Ухвала суду № 66464488, 15.05.2017, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №485/1507/16-ц 15.05.2017 15.05.2017 15.05.2017

Провадження №22-ц/784/974/17

Справа № 485/1507/16-ц Головуючий у 1 інстанції Лисенко М.Є.

Провадження № 22-ц/784/974/17 Доповідач в апеляційній інстанції Лисенко П.П.

Категорія 54

У Х В А Л А

іменем України

15 травня 2017 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області у складі:

головуючого Лисенка П.П.,

суддів: Галущенка О.І. та Серебрякової Т.В.,

із секретарем судового засідання - Богуславською О.М.,

з участю:

представника відповідача - Клис Н.А.,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Миколаївобленерго» на рішення Снігурівського районного суду Миколаївської області від 03 березня 2017 року, ухваленого в цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Миколаївобленерго про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, -

у с т а н о в и л а :

24 листопада 2016 року ОСОБА_3 пред'явив до Публічного акціонерного товариства «Миколаївобленерго» (далі ПАТ «Миколаївобленерго») зазначений позов, який обґрунтовував наступним.

На підставі наказів № 1724-к від 02 жовтня 2010 року, № 559-к від 29 березня 2011 року та наказу № 1760-к від 01 жовтня 2012 року він працював на різних посадах у філії ПАТ "Миколаївобленерго" Снігурівського району Східного округу, виконуючи останнім часом роботу водія автотранспортних засобів.

21 березня 2014 року його було призвано на військову службу у зв'язку із оголошенням Указом Президента України № 303/2014 від 17 березня 2014 року часткової мобілізації та зараховано до списків особового складу Снігурівського районного військового комісаріату, та укладено контракт про проходження військової служби до закінчення особливого періоду або оголошення рішення про демобілізацію.

06 березня 2015 року він уклав з Міністерством оборони контакт про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України та прийнятий на військову службу на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію.

У зв'язку з цим на нього стали розповсюджуватися пільги, передбачені Законом України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 року та ст. 119 КЗпП України, щодо збереження за ним на цей час робочого місця та заробітної плати.

Ігноруючи зазначені обставини та пославшись на Указ Президента України від 26 вересня 2016 року №411/2016 і п. 3 ст. 23 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», відповідач припинив дію контракту й звільнив його з роботи за п. 3 ст. 36 Кодексу законів про працю України.

Вважаючи наказ незаконним, оскільки рішення про демобілізацію в установленому чинним законодавством порядку не приймалося і особливий період, на який укладався контракт, не закінчився - просив:

●визнати звільнення незаконним та поновити на роботі у ПАТ «Миколаївобленерго» на посаді водія автотранспортних засобів служби транспорту та механізації;

●? стягнути з ПАТ «Миколаївобленерго» на його користь 5 182 гривень 30 копійок середнього заробітку за час вимушеного прогулу в період з 28 вересня 2016 року по 18 листопада 2016 року;

●стягнути з ПАТ «Миколаївобленерго» на його користь компенсацію за моральну шкоду в розмірі 55 000 гривень.

Заперечуючи проти такого, представник відповідача пояснював, що звільнення позивача є обґрунтованим, оскільки на час припинення контракту позивачем про військову службу в особливий період закінчився, в Україні відсутня кризова ситуація, що загрожує національній безпеці, та не було оголошення мобілізації чи воєнного стану, а тому пільги, передбачені ст. 119 КЗпП України на позивача не розповсюджуються.

Рішенням Снігурівського районного суду Миколаївської області від 03 березня 2017 року позов задоволено частково:

●визнано незаконним звільнення ОСОБА_3 з посади водія автотранспортних засобів служби транспорту та механізації управління філії Снігурівського району Східного округу ПАТ «Миколаївобленерго» та скасовано наказ №1563-К від 04 листопада 2016 року;

●ОСОБА_3 поновлено на займаній посаді з 04 листопада 2016 року;

●з відповідача на його користь позивача стягнуто заробітну плату за час вимушеного прогулу, без відрахування обов'язкових платежів і зборів, за період з 28 вересня 2016 року по 18 листопада 2016 року у розмірі 5 182 гривень 30 копійок та 1 000 гривень на відшкодування моральної шкоди.

В іншій частині позовні вимоги залишено без задоволення.

Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_3 на займаній посаді та в частині стягнення з ПАТ «Миколаївобленерго» на користь ОСОБА_3 заробітної плати за час вимушеного прогулу в межах платежу за один місяць.

Вирішено питання про розподіл судового збору.

ПАТ «Миколаївобленерго» подало на це рішення апеляційну скаргу, в якій просило його скасувати і ухвалити нове рішення, яким у позові відмовити за його недоведеністю.

Скаргу обґрунтовувало невідповідністю висновків суду дійсним обставинам справи та положенням норм матеріального права.

Апеляційну скаргу слід відхилити, оскаржене рішення суду 1 інстанції залишити без змін, оскільки той постановив його у повній відповідності з нормами трудового законодавства і додержанням норм процесуального права.

Так, задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_3, суд першої інстанції правомірно виходив з того, що відповідачем порушені вимоги чинного трудового законодавства при звільненні позивача, а тому той підлягає поновленню на роботі з застосуванням наслідків незаконного звільнення. Такий висновок суду узгоджується з матеріалами справи та відповідає вимогами закону.

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області погоджується з такими висновками суду 1 інстанції, вважає їх вірними, обґрунтованими й законними.

Так, відповідно до ст.ст. 213, 214 ЦПК України рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим та має стосуватися, зокрема питань: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини сторін випливають із установлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин тощо.

Як вбачається із матеріалів справи, позивач наказом № 1724-к від 02 жовтня 2006 року, ОСОБА_3 було прийнято на роботу у ПАТ «Миколаївобленерго» на посаду водія у групу транспорту.

Відповідно до наказу № 559-к від 29 березня 2011 року його було переведено на посаду водія автотранспортних засобів групи загального призначення філії Снігурівського району ПАТ «Миколаївобленерго».

Наказом № 1760-к від 01 жовтня 2012 року він був переведений на посаду водія автотранспортних засобів служби транспорту та механізації управління філії Снігурівського району ПАТ «Миколаївобленерго» (а.с. 7 зворот).

Згідно довідки Снігурівського районного військового комісаріату Миколаївської області від 21 листопада 2016 року, відповідно до наказу військового комісара Снігурівського районного військового комісаріату Миколаївської області від 21 березня 2014 року ОСОБА_3 було призвано на військову службу під час мобілізації, в особливий період та направлений для проходження військової служби до Снігурівської РВК (а.с. 14).

06 березня 2015 року він уклав контракт про проходження громадянами військової служби у Збройних Силах України на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію (а.с. 15-16), який і до теперішнього часу не розірвано.

Не дивлячись на це, наказом № 1563-к від 04 листопада 2016 року позивача було звільнено з займаної посади, на підставі п. 3 ст. 36 КЗпП України (призов працівника на військову службу).

Таке звільнення не можна вважати законним з наступних підстав.

Відповідно до ч. 3 ст. 119 КЗпП України за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, в яких вони працювали на час призову.

Із змісту цієї норми трудового законодавства вбачається, що для вирішення питання про наявність права на гарантії, передбачені нею, правове значення мають види військової служби її підстави, терміни дії особливого стану, початку та завершення мобілізації, демобілізації та наявності кризової ситуації, що загрожує національній безпеці.

Визначення засад оборони України та підготовки держави до оборони, порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулювання соціального і правового статусу військовослужбовців визначаються Законами України "Про оборону України" від 06.12.1991 р. № 1932-XII, ( далі Закон № 1932-XII ) "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII ( далі - Закон № 3543-XII),, "Про військовий обов'язок та військову службу, "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", Указами Президента України та іншими підзаконними актами.

Статтею другою Закону № 1932-XII встановлюється, що оборона України базується на готовності та здатності органів державної влади, усіх ланок воєнної організації України, органів місцевого самоврядування, єдиної системи цивільного захисту, національної економіки до переведення, при необхідності, з мирного на воєнний стан та відсічі збройній агресії, ліквідації збройного конфлікту, а також готовності населення і території держави до оборони.

Статтею третьою цього Закону передбачено, що підготовка держави до оборони в мирний час включає, зокрема, забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів підготовленими кадрами, озброєнням, військовою та іншою технікою, продовольством, речовим майном, іншими матеріальними та фінансовими ресурсами; розвиток військово-технічного співробітництва з іншими державами з метою забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів озброєнням, військовою технікою і майном, які не виробляються в Україні; підготовку національної економіки, території, органів державної влади, органів військового управління, органів місцевого самоврядування, а також населення до дій в особливий період.

Статтею першою Закону N 3543-XII дано визначення особливого періоду, мобілізації та демобілізації.

Зокрема визначено, що особливий період, це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Із змісту цього визначення та аналогічного змісту визначення наведеного у статті першій Закону № 1932-XII вбачається, що вони дають чітке визначення початку перебігу особливого періоду, але не встановлюють його закінчення.

І за таких обставин висновок про закінчення особливого періоду слід формувати з урахуванням юридичних визначень про мобілізацію, демобілізацію та змісту указів Президента України, який за ст. 5 Конституції України та відповідно до норм наведених Законів, наділений повноваженнями щодо оголошення цих станів та стану воєнного часу.

Крім того, мають бути враховані рішення, які приймаються у таких випадках Радою Національної безпеки та оборони України, яка відповідно до ст. 7 Закону № 1932-XII, наділена повноваженнями з координації та контролю органів виконавчої влади з питань оборони в умовах воєнного або надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.

Зокрема, Рада національної безпеки згідно зі ст.3 Закону України «Про Раду Національної безпеки і оборони України» від 05.03.1998 р. № 183/98- ВР (далі - Закон № 183/98-ВР) вносить пропозиції Президентові України щодо реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони; виконує функції координації та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в умовах воєнного або надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України, а також, у відповідності до ст.4 цього Закону, приймає рішення щодо невідкладних заходів із розв'язання кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.

