Рішення № 66314920, 26.04.2017, Апеляційний суд Закарпатської області

Справа № 303/6112/15-ц

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

26 квітня 2017 року м. Ужгород

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Закарпатської області в складі

головуючого судді КОНДОРА Р.Ю.

суддів ДЖУГИ С.Д., ГОТРИ Т.Ю.

при секретарі ВОЛОЩУК В.І.

за участю сторін розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Ужгороді цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення боргу, за апеляційною скаргою ОСОБА_1, від імені та в інтересах якої діє ОСОБА_2, на заочне рішення Мукачівського міськрайонного суду від 13 жовтня 2015 року, -

встановила:

ПАТКБ«ПриватБанк» у серпні 2015 року звернулося до суду із зазначеним позовом до ОСОБА_1 Позов мотивувався тим, що ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», 29.03.2006 уклало з ОСОБА_1 кредитний договір № DNH4KP27310126, на підставі якого відповідач отримав кредит у розмірі 2288,00 грн зі сплатою за користування коштами 25,08% річних на суму залишку заборгованості за кредитом. Позивач виконав свої зобовязання за договором, тоді як відповідач свої зобовязання порушив і спричинив виникнення боргу, який станом на 14.08.2015 складав 15276,92 грн, із яких: 872,25 грн заборгованість за кредитом, 4494,75 грн заборгованість за процентами, а також 8706,26 грн пеня, 500,00 грн фіксована складова штрафу і 703,66 грн процентна складова штрафу.

Посилаючись на ці обставини, на положення ЦК України щодо строку виконання кредитних договірних зобовязань, банк просив стягнути на свою користь із відповідача заборгованість за кредитним договором від 29.03.2006 №DNH4KP27310126 у розмірі 15276,92 грн із вищевказаними складовими та покласти на нього судові витрати.

Заочним рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 13.10.2015 позов задоволено, стягнуто на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» із ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором від 29.03.2006 №DNH4KP27310126 у розмірі 15276,92 грн, яка складається із заборгованості: за кредитом - 872,25 грн, за процентами - 4494,75 грн, пені 8706,26 грн, штрафів - 500,00 грн (фіксована частина), 703,66 грн (процентна складова). Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» сплачений судовий збір у розмірі 1218,00 грн.

Ухвалою Мукачівського міськрайонного суду від 22.04.2016 заяву відповідача ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення залишено без задоволення.

Відповідач ОСОБА_1, від імені та в інтересах якої діє ОСОБА_2, ставить в апеляції питання про скасування заочного рішення суду та відмову в позові. На думку сторони, рішення ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, рішення не є належно обґрунтованим і вмотивованим, суд неповно зясував обставини справи, не дав належної оцінки доказам, а тому дійшов хибних висновків. Зокрема, процесуальні права відповідача були порушені, він не знав про розгляд справи судом і дізнався про неї лише після отримання копії заочного рішення суду. З урахуванням строку дії кредитного договору у 24 місяці, відповідач не повинен був після цього повідомляти позивача про зміну свого місця проживання. Суд не врахував, що кредитний договір укладався на 24 місяці з кінцевою датою погашення кредиту 28.03.2008. Тож для банку, який звернувся до суду лише у 2015 році, позовна давність спливла, що є підставою для відмови в позові.

Ухвалою від 22.04.2016 місцевий суд незаконно відмовив у перегляді заочного рішення суду, не врахував дійсних обставин справи, наданих стороною доказів із питань, що мають значення, а також не врахував висновків суду апеляційної інстанції, яким було скасовано ухвалу про залишення заяви про перегляд заочного рішення без розгляду.

Заслухавши доповідь судді, пояснення представників: відповідача ОСОБА_1 ОСОБА_2, яка апеляцію підтримала, позивача ПАТ КБ «ПриватБанк» ОСОБА_3, яка скаргу не визнала, обговоривши доводи сторін, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази в сукупності, суд приходить до такого.

Встановлено, що Закрите акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (а.с. 15, 17, 18), за правилами договору приєднання (ст. 634 ЦК України, тут і далі норми матеріального права в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) уклало 29.03.2006 із ОСОБА_1 кредитно-заставний договір № DNH4KP27310126, який скрадається із Заяви позичальника, Умов надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) (далі Умови) і Тарифів банку, на підставі якого відповідач отримав кредит у розмірі 2288,00 грн строком на 24 місяці (по 28.03.2008) зі сплатою за користування коштами 2,09% на місяць (25,08% річних) на суму залишку заборгованості за кредитом (а.с. 7-11). Умови договору передбачали, зокрема, що:

кредитні кошти надавалися для придбання телевізора марки «Samsung» 55PL4030SC, який у якості забезпечення виконання зобовязань позичальником є предметом застави (Заява, п.п. 2.3., 2.4., 2.5. Умов); максимальний розмір вимоги, яка забезпечується предметом застави, складає 2942,64 грн (Заява);

при порушенні позичальником зобовязань за договором він сплачує банку відсотки в розмірі 6,00% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом (Заява, п. 4.2. Умов;

у разі порушення позичальником зобовязань банк управі нарахувати пеню в розмірі 0,15% від суми простроченого платежу, але не менше 1,00 грн за кожен день прострочки платежу (п. 5.1. Умов); при порушення позичальником строків платежів більш ніж на 30 днів він зобовязаний сплатити банку штраф у розмірі 500,00 грн + 5% від суми заборгованості (п. 5.3. Умов); нарахування неустойки за кожний випадок порушення зобовязань … здійснюється протягом 3-х років з дня, коли відповідне зобовязання повинно бути виконане (п. 5.4. Умов); терміни позовної давності по вимогам про стягнення кредиту, відсотків…, винагороди, неустойки… встановлюються… тривалістю 5 років (п. 5.5. Умов).

Адресою реєстрації та місцем проживання позичальника у Заяві було зазначено квартиру № 32 у будинку № 5 «а» по вул. Одеській в м. Мукачеві. Заяву підписано позичальником ОСОБА_1, Умови позичальником не підписувалися, у Заяві домовленість сторін щодо збільшення позовної давності не фіксувалася.

29.03.2006 ОСОБА_1 придбала та отримала вищезгаданий телевізор.

Кредитор виконав свої зобовязання за договором, тоді як позичальник свої порушив і спричинив виникнення боргу, що його кредитор розрахував станом на 14.08.2015 у загальній сумі 15276,92 грн, із яких: 872,25 грн заборгованість за кредитом, 4494,75 грн заборгованість за процентами, а також 8706,26 грн пеня, 500,00 грн фіксована складова штрафу і 703,66 грн процентна складова штрафу (а.с. 4-6). У цьому розрахунку останні за часом платежі позичальника зафіксовані 29.08.2008 (відсотки в сумі 383,27 грн) і 02.09.2008 (відсотки в сумі 7,44 грн), кошти були сплачені після закінчення строку дії договору, однак, у межах трирічної позовної давності після цього строку. До цього у межах строку дії договору фіксувалися нерегулярні платежі, найбільша перерва між якими складала близько чотирьох місяців (серпень-грудень 2006 року).

Наданий позивачем розрахунок боргу не містить даних за періоди з 02.09.2008 до 24.11.2011 (понад три роки), з 24.11.2011 до 11.07.2012 (близько восьми місяців) і з 19.09.2012 до 14.08.2015 (майже три роки) і загалом за період з 02.09.2008 по 14.08.2015 не містить даних про здійснення позичальником платежів за договором, а станом на 14.08.2015 лише зафіксовані кінцеві цифри заборгованості, предявленої до стягнення.

За приписами ст. 224 ч. 1, ст. 225 ч. 1 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності або якщо повідомлені ним причини неявки визнані неповажними, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи; про заочний розгляд справи суд постановляє ухвалу. Відповідно до ст. 169 ч. 4 ЦПК України, у разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення).

Вимог цивільного процесуального закону щодо заочного розгляду справи суд першої інстанції не дотримався, оскільки ухвалою від 29.09.2015 про відкриття провадження в справі призначив справу до судового розгляду на 13.10.2015 за участю сторін, але всупереч своєму процесуальному рішенню розглянув справу в першому ж судовому засіданні за правилами Глави 8 Розділу ІІІ ЦПК України, при цьому, ухвалу про заочний розгляд справи не постановляв і вимог, установлених ст. 169 ч. 4 ЦПК України, не виконав. Окрім цього, судом не були дотримані вимоги ст. 76 ч. 3 ЦПК України щодо порядку вручення судової повістки відповідачу, що встановлено чинним судовим рішенням.

За таких умов, місцевий суд попри вимоги ст. 10 ч. 4, ст. 130 ч. 1, ч. 6 п.п. 1, 3-5, 8, ст. 160 ч. 2, ст. 213 ч. 1 та інших норм ЦПК України діяв передчасно, не перевіряв доводів позивача щодо обставин здійснення розрахунків за договором, не сприяв у зясуванні питань, які мають значення в справі, зокрема, в контексті позовної давності, тоді як за обставинами справи для зясування цих питань за участю обох сторін були підстави та необхідність, що з очевидністю вбачалося з наданих позивачем документів.

На стадії апеляційного провадження в справі з урахуванням виконання апеляційним судом вимог ст. 10 ч. 4, ст. 160 ч. 2, ст. 303 ч. 2 ЦПК України сторони додатково надали докази на підтвердження своїх позицій у справі, зокрема, банк надав виписку з рахунку, за яким здійснювався оборот коштів за кредитним договором, а представник відповідача надав листування з банком з приводу розрахунків за кредитним договором, а також документи щодо набуття у власність квартири АДРЕСА_1 та проживання в ній.

У виписці за банківським рахунком теж відсутні дані про будь-який рух коштів за договором після 19.09.2012, при цьому, після 02.09.2008 зафіксовані платежі в розмірах: 3,80 грн (24.11.2011), 20,40 грн (11.07.2011), 0,80 грн (18.07.2012) і 0,10 грн (19.09.2012), що не здійснювалися особисто відповідачем, а були проведені банком за рахунок списання коштів з іншого рахунку відповідача. Загалом у виписці зафіксовані платежі позичальника за кредитним договором загальною сумою 3047,37 грн. Таким чином, і випискою підтверджується відсутність платежів позичальника за договором щонайменше за період з 02.09.2008 до 24.11.2011 (понад три роки), позивач, маючи додаткову можливість надати докази, відповідні обставини не спростував.

З листування ОСОБА_1 із ПАТ КБ «ПриватБанк», що мало місце у січні 2009 року, у червні та у вересні 2011 року (оригінали документів оглядалися апеляційним судом) випливає, з одного боку, що позичальник вважав, що повністю сплатив належне з нього за договором і свої зобовязання виконав, а в разі, якщо банк так не вважає, то просив повідомити про час виникнення боргу, його розрахунок, дані про рух коштів за договором тощо, з іншого боку, банк листом від 12.06.2011 повідомив про наявність боргу станом на 01.05.2011 в розмірі 4012,43 грн, з яких до 01.09.2011 пропонував сплатити 3398,30 грн, після чого договір буде закрито, однак, після цього листом від 22.06.2011 відмовив у наданні запитуваної інформації щодо заборгованості, руху коштів і т.ін. посилаючись на банківську таємницю, а на заяву позичальника щодо надання відповідної інформації від 20.09.2011 відповіді не дав.

Отже, наведене листування не свідчить про визнання відповідачем боргу, необхідна інформація щодо обставин виникнення та розрахунку боргу, який відповідно до правової позиції позивача мав місце, відповідачу не була надана, водночас, позивачу про борг було відомо одразу після його виникнення.

Наданими апеляційному суду документами підтверджується, що ОСОБА_1 21.09.2013 оформила права на успадковану квартиру АДРЕСА_1 та проживає в ній з вересня 2013 року (копія Свідоцтва про право на спадщину за законом від 21.09.2013, виданого приватним нотаріусом Мукачівського міського нотаріального округу ОСОБА_4 за реєстровим № 438, оригінал довідки ТОВ «І.Т.В. Сервіс Плюс» від 22.07.2015 № 2-014180 (копія на а.с. 39), оригінал акту від 22.03.2017 № 426, складеного паспортистом ТОВ «І.Т.В. Сервіс Плюс» ОСОБА_5Й.). Тобто, попри те, що ОСОБА_1 зареєстрована у квартирі № 32 у будинку № 5 «а» по вул. Одеській в м. Мукачеві, з вересня 2013 року (через пять із половиною років після закінчення строку дії кредитного договору) вона стала проживати в іншому належному їй житловому приміщенні, звільнивши, як пояснив представник сторони в апеляційному суді, іншу квартиру для проживання доньки, що відповідає нормам ст. 29 ч.ч. 1, 6, ст.ст. 310, 316, 319, 379, 382, 383 ЦК України, ст. 150 ЖК України. З урахуванням встановленого в справі, міркування про те, що відповідач мав обовязок повідомляти позивача про зміну свого фактичного місця проживання, що відбулася у 2013 році, не можна визнати обґрунтованими.

Заявою від 30.12.2015 ОСОБА_1 просила Мукачівський міськрайонний суд переглянути заочне рішення від 13.10.2015, посилалася на те, що за адресою, вказаною в кредитному договорі, повісток не отримувала, оскільки проживає ІНФОРМАЦІЯ_1, крім того, вона виконала свої зобовязання за договором, а позивач пропустив позовну давність, що підлягає застосуванню і має наслідком відмову в позові (а.с. 37-38).

Ухвалою від 04.01.2016 Мукачівський міськрайонний суд залишив заяву відповідача про перегляд заочного рішення суду без розгляду (а.с. 42-44). Скасовуючи 22.02.2016 цю ухвалу та передаючи питання на новий розгляд до суду першої інстанції, Апеляційний суд Закарпатської області дійшов, серед іншого, висновків про те, що позивач зазначив адресу проживання відповідача, яку останній надав ще у 2006 році при укладенні кредитного договору…, з позовом звернувся у 2015 році, але за цей майже 9-ти річний період відповідачка змінила своє постійне місце проживання… оскільки відповідачка не відала про звернення позивача в суд із позовом… тому не могла надати суду адресу свого постійного проживання, а не реєстрації, вимоги ст. 76 ч. 3 ЦПК України щодо порядку вручення судової повістки відповідачу не були дотримані (а.с. 85-88). Обставини, що встановлені зазначеною ухвалою апеляційного суду і мають значення для оцінки дій суду першої інстанції у контексті дотримання вимог цивільного процесуального закону, враховуються за правилами ст. 61 ч. 3 ЦПК України.

Виходячи з наведеного, колегія суддів констатує, що під час розгляду справи судом першої інстанції процесуальні права відповідача на участь у розгляді справи, надання пояснень, заявлення клопотань, подання доказів і загалом право на захист від предявленого позову, на обґрунтування своєї правової позиції та принцип рівності сторін у процесі (ст.ст. 10, 11, 27, 31, інші норми ЦПК України) були порушені. Зважаючи на конкретні обставини справи та докази, які надавав відповідач (зокрема, квитанції про сплату коштів за договором (а.с. 63-67)), суд першої інстанції мав підстави для застосування положень ст. 231 ч. 3 п. 2 ЦПК України та перевірки відповідних обставин, чого не зробив, як наслідок відповідач був позбавлений можливості виконувати свій обовязок доказування в процесі та можливості заявити в суді першої інстанції, на який покладається розгляд справи (ст.ст. 107, 118, 119 ЦПК України та ін.), про застосування позовної давності. Позивач отримав невиправдані матеріально- та процесуально-правові переваги перед іншою стороною, яка не мала можливості користуватися процесуальними правами та здійснювати процесуальні обовязки.

Колегія суддів виходить із того, що подана стадії апеляційного провадження в справі заява про застосування позовної давності не може братися до уваги (в т.ч., не може бути задоволена судом) у тому разі, якщо процесуальні права відповідача були дотримані на стадії розгляду справи судом першої інстанції, який забезпечив стороні реальну можливість реалізації процесуальних прав і виконання процесуальних обовязків. У протилежному випадку, коли суд розглянув справу з порушенням вимог цивільного процесуального закону, зокрема, коли не виконав свої процесуальних обовязків і не забезпечив таких умов для сторони, відповідач не може бути позбавлений права і можливості просити про застосування позовної давності, подати докази й на стадії апеляційного розгляду справи, тим більше, що таку заяву відповідач зробив одразу ж, як дізнався про постановлення заочного рішення, тобто, у дійсності зробив цю заяву суду першої інстанції, який не розглянув її по суті внаслідок необґрунтованої відмови в перегляді заочного рішення. У цьому контексті відсутність відповідних дій з боку сторони зумовлюється поважними причинами (ст. 303 ч. 2 ЦПК України). Заперечення проти ухвали суду щодо відмови в перегляді заочного рішення включені до апеляційної скарги на рішення суду.

Відповідно до ст.ст. 11-14, 202, 509, 525, 526, 546, 549, 550, 611, 612, 614, 623-625, 629, 1050, 1054 ЦК України, цивільні права та обовязки, що виникають з договорів, повинні належно виконуватися; позичальник зобовязаний повернути кредитору заборговане, а той управі вимагати стягнення боргу та сплати неустойки; відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобовязання.

Поряд із цим, за правилами ЦК України про позовну давність загальна позовна давність встановлюється тривалістю в три роки, а до вимог про стягнення неустойки (штрафу), застосовується позовна давність тривалістю в один рік; за зобовязаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання; перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обовязку, позовна давність переривається у разі предявлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач, після переривання перебіг позовної давності починається заново; зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки); особа, яка виконала зобовязання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності; позовна давність застосовується судом за заявою сторони у спорі; сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ст.ст. 256, 257, ст. 258 ч. 1, ч. 2 п. 1, ст. 260, ст. 261 ч.ч. 1, 5, ст. