Ухвала суду № 66534444, 15.05.2017, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

УХВАЛА

15 травня 2017 року м. Київ К/800/9640/17

Суддя Вищого адміністративного суду України Пасічник С.С., перевіривши касаційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 січня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 07 березня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України у місті Києві про скасування рішення, зобов'язання повторно розглянути заяву,

в с т а н о в и л а :

ОСОБА_3 звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з вказаним адміністративним позовом, в якому просила визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 397-16 від 29.07.2016 про відмову у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 січня 2017 року позов задоволено.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 07 березня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Не погоджуючись з прийнятими рішеннями, Державна міграційна служба України подала касаційну скаргу, в якій просила їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Ухвалою судді Вищого адміністративного суду України від 30 березня 2017 року касаційна скарга, з урахуванням приписів статтей 213, 214 Кодексу адміністративного судочинства України, залишалася без руху в зв'язку з встановленням її недоліків із надання строку для їх усунення.

У встановлений судом строк відповідач виконав вимоги ухвали суду.

Крім того, позивачем порушено питання поновлення строку касаційного оскарження, втім, як свідчать матеріали касаційної скарги, такий строк ним не пропущено.

Разом з тим, дослідивши касаційну скаргу та додані до неї матеріали, у відкритті провадження за касаційною скаргою необхідно відмовити з наступних підстав.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Відповідно до статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема, особа: стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Статтею 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

Положеннями частини 5 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців (далі-Керівництво) особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Судами встановлено, що громадянка Ірану ОСОБА_3 у березні 2015 року пройшла процедуру хрещення у церкві «Храм Спасіння», про що їй видано свідоцтво про хрещення від 02.03.2015 №409.

Згідно звітів міжнародних правозахисних та урядових організацій, які містяться у відкритому доступі та в матеріалах справи, християни, які є наверненими з ісламу, перебувають під постійною загрозою з боку державних органів Ірану, оскільки такі новонавернені вважаються віровідступниками.

Вказане підтверджується звітом Австрійського Центру Інформації про країни походження, досліджень у галузі притулку та документації (АССОШУ) від вересня 2015 року: «Найбільш часто переслідуваними християнами, як видається, є колишні мусульмани, які перейшли в християнство, або ті, хто звертав в свою віру іранських мусульман або сприяв тому. Іранська влада на найвищому рівні назвала будинкові церкви і євангельських християн загрозою національній безпеці. Хоча справи по відношенню до християн розглядаються, як правило, в революційних судах як злочин проти національної безпеки, деяким християнам пред'являються звинувачення в державних кримінальних судах за зовнішнє вираження релігійних переконань; так, наприклад, суд засудив чотирьох християн до 80 ударів батогом кожному за розпивання вина під час обряду причастя в жовтні 2013 року».

Також в доповіді Міжнародної конференції з Прав Людини «Прихована сторона Ірану: Дискримінація щодо етичних релігійних меншин» від 21.10.2010, зазначено, що мусульмани, що перейшли з Ісламу, дуже часто стають об'єктами переслідування та поганого поводження через їх релігійні переконання. Окрім незаконних вбивств, новообернених Християн регулярно затримують і тримають протягом тривалого часу під вартою.

До того ж, відповідач у висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 09.03.2016 встановив, що в Ірані за зміну релігії дійсно існує покарання.

Отже, виходячи з наведеного, зазначені вище факти свідчать про реальність побоювань позивачки зазнати переслідувань при поверненні до Ірану за навернення в християнство.

Відповідно до статей 3 та 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

Кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.

Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Отже, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку, що рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 29.07.16р. №397-16 з посиланням на відсутність щодо громадянки Ірану ОСОБА_3 умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» суперечить нормам законодавства, зважаючи на те, що, виходячи з аналізу відомостей, які є загальнодоступними у мережі Інтернет, влада Ірану не здатна забезпечити захист позивача від переслідувань та жорстокого ставлення за релігійною ознакою, а тому її побоювання є обґрунтованими й достатніми для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до пункту 5 частини п'ятої статті 214 Кодексу адміністративного судочинства України суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, зокрема, якщо касаційна скарга є необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи.

За змістом цієї норми касаційна скарга повинна містити посилання на помилкове та/або неправильне застосування норм матеріального права при вирішенні справи та/або порушення судами норм процесуального права (а у разі оскарження судового рішення по суті - пояснення, яким чином такі порушення вплинули на правильність вирішення справи).

Виходячи із змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень, дана касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки не містить належних доводів в підтвердження незаконності прийнятих судами попередніх інстанцій рішень, а тому, з врахуванням наведених приписів пункту 5 частини п'ятої статті 214 Кодексу адміністративного судочинства України, не викликає необхідності перевірки судом касаційної інстанції матеріалів справи, що в свою чергу, є підставою для відмови у відкритті касаційного провадження у справі.

Керуючись статтями 211, 214 Кодексу адміністративного судочинства України,

у х в а л и л а :

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Державної міграційної служби України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 січня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 07 березня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України у місті Києві про скасування рішення, зобов'язання повторно розглянути заяву.

Додані до касаційної скарги матеріали повернути відповідачу.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Суддя

Вищого адміністративного суду України С.С. Пасічник