Зазначені рішення згідно зі ст.10 Закону № 183/98-ВР вводяться в дію Указами Президента України та є обов'язковими до виконання.

Так, мобілізація - це комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу.

Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.

Демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.

Тобто, особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.

Закон "Про військовий обов'язок та військову службу" від 25 березня 1992 року № 2232-XII (далі - Закон № 2232-XII) здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби.

Статтею першою цього Закону передбачено, що змістом військового обов'язку є захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України. Військовий обов'язок є конституційним обов'язком, який включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

Статтею другою Закону № 2232-XII визначено, що військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Проходження військової служби здійснюється громадянами України у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом .

Статтею 19 Закону № 2232-XII встановлені загальні умови укладення контракту на проходження військової служби, як військовослужбовцями чоловічої так і жіночої статі з додержанням умов, передбачених статтею 20 цього Закону.

Статтею 20 цього Закону передбачено, що на військову службу за контрактом приймаються громадяни, які пройшли професійно-психологічний відбір і відповідають установленим вимогам проходження військової служби.

Цією ж нормою встановлено, що особи рядового складу, які проходять строкову військову службу або військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, громадяни призовного віку, які мають вищу, професійно-технічну, повну або базову загальну середню освіту, військовозобов'язані, резервісти, які не мають військових звань сержантського, старшинського і офіцерського складу, та жінки з відповідною освітою віком від 18 до 40 років приймаються на військову службу за контрактом осіб рядового складу.

З матеріалів справи вбачається, що 06 березня 2015 року позивач уклав контракт на проходження військової служби у Збройних Силах України до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію.

Указом виконуючого обов'язки Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 "Про часткову мобілізацію", який затверджено Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про часткову мобілізацію" від 17 березня 2014 року прийняте в межах конституційних повноважень рішення про часткову мобілізацію військовослужбовців строком на 45 діб.

Таким чином, з дня публікації Указу, тобто з 18 грудня 2014 року почався особливий період, рішень про закінчення якого, на час розгляду справи, Президент не приймав.

Навпаки, в подальшому Указами Президента від 06 травня 2014 року, від 21 липня 2014 року та від 14 січня 2015 року оголошувалася часткова мобілізація військовослужбовців в декілька черг, які були в подальшому звільнені в запас.

Останнє рішення про звільнення в запас військовослужбовців, які були призвані на час мобілізації на особливий період під час третьої черги часткової мобілізації було прийняте Указом Президента України № 441/2016 від 26 вересня 2016 року.

Рішень про демобілізацію усіх призваних військовослужбовців та переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу, після видачі цих Указів, Президент не приймав.

Крім того, на час укладення контракту набрало чинності рішення Ради Національної безпеки та оборони України "Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету та територіальної цілісності України", введене в дію Указом Президента України № 189/2014 від 02 березня 2014 року, яким констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.

Таким чином, на час укладення контракту позивачем існувала кризова ситуація, що загрожує національній безпеці України, а невідкладні заходи, запроваджені рішенням Ради національної безпеки та оборони України, щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету та територіальної цілісності України вимагали, крім іншого, проведення часткової мобілізації, з початком якої, настав особливий період діяльності усіх інституцій України, який не закінчився на час розгляду судового спору.

Оскільки саме з цим періодом та наявністю кризової ситуації частиною третьою статті 119 КЗпП України пов'язане право позивача на збереження за ним на час дії контракту місця роботи та посади у ПАТ "Миколаївобленерго", то у позивача не було підстав для припинення з працівником трудового договору за п. 3 ст. 36 КЗпП України та ще й з посиланням положення Указу Президента №411/2016 від 26 вересня 2016 року.

Враховуючи вищевикладене, доводи апеляційної скарги про те, що на час укладання контракту особливий період закінчився, а в країні відсутня кризова ситуація, що загрожує національній безпеці не заслуговують на увагу.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції, виходив з того, що звільнення ОСОБА_3 відбулось із порушенням вимог трудового законодавства, а тому його трудові права підлягають захисту шляхом поновлення на роботі на займаній посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у відповідності до вимог ст.235 КЗпП України.

Підставою для відшкодування моральної шкоди згідно із ст.237-1 КЗпП України є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції, з висновком якого погоджується колегія суддів, вірно навів у рішенні відповідні мотиви й виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості стягнув компенсацію моральної шкоди.

Посилання в апеляційній скарзі на недоведеність факту порушення конституційних прав позивача, а відтак і відсутність підстав для стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та компенсації моральної шкоди, з врахуванням обставин даної справи, є необґрунтованими.

Таким чином, за наслідками розгляду справи суд першої інстанції ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам ст. ст. 213 - 214 ЦПК України, підстави для його скасування відсутні, а наведені в апеляційній скарзі доводи не впливають на правильність цього рішення.

Керуючись ст. ст. 303, 308, 313 - 315 ЦПК України, колегія суддів,

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства «Миколаївобленерго» відхилити.

Рішення Снігурівського районного суду Миколаївської області від 03 березня 2017 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ.

Головуючий П.П. Лисенко

Судді: О.І. Галущенко

Т.В.Серебрякова