Ухвала суду № 66366700, 05.05.2017, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №487/5285/15-ц 05.05.2017 05.05.2017 05.05.2017

Справа №487/5285/15-ц Головуючий першої інстанції Щербина С.В.

Провадження №22-ц/784/907/17 Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В.

Категорія 27

УХВАЛА

Іменем України

05 травня 2017 року місто Миколаїв

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області в складі:

головуючого Серебрякової Т.В.,

суддів: Галущенка О.І., Лисенка П.П.,

із секретарем судового засідання Тищенком Л.С.,

за участі:

позивача ОСОБА_2,

представника відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_4,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою ОСОБА_2 рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 07 лютого 2017 року, з урахуванням додаткового рішення того ж суду від 13 лютого 2017 року, ухвалених у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу,

УСТАНОВИЛА:

У липні 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення боргу.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що 10 квітня 2012 року він надав відповідачу в борг кошти в сумі 24 000 грн. на строк до 05 червня 2012 року, а також 3 000 доларів США на строк до 01 березня 2013 року, одержання яких відповідач підтвердив власноручно написаною розпискою.

26 червня 2012 року відповідач ОСОБА_3 повернув йому кошти у сумі 20 000 грн., а 12 липня 2012 року ще 2 000 грн. в рахунок погашення боргу у розмірі 24 000 грн.

Посилаючись на те, що в строки, які передбачені в розписці, ОСОБА_3 залишок боргу у розмірі 2 000 грн. та 3 000 доларів США, що станом на 08 липня 2015 року еквівалентно 67 100 грн., не повернув, від свого обов'язку повернути кошти останній ухиляється, позивач просив позов задовольнити, стягнути на його користь з відповідача зазначену суму боргу у загальному розмірі 69 100 грн. за судовим рішенням, а також вирішити питання щодо розподілу судових витрат шляхом стягнення на його користь з відповідача 671 грн. сплаченого судового збору.

В подальшому ОСОБА_2 двічі уточнював позовні вимоги, та остаточно просив стягнути з ОСОБА_3 на свою користь заборгованість у розмірі 5 368 доларів США, що станом на 06 лютого 2017 року еквівалентно 144 936 грн., з яких: 3 000 доларів США, що еквівалентно 81 000 грн. - заборгованість за договором позики, 2 014 доларів США, що еквівалентно 54 378 грн. - проценти, визначені на рівні облікової ставки Національного банку України (далі - НБУ) за користування коштами у сумі 3 000 доларів США за період з 11 квітня 2012 року по 06 лютого 2017 року, 354 доларів США, що еквівалентно 9 558 грн. - три проценти річних від заборгованості у розмірі 3 000 доларів США; а також стягнути заборгованість у розмірі 5 380 грн., з яких, 4 037 грн. - заборгованість за договором позики з урахуванням індексу інфляції за період з 11 квітня 2012 року по 06 лютого 2017 року та 1 343 грн. - проценти, визначені на рівні облікової ставки НБУ за користування коштами у сумі 2 000 грн. за період з 11 квітня 2012 року по 06 лютого 2017 року, а всього - 150 316 грн. й сплачений судовий збір в загальному розмірі 1 501 грн. (том 1 а.с.216).

Відповідач ОСОБА_3 та його представник проти задоволення позову заперечували. Зазначали, що гроші в борг, ані у гривнях, ані у доларах США, у позивача ОСОБА_3 не брав, а розписка написана під тиском та під впливом обману. При цьому вказували, що відповідно до розписки за позикою у розмірі 24 000 грн. наданої до суду позивачем, позовна давність спливла 05 червня 2015 року, а позов пред'явлено до суду після її спливу. Крім того, звертали увагу на те, що в розписці не зазначена валюта якої саме іноземної держави бралася в борг.

Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 07 лютого 2017 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 2 000 грн. боргу, 2 017 грн. 23 коп. інфляційних втрат, а всього - 4 017 грн. 23 коп. В задоволені решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто з відповідача на користь позивача судовий збір у розмірі 40 грн. 13 коп.

Додатковим рішенням цього ж суду від 13 лютого 2017 року стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 проценти, визначені на рівні облікової ставки НБУ за користування коштами у розмірі 2 000 грн. за період з 11 квітня 2012 року по 06 лютого 2017 року в сумі 1 343 грн., а також судовий збір у розмірі 13 грн. 46 коп.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 посилаючись на порушення районним судом норм матеріального і процесуального права, просив вказане рішення суду першої інстанції змінити та задовольнити його позовні вимоги в повному обсязі.

Дослідивши надані докази та перевіривши законність і обґрунтованість рішення районного суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Розглянувши спір в межах заявлених позовних вимог, суд першої інстанції правильно з'ясував обставини справи й дійшов вірного висновку про те, що розписка відповідача від 10 квітня 2012 року в частині взяття в борг у позивача 24 000 грн. та зобов'язання повернути їх до 05 червня 2012 року є документом, що підтверджує боргове зобов'язання відповідача, а також документом, що підтверджує факт укладання договору, так і факт передачі грошової суми. Оскільки позичальник ОСОБА_3 кошти в повному обсязі не повернув, а сума боргу складає 2 000 грн., то ця заборгованість підлягає стягненню за судовим рішенням з урахуванням індексу інфляції, а також процентів, визначених на рівні облікової ставки НБУ за користування зазначеними коштами за період з 11 квітня 2012 року по 06 лютого 2017 року. Також, посилаючись на те, що суду не надано жодних належних та допустимих доказів, в розумінні ст.ст.57-60 ЦПК України, на підтвердження факту отримання ОСОБА_3 грошових коштів у розмірі 3 000 доларів США, судом відмовлено в задоволенні решти позовних вимог.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, ст.1 Першого протоколу до Конвенції кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.1,3-4,10-11,303 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення, в порядку позовного, наказного та окремого провадження, цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у встановлених законом випадках, органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Частина 1 ст.15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За ст.11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Договір, в тому числі і договір позики, є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків.

В силу ст.ст.509,525-526,598,610,611,622 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості і виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Сторони по зобов'язанню повинні сприяти одна одній у належному його виконанні, а у разі виникнення труднощів у однієї із сторін - всіляко сприяти зменшенню збитків.

Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Зобов'язання припиняється повністю або частково на підставах, встановлених договором або законом.

Особа, яка порушила зобов'язання (не виконала його, або виконала з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання) повинна нести негативні наслідки такої поведінки, а саме, сплатити неустойку і відшкодувати збитки.

При цьому, сторона не звільняється від виконання зобов'язання в натурі.

Зазначене у повній мірі стосується зобов'язань, пов'язаних з позикою, які не виконані належним чином.

Відповідно до ч.1 ст.202 ЦК України правочин - це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ч.1,2 ст.207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Частиною першою ст.638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Поняття позикових відносини і договору позики визначаються положеннями глави 71 ЦК України.

Відповідно до ст.1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

За своїми ознаками договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права, а також реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, строковим або безстроковим.

Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (п.2 ч.1 ст.1046 ЦК України).

Ця особливість реальних договорів зазначена в ч.2 ст.640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.

Договір позики в письмовій формі може бути укладений як шляхом складання одного документа, так і шляхом обміну листами (ч.1 ст.207 ЦК України).

Частиною першою ст.1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов'язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Згідно із частиною другою ст.1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Однак такий доказ повинен містити в собі визначені законом і сторонами істотні умови правочину.

Досліджуючи договори позики чи боргові розписки, необхідно виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа і, зважаючи на встановлені результати, робити відповідні правові висновки.

З матеріалів справи вбачається, що 10 квітня 2012 року ОСОБА_3 видав розписку про отримання ним 24 000 грн. і зобов'язання повернути їх ОСОБА_2 в строк до 05 червня 2012 року (том 1 а.с.86).

У вказаній розписці вказані: сторони зобов'язання (позикодавець та позичальник); грошова сума, яка передавалась і отримувались; дата отримання та повернення обумовлених коштів й особистий підпис позичальника ОСОБА_3

Факт написання указаної розписки відповідачем підтверджується висновком судової почеркознавчої експертизи №341/529 від 11 листопада 2016 року, а її оригінал знаходиться в матеріалах даної справи (том 1 а.с.86, 176-195).

Отже, між сторонами по справі фактично виникли правовідносини позики, оскільки це підтверджується розпискою ОСОБА_3 від 10 квітня 2012 року, яка посвідчує передачу позичальнику коштів в сумі 24 000 грн., а знаходження оригіналу розписки у позивача ОСОБА_2 свідчить, згідно ст.1047 ЦК України, про невиконання зобов'язання боржником у повному обсязі.

З матеріалів справи також слідує, що 26 червня 2012 року відповідач повернув позивачу 20 000 грн., а 12 липня 2012 року ще 2 000 грн. про що сторонами зроблені відповідні записи (том 1 а.с.86). На думку колегії суддів, зазначене свідчить про визнання ОСОБА_3 боргу в розмірі 24 000 грн. перед ОСОБА_2

При цьому, посилання відповідача на те, що грошові кошти в розмірі 24 000 грн. він не брав, а розписка написана під тиском та під впливом обману, районний суд вірно не прийняв до уваги, оскільки позивач цього не визнав, а письмових доказів на підтвердження такого відповідач не надав.

Відповідно до вимог ст.545 ЦК України кредитор, прийнявши виконання зобов'язання, повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі.

Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає.

Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку.

У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.

Відповідач, як боржник, не надав оригіналу боргового документу від 10 квітня 2012 року або розписку позивача, як кредитора, про неможливість повернення боргового документа.

За таких обставин немає підстав стверджувати, що основне зобов'язання, виконано.

Щодо посилання в апеляційній скарзі на те, що стосовно позовної вимоги про стягнення процентів за користування коштами в розмірі 2 000 грн. не ухвалено рішення, то воно є помилковим, оскільки додатковим рішенням суду від 13 лютого 2017 року дана вимога була вирішена.

До того ж, ухвалюючи рішення про стягнення з відповідача процентів від суми позики в розмірі 24 000 грн., суд першої інстанції виходив з того, що їх розмір договором позики встановлено не було, а тому вони підлягають стягненню за період з 11 квітня 2012 року по 06 лютого 2017 року на рівні облікової ставки НБУ, що становить в загальному розмірі 1 343 грн.

Так, ч.1 ст.1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

З огляду на те, що договір позики не містив розміру та порядку одержання процентів, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для їх стягнення на рівні облікової ставки НБУ.

Колегія суддів в межах позовних вимог, погоджується з визначеним судом першої інстанції розміром процентів за період з 11 квітня 2012 року по 06 лютого 2017 року в розмірі 1 343 грн., виходячи з того, що облікова ставка НБУ з 23.03.2012 року по 10.06.2013 року становила 7.5%, з 10.06.2013 року по 13.08.2013 року - 7.0%, з 13.08.2013 року по 15.04.2014 року - 6.5%; з 15.04.2014 року по 17.07.2014 року - 9.5%, з 17.07.2014 року по 13.11.2014 року - 12.5%, з 13.11.2014 року по 06.02.2015 року - 14%, з 06.02.2015 року по 04.03.2015 року - 19.5%, з 04.03.2015 року по 28.08.2015 року - 30%, з 28.08.2015 року по 25.09.2015 року - 27%, з 25.09.2015 року по 30.10.2015 року - 22%, з 30.10.2015 року по 18.12.2015 року - 22%, з 18.12.2015 року по 29.01.2016 року - 22%, з 29.01.2016 року по 04.03.2016 року - 22%, з 04.03.2016 року по 22.04.2016 року - 22%, з 22.04.2016 року по 27.05.2016 року - 19%, з 27.05.2016 року по 24.06.2016 року - 18%, з 24.06.2016 року по 29.07.2016 року - 16.5%, з 29.07.2016 року по 16.09.2016 року - 15.5%, з 16.09.2016 року по 28.10.2016 року - 15%, з 28.10.2016 року по 09.12.2016 року - 14%, з 09.12.2016 року по 27.01.2017 року - 14%, з 27.01.2017 року по 03.03.2017 року -14%.

Оскільки зобов'язання щодо повернення позикового боргу в розмірі 24 000 грн. до 05 червня 2012 року ОСОБА_3 не виконав, що відповідно до положень ст.625 ЦК України є підставою відповідальності за порушення грошового зобов'язання, а саме стягнення втрат від інфляції за весь час прострочення.

Нарахування цих сум має здійснюватися за період з 06 червня 2012 року по 06 лютого 2017 року, що вірно констатував і суд першої інстанції (судове рішення в цій частині сторонами не оскаржується).

За такого, суд першої інстанції, виходячи із меж позовних вимог, вірно стягнув з боржника розраховані позикодавцем суми боргу, а саме - 2 000 грн. основного боргу, 1 343 грн. процентів від суми позики, 2 017 грн. 23 коп. втрат від інфляції.

З врахуванням таких висновків, колегія суддів вважає, що районним судом ухвалене законне та обґрунтоване рішення про часткове задоволення позовних вимог та стягнення з відповідача на користь позивача вищезазначених сум за договором позики в розмірі 24 000 грн.

Стосовно позовних вимог ОСОБА_2 про стягнення боргу в сумі 3 000 доларів США, процентів, визначених на рівні облікової ставки НБУ за користування коштами за період з 11 квітня 2012 року по 06 лютого 2017 року в сумі 2 014 доларів США та три проценти річних від суми боргу 3 000 доларів США за період з 01 березня 2013 року по 06 лютого 2017 року в сумі 354 доларів США, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до правових висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 18 вересня 2013 року у справі №6-63цс13, від 08 червня 2016 року у справі №6-1103цс16, досліджуючи договори позики чи боргові розписки, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору незалежно від найменування документа і, зважаючи на встановлені результати, робити відповідні правові висновки.

Відповідно до положень ст.1 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

За змістом ст.10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Відповідно до ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст.61 цього Кодексу.

У той же час відповідно до ч.ч.2,3 ст.212 ЦПК України жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

У постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі №6-79цс14 зазначено, що у разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. Для цього, з метою правильного застосування ст.ст.1046,1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем та відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Судом установлено, що 10 квітня 2012 року ОСОБА_3 написав розписку, в якій зазначив, що отриманні до написання розписки від ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 3 000 доларів зобов'язується повернути останньому до 01 березня 2013 року (том 1 а.с.86).

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову в частині позовних вимог про стягнення суми боргу в загальному розмірі 5 368 доларів США, що станом на 06 лютого 2017 року еквівалентно 144 936 грн., суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що надана позивачем на підтвердження таких вимог розписка не відповідає вимогам ч.2 ст.1047 ЦК України, так як не посвідчує передання грошових сум позикодавцем позичальнику та з неї неможливо встановити, які фактично склалися правовідносини між сторонами.

При цьому, з пояснень позивача в судовому засіданні апеляційної інстанції з приводу обставин укладення договору позики в розмірі 3 000 доларів та існування між сторонами правовідносин щодо користування гаражами, які знаходяться в Автогаражному кооперативі «Парма», не можна зробити висновок про існування між останніми цивільно-правових договірних правовідносин, зокрема, договору позики.

Інші доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанцій не спростовують, зводяться до переоцінки доказів та незгоди позивача з висновками районного суду щодо їх оцінки.

Отже, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи та зміст оскаржуваного рішення, колегія суддів дійшла висновку про залишення без змін рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 07 лютого 2017 року, оскільки воно є законним та обґрунтованим, а доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновків суду, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині судового рішення. При цьому, при вирішенні даної справи судом правильно визначений характер правовідносин між сторонами, вірно застосовано закон, що їх регулює, повно і всебічно досліджено матеріали справи та надано належну правову оцінку зібраним у справі доказам.

Оскільки суд першої інстанції ухвалив судове рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права, то апеляційна скарга в силу ч.1 ст.308 ЦПК України підлягає відхиленню.

Керуючись ст.ст.303,308,315 ЦПК України, колегія суддів

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - відхилити, а рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 07 лютого 2017 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий Т.В. Серебрякова

Судді: О.І. Галущенко

П.П. Лисенко