Рішення № 66356221, 21.04.2017, Шевченківський районний суд міста Києва

Справа № 761/39413/15-ц

Провадження № 2/761/440/2017

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 квітня 2017 року Шевченківський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді Макаренко І.О.

при секретарі Триндюк А.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк» про визнання недійсними окремих положень договору, застосування реституційних наслідків їх недійсності та зобов'язання здійснити дії,

в с т а н о в и в:

Позивач звернувся до суду з позовом до відповідача, в якому просить суд визнати недійсним п. 4.2 Договору про надання споживчого кредиту №R53700445518В від 23.07.2013 року, укладений між ПАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_1, зобов'язати відповідача повернути позивачеві грошові кошти в розмірі 13 520 грн. шляхом зарахування їх на рахунок позивача, стягнути з відповідача судовий збір.

Позовні вимоги обґрунтовує тим, що 23.07.2013 року між ОСОБА_1 та ПАТ «ВТБ Банк» укладено Договір про надання споживчого кредиту №R53700445518В, за умовами якого позивачу було надано кредит у розмірі 50 000 грн. зі сплатою 24 % річних із кінцевим строком повернення 23.07.2017 року. Згідно з п. 4.2. Договору відповідач встановив комісійну винагороду за управління кредитом у розмірі 1,69% за період з 1-го по 48-й місяць користування кредитом від суми кредиту. Позивач вважає, що встановлення платежів за управління кредитом є незаконним та таким, що суперечить вимогам законодавства, а отже підлягає визнанню недійсним, а відтак застосуванню підлягають реституційні наслідки.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив суд задовольнити позов з підстав, що викладені у ньому.

Представник відповідача у судовому засіданні проти заявленого позову заперечував та просив суд відмовити у його задоволенні у повному обсязі.

Заслухавши пояснення представника позивача, представника відповідача, дослідивши матеріали справи, суд встановив.

23.07.2013 року між Публічним акціонерним товариством «ВТБ БАНК» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 1353700445518В, відповідно до умов якого позивач надав відповідачу грошові кошти в сумі 50 000,00 грн., а відповідач зобов'язався повернути кредит в строк до 23.07.2017 року або достроково у випадках, передбаченим Кредитним договором, з щомісячною сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 24 % річних або іншому розмірі, передбаченому Кредитним договором.

Відповідно до п. 7.4 Кредитного договору, Кредитний договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами та скріплення печаткою Банку та діє до повного виконання сторонами взятих на себе зобов'язань згідно з Кредитним договором у повному обсязі.

Відповідно до п. 4.2. Кредитного договору № Р553700445518В від 27.07.2013 року, позичальник зобов'язаний сплачувати щомісячно, відповідно до графіка повернення кредиту і сплати процентів та розрахунку вартості супутніх послуг, комісійну винагороду за управління Кредитом у розмірі 1,69 (одна ціла шістдесят дев'ять сотих) % від початкової суми кредиту.

Відповідно до положень ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

За приписами ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цьогоЗакону, є нікчемною.

Пункт 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, що затверджені Постановою Національного банку України №168 від 10.05.2007 року визначає, що Банк не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо).

В свою чергу відповідно до п.17 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів» послуга - діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб.

В розумінні положень чинного законодавства України, зокрема, ст. 1056 ЦК України, послуга, яку надає банк споживачу, - надання грошових коштів.

Згідно постанови Верховного суду України від 16.11.2016 року у справі № 6-1746цс16 положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Суди, дійшовши висновку про те, що обслуговування кредиту є супутньою послугою, за надання якої можливе встановлення комісії, не звернули уваги, що, встановивши в кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, відповідач не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу. При цьому відповідач нараховував, а позивач сплатив комісію за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок позивача, що є незаконним.

У відповідності до положень ч. 1 ст. 360-7 ЦПК висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

Відповідно до ч.1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно із ч. 1-3,6 ст. 203 ЦК України: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

За приписами ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину (його частини) кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину (його частини).

Положеннями ст. 236 ЦК України визначено, що нікчемний правочин або правочин (частина правочину), визнана судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Пленум Верховного Суду України в своїй постанові № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ по визнання правочинів недійсними» в п. 9 роз'яснив, що згідно зі статтею 217 ЦК правочин не може бути визнаний недійсним у цілому, якщо закону не відповідають лише його окремі частини й обставини справи свідчать про те, що він був би вчинений і без включення недійсної частини. У цьому разі відповідно до статті 217 ЦК суд може визнати недійсною частину правочину, з»ясувавши думку сторін правочину. Якщо у недійсній частині правочин був виконаний однією зі сторін, суд визначає наслідки його недійсності залежно від підстав, з яких він визнаний недійсним.

Таким чином, беручи до уваги, що здійснення платежів за управління кредитом не є послугою в розумінні положень Закону України «Про захист прав споживачів», враховуючи висновок Верховного суду України від 16.11.2016 року у справі № 6-1746цс16, суд вважає за можливе задовольнити позовні вимоги в частині визнання недійсним п. 4.2 кредитного договору.

Згідно ч.1 ст.216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

За таких обставин, суд вважає за можливе задовольнити вимогу позивача про зобов'язання відповідача повернути грошові кошти у розмірі 13 520 грн., що були сплачені ОСОБА_1 на виконання умов п. 4.2 кредитного договору, частково, а саме зобов'язати відповідача здійснити перерахунок заборгованості з урахуванням визнання окремих положень договору недійсними, оскільки нормами матеріального права передбачено повернення в натурі всього, що сторона отримала на виконання тієї частини правочину, що визнана недійсною.

Згідно ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої постановлено рішення, суд присуджує з другої сторони судові витрати.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 203, 215, 216, 236, 1054 ЦК України, ст. ст. 10, 60, 88, 213- 215, 360-7 ЦПК України, суд

в и р і ш и в:

Позов ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк» про визнання недійсними окремих положень договору, застосування реституційних наслідків їх недійсності та зобов'язання здійснити дії - задовольнити частково.

Визнати недійсним п. 4.2 Договору про надання споживчого кредиту №R53700445518В від 23.07.2013 року, укладений між Публічним акціонерним товариством «ВТБ Банк» та ОСОБА_1.

Зобов'язати Публічне акціонерне товариство «ВТБ Банк» здійснити перерахунок заборгованості ОСОБА_1 за Договором про надання споживчого кредиту №R53700445518В від 23.07.2013 року, з урахуванням недійсності п. 4.2 кредитного договору.

Стягнути з Публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк» на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 974,40 грн.

У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду м. Києва через Шевченківський районний суд м. Києва протягом 10 днів з дня його проголошення.

Суддя: