченої суми за кожен день затримки до моменту повної виплати платежу.

За змістом статей 1, 3 Закону України Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобовязань, платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Таким чином, місцевий господарський суд, врахувавши початок прострочення виконання відповідачем грошового зобовязання щодо сплати спірних лізингових платежів, періоду нарахування пені, який законодавчо обмежується шістьма місяцями від дня, коли зобовязання мало бути виконано, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову в частині позовних вимог про стягнення з відповідача пені в сумі 1360,71 грн.

Разом з тим, позивач у позовній заяві просив стягнути з відповідача на свою користь збитків в розмірі 121361,03 грн., а саме: збитки, понесені у звязку з неналежним виконанням умов договору, подання заяви, послуг з юридичного консультування, підготовці позовної заяви у даній справі, у зв'язку з порушенням відповідачем договору та припиненням договору.

При цьому, позивач просить компенсувати дані збитки з урахуванням ПДВ, посилаючись на той факт, що позивач є платником ПДВ; упущена вигода, що на думку позивача, є різницею між ринковою вартістю об'єкта лізингу та сумою несплачених лізингових платежів на момент продажу об'єкту лізингу.

Так, апелянт в обґрунтування своєї правової позиції зазначає, зокрема, про те, що протиправна поведінка відповідача, його явне небажання виконувати умови договору, неможливість за рахунок власних виробничих ресурсів стягнути заборгованість за договором стали підставою для звернення його до спеціалізованої організації - ТОВ Тріпл Сі та ТОВ Юридична фірма Вернер з метою забезпечення останніми юридичного супроводу щодо представництва інтересів позивача.

Таким чином, позивач відносить до збитків витрати на правову допомогу (юридичні послуги), якій останній поніс у звязку з неналежним виконанням відповідачем умов спірного договору.

Однак, колегія суддів вважає такі доводи необґрунтованими, виходячи з наступного.

Стаття 16 Цивільного кодексу України передбачає, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків.

У відповідності до статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, відшкодування збитків.

За приписами статті 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Згідно положень статті 224 Господарського кодексу України, які узгоджуються з положеннями статті 623 Цивільного кодексу України, учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено.

Під збитками, згідно частини 2 статті 224 Господарського кодексу України розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду передбачені статтею 1166 Цивільного кодексу України, відповідно до якої майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Отже, відшкодування збитків може бути покладено на відповідача лише при наявності передбачених законом умов, сукупність яких створює склад правопорушення, яке є підставою для цивільно-правової відповідальності відповідно до статей 623, 1166 Цивільного кодексу України та статті 224 Господарського кодексу України.

Обовязковими умовами для застосування такої міри цивільно-правової відповідальності як відшкодування збитків є: протиправна поведінка боржника, яка проявляється у невиконанні або неналежному виконанні ним зобов'язання; наявність збитків; причинний зв'язок між протиправною поведінкою та завданими збитками, що означає, що збитки мають бути наслідком саме даного порушення боржником зобов'язання, а не якихось інших обставин, зокрема дій самого кредитора або третіх осіб; вина боржника.

Разом з тим, слід довести, що протиправні дії чи бездіяльність відповідача є причиною, а збитки, які виникли у позивача безумовним наслідком такої протиправної поведінки.

Таким чином, заявляючи позовні вимоги про стягнення збитків, позивач має довести зазначені умови в порядку статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Дійсно, сторони у п. 8.6 договору передбачили, що будь-які збитки заподіяні невиконанням або не належним виконанням стороною своїх зобовязань за контрактом, підлягають відшкодуванню у повному обсязі понад передбачені Контрактом штрафні санкції, та, що у будь-якому випадку дострокового припинення дії договору, позивач прямо зберігає право вимагати додаткових компенсацій, особливо щодо таких фактичних витрат, як страхові франшизи, витрати на збут, штрафи, витрати на правову допомогу (пункт 12.10 Контракту).

Колегія суддів зазначає, що витрати на оплату юридичних послуг не є збитками у розумінні статті 623 Цивільного кодексу України та статті 224 Господарського кодексу України, оскільки такі витрати не мають обов'язкового характеру та необхідних ознак збитків відповідно до приписів чинного законодавства України, а факт їх наявності та розмір не знаходяться у безпосередньому причинному зв'язку з неналежним виконанням відповідачем зобов'язань за Контрактом.

Отже, місцевий господарський суд дійшов вірного висновку про те, що отримання позивачем юридичних послуг не є обов'язковими витратами, які особа має зробити для відновлення свого порушеного права, а вибір представників, які будуть представляти його інтереси, є її правом.

За таких обставин, витрати, які включені позивачем до складу прямих збитків (збитків, завданих у зв'язку з порушенням відповідачем своїх зобов'язань за Контрактом) не відповідають вимогам статті 22 Цивільного кодексу України та статті 225 Господарського кодексу України, а тому, місцевий господарський суд вірно вказав на те, що вимога позивача про стягнення збитків з урахуванням ПДВ є безпідставною, необґрунтованою та правомірно відмовив в її задоволенні.

Аналогічної правової позиції дійшов Вищий господарський суд України у постанові від 29 грудня 2015 року у справі № 911/1623/15.

Пред'явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора (позивача у справі), обов'язок доказування розміру збитків, завданих йому порушенням зобов'язання, відповідно до статті 623 Цивільного кодексу України, і доведення того, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані у разі використання об'єкта лізингу.

Позивач повинен довести також, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток.

Так, позивач просить суд стягнути з відповідача 85100,05 грн. збитків у вигляді упущеної вигоди, які, на його думку, складають різницю між ринковою вартістю та сумою несплачених лізингових платежів на момент продажу об'єкта лізингу, однак позивач жодного розрахунку вказаної вимоги, в порушенні статті 34 Господарського процесуального кодексу України не надав.

Таким чином, позивачем не надано доказів наявності усіх чотирьох складових, які є обов'язковою умовою для застосування такої міри цивільно-правової відповідальності як відшкодування збитків (упущеної вигоди), а саме не доведено розмір збитків та відсутність своєї провини у виникненні даних збитків.

А отже, місцевий господарський суд правомірно відмовив з задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача збитків у вигляді упущеної вигоди.

За таких обставин, вірним є висновок місцевого господарського суду про задоволення позовних вимог в частині стягнення з відповідача 27027,45 грн. заборгованості по сплаті лізингових платежів за договором про фінансовий лізинг № 00008604 від 18 вересня 2013 року, 12013,53 грн. плати за фактичний час користування, 1360,71 грн. пені, 1381,75 грн. 3% річних, 6722,50 грн. інфляційних витрат, та відмові у задоволенні позовних вимог про стягнення 121361,03 грн. збитків.

Отже, висновок місцевого господарського суду про часткове задоволення позовних вимог відповідає принципам справедливого судового розгляду у контексті частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Відповідно до статті 32 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у встановленому законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Стаття 33 Господарського процесуального кодексу України встановлює, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Приписами статті 34 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03 від 28.10.2010р.)

Апелянту була надана можливість спростувати достовірність доказів і заперечити проти їх використання.

Питання справедливості розгляду не обовязково постає у разі відсутності будь-яких інших матеріалів на підтвердження отриманих доказів, слід мати на увазі, що у разі, якщо доказ має дуже вагомий характер і якщо відсутній ризик його недостовірності, необхідність у підтверджувальних доказах відповідно зменшується (рішення Європейського суду з прав людини у справі Яременко проти України, no. 32092/02 від 12.06.2008р.)

Таким чином, доводи викладені в апеляційній скарзі, не знайшли свого підтвердження при апеляційному перегляді судового рішення, у звязку з чим апеляційну скаргу ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю Порше Лізинг Україна, м. Київ слід залишити без задоволення, а рішення господарського суду Харківської області - без змін.

Отже, на думку колегії суддів, під час розгляду справи її фактичні обставини були встановлені судом першої інстанції на підставі всебічного, повного і об'єктивного дослідження поданих доказів; висновки суду відповідають цим обставинам, юридична оцінка надана їм з вірним застосуванням норм матеріального та процесуального права, що свідчить про відсутність підстав для скасування або зміни оскаржуваного рішення.

Враховуючи вищенаведене та керуючись ст. ст. 99, 101, ч.1 ст.103, ст.105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю Порше Лізинг Україна, м. Київ залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Харківської області від 21.02.2017р. у справі №922/57/17 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена протягом двадцяти днів до Вищого господарського суду України.

Повний текст постанови складено 24.05.2017 року.

Головуючий суддя Терещенко О.І.

Суддя Слободін М.М.

Суддя Тихий П.В.