Ухвала суду № 66412254, 27.04.2017, Апеляційний суд Харківської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

_______________

Справа №2-642/11334/14 Головуючий 1-ї інстанції - Ольховський Є.Б.

Провадження: № 22ц/790/1193/17 Доповідач - Карімова Л.В.

Категорія: договірні

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 квітня 2017 року колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Харківської області в складі:

головуючого - Карімової Л.В.,

суддів колегії: Бурлака І.В.,

Яцини В.Б.,

за участю секретаря Баранкової В.В.

розглянула у відкритому судовому засіданні в місті Харкові цивільну справу за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 29 листопада 2016 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія Креата», Товариства з обмеженою відповідальністю «Укра 2000», Приватного підприємства «Раіком», ОСОБА_5, третя особа - приватний нотаріус ОСОБА_6 про визнання правочинів недійсними, витребування майна з чужого незаконного володіння,

В С Т А Н О В И Л А :

У грудні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом про визнання недійсними: договору лізінгу від 19 листопада 2013 року, укладеного між ТОВ «Компанія Креата» та ПП «Раіком»; договору іпотеки, укладеного 05.12.2014 року між ОСОБА_5 та ПТ «Ломбард «Надія Письменна Н.Є. і компанія»; просив витребувати з незаконного володіння ОСОБА_5 на його, ОСОБА_3, користь нерухоме майно, а саме: нежитлові приміщення підвалу №1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 1/3ч., №13, №14, 1/2 ч., № 15, 1/2 ч., №16, №17, №18, 1/2 ч., №19, №№ 20,21,22, частину приміщень № 23 пл.88,8 кв. м., загальною площею 326,7 кв. м.; першого поверху: 3/8 частини №21, 1/2 частини прим. № 21а, 21б, 1/2 частина прим. №№ 25,26,27,28 загальною площею 57,0 кв. м.; другого поверху №№ 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47, 48, 49, 50, 51 загальною площею 384,00 кв. м. в нежитловій будівлі літ.«А-2», що розташовані за адресою: АДРЕСА_1.

В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що 19 листопада 2013 року ТОВ «Компанія Креата», ТОВ «Укра2000» та ПП «Раіком» уклали договір лізингу. Грошове зобов'язання з оплати обладнання було забезпечено ним, позивачем, належною нерухомістю: вищевказаними нежитловими приміщеннями, розташованих за адресою АДРЕСА_1. У зв'язку з порушенням ПП «Раіком» зобов'язань за договором лізінгу від 19 листопада 2013 року на підставі договору іпотеки від 19.11.2013 року вищевказані нежитлові приміщення були реалізовані на підставі договору купівлі-продажу, що на його думку, не відповідає його волі та вимогам чинного законодавства. Зазначав, що договір лізінгу від 19 листопада 2013 року від імені ПП «Раіком» підписав керівник ОСОБА_8., який на час підписання договору перебував за межами України. Таким чином, спірний договір лізінгу було підписано особою, відмінною від особи, уповноваженої виступати від імені ПП «Раіком».

Вказував, що договір лізінгу від 19 листопада 2013 року містить ознаки фіктивності, оскільки його вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлюються цим правочином, оскільки фактичної передачі майна на виконання договору лізінгу не відбулося. Зазначав, що ОСОБА_5 є недобросовісним набувачем, оскільки знаходиться у родинних відносинах з власником ТОВ «Компанія Креата».

Рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 29 листопада 2016 року позов ОСОБА_9 залишено без задоволення.

Вказане рішення оскаржено ОСОБА_3, який, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, неповне з»ясування судом обставин справи, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити його позовні вимоги в повному обсязі.

Вказує на те, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що підставами визнання договору лізінгу від 19 листопада 2013 року недійсним, було те, що даний правочин був фіктивним відповідно до положень ст. 234 ЦК України, а іпотечний договір від 19.11.2013 року, який був укладений в якості забезпечення зобов»язань за договором лізінгу, був укладений під впливом обману та на забезпечення недійсного (фіктивного) основного правочину.

Зазначає, що судом першої інстанції безпідставно не враховано висновок судово-економічної експертизи від 07.10.2016 року та висновок спеціаліста від 03.05.2016 року, які підтверджують, що договір лізінгу реально не виконувався, а саме сторонами не було проведено жодної господарської операції, спрямованої на виконання договору, не вчинено інших дій, які б свідчили про бажання сторін досягти певних правових результатів.

В запереченнях на апеляційну скаргу предятавник ОСОБА_5-ОСОБА_10 доводи апеляційної скарги вважає безпідставними та просить рішення районного суду залишити без змін.

Перевіривши відповідно до ч.1 ст. 303 ЦПК України матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що відсутні правові підстави для визнання спірних договорів недійсними та витребування майна у ОСОБА_5, оскільки позивачем не доведено, що майно вибуло з володіння ОСОБА_9 поза його волею.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають обставинам справи та вимогам закону.

Відповідно до ст. 806 ЦК України за договором лізінгу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов»язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості з лізінгоодержувачем (прямий лізінг) або майно, спеціально придбане лізінгодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізінгоодержувачем специфікацій та умоу (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату.

Згідно ч. 1 ст. 575 ЦК України та ст. 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов'язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.

Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку», у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи 19.11.2013 року між ТОВ «Компанія Креата», ТОВ «Укра2000» та ПП «Раіком» було укладено договір лізингу.

19.11.2013 року ТОВ «Компанія Креата» та ОСОБА_3 уклали іпотечний договір, відповідно до умов якого грошове зобов'язання ТОВ «Раіком» з оплати обладнання було забезпечено належною ОСОБА_3 нерухомістю, а саме: нежитловими приміщеннями підвалу №1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 1/3ч., №13, №14, 1/2 ч., № 15, 1/2 ч., №16, №17, №18, 1/2 ч., №19, №№ 20,21,22, частина приміщень № 23 пл.88,8 кв. м., загальною площею 326,7 кв. м.; першого поверху: 3/8 частини №21, 1/2 частини прим. № 21а, 21б, 1/2 частина прим. №№ 25,26,27,28 загальною площею 57,0 кв. м.; другого поверху №№ 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47, 48, 49, 50, 51 загальною площею 384,00 кв. м. в нежитловій будівлі літ.«А-2», розташованих за адресою: АДРЕСА_1.

25.11.2013 року ТОВ «Компанія Креата» направлено ОСОБА_3 претензію з вимогами про усунення порушень.

27.11.2013 року відповідно до умов п.14 іпотечного договору ТОВ «Компанія Креата» та ОСОБА_5 уклали договір купівлі-продажу нежитлових приміщень підвалу №1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 1/3ч., №13, №14, 1/2 ч., № 15, 1/2 ч., №16, №17, №18, 1/2 ч., №19, №№ 20,21,22, частина приміщень № 23 пл.88,8 кв. м., загальною площею 326,7 кв. м.; першого поверху: 3/8 частини №21, 1/2 частини прим. № 21а, 21б, 1/2 частина прим. №№ 25,26,27,28 загальною площею 57,0 кв. м.; другого поверху №№ 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47, 48, 49, 50, 51 загальною площею 384,00 кв. м. в нежитловій будівлі літ.«А-2», розташованих за адресою АДРЕСА_1.

05.12.2014 року між ОСОБА_5 та ПТ «Ломбард «Надія Письменна Н.Є. і компанія» укладено договір іпотеки.

Згідно ч. 1 ст. 638 ЦК договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.

Згідно роз'яснень, що містяться в п.24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 р. №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин.

Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для вигляду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний. При вчиненні фіктивного правочину сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином, або фіктивний правочин може взагалі не мати правової мети.

Для визнання правочину фіктивним ознака вчинення його лише для вигляду має бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша намагалась досягти правового результату, такий правочин не можна визнавати фіктивним.

ОСОБА_3 не надав до суду першої та апеляційної інстанції належних та допустимих доказів на підтверджпення того, що договір лізінгу, укладений між ТОВ «Компанія Креата», ТОВ «Укра2000» та ПП «Раіком», не відповідав внутрішній волі сторін та вчинявся без наміру створення правових наслідків.

При цьому судом першої інстанції обгрунтовано зазначено, що доводи ОСОБА_3 про те, що спірний договір лізингу підписано особою, відмінною від особи, уповноваженої виступати від імені ПП «Раіком», не підтверджено належними та допустимими доказами, а клопотання про проведення почеркознавчої експертизи ОСОБА_3 в суді першої інстанції не заявляв.

Частиною 1 ст. 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства.

Відповідно до ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до роз'яснень, викладених у п.п. 19,20 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Як вбачається з копії договору іпотеки від 05.12.2014 року, укладеного між ОСОБА_5 та ПТ «Ломбард «Надія Письменна Н.Є. і компанія», останній підписаний сторонами що підтверджує їх волевиявлення на укладення вищевказаного договору та розуміння змісту та наслідків вчинення вищевказаного правочину. Договір іпотеки від 05.12.2014 року посвідчений нотаріусом, що відповідає вимогам щодо форми договору.

При вирішенні спору суд першої інстанції правильно виходив з вимог ст.ст. 328, 334 ЦК України про те, що права власності набувається на підставах, які не заборонені законом, зокрема на підставі правочинів. При цьому діє презумпція правомірності набуття права власності на певне майно, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Проте, якщо права на нерухоме майно підлягають державній реєстрації, то право власності у набувача виникає з дня такої реєстрації відповідно до закону.

ОСОБА_3 на порушення вимог ст.ст. 10,11,60 ЦПК України не надав до суду доказів того, що при укладенні вищевказаного договору його було введено в оману та в чому саме полягав цей обман.

Відповідно до статті 41 Конституції України та п. 2 ч. 1 ст. 3, ст.321 ЦК ніхто не може бути позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, встановлених Конституцією та законом.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд та може вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Статтею 387 Цивільного кодексу України закріплено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Під незаконним володінням розуміється фактичне володіння майном, якщо воно не має правової підстави, наприклад володіння вкраденим майном, або якщо правова підстава володіння відпала, наприклад минув термін договору найму, або якщо підстава володіння недійсна, наприклад володіння набуте за недійсним правочином.

У звязку із вищезазначеним судом першої інстанції обгрунтовано зроблений висновок про те, що оскільки відсутні підстави для визнання договору іпотеки від 05.12.2014 року, укладеного між ОСОБА_5 та ПТ «Ломбард «Надія Письменна Н.Є. і компанія», та договору лізінгу від 19 листопада 2013 року недійсними, немає підстав вважати, що спірні нежитлові приміщення перейшли у володіння ОСОБА_5 без достатніх правових підстав.

Відповідно до ст. 388 ЦК України, для визнання набувача недобросовісним потрібне встановлення наміру чи необережності, що спростує презумпцію добросовісності набувача. Отже, в такому випадку відповідальність недобросовісного володільця перед власником повинна бути заснована та підтверджена не лише на обєктивній протиправності придбання майна, а й на факті встановлення провини набувача. Тому закон, у випадку доведеності субєктивної провини набувача, закріплює безумовне право володільця на витребування майна від недобросовісного набувача.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що ОСОБА_5 є недобросовісним набувачем, є безпідставними, оскільки остання набула спірні нежитлові приміщення за договором купівлі-продажу, який відповідає вимогам чинного законодавства та визнано недійсним не було.

Відповідно до п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» реституція як спосіб захисту цивільного права застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 про те, що судом безпідставно не враховано висновок судово-економічної експертизи від 07.10.2016 року та висновок спеціаліста від 03.05.2016 року, є необгрунтованими, оскільки докази досліджуються судом в порядку вимог ст.ст. 57-60 ЦПК України та жоден з доказів не має переважного значення для суду.

Оскільки судом першої інстанції відповідно до ст. 212 ЦПК України надана правильна правова оцінка доказам у справі в їх сукупності, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, що відповідно до вимог ст. 308 ЦПК України є підставою для відхилення апеляційної скарги.

Керуючись ст. ст. 303, 304, п.1ч.1 ст. 307, ст.ст. 308,313-315, 317,319,324 ЦПК України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу відхилити.

Рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 29 листопада 2016 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання цією ухвалою законної сили.

Головуючий:

Судді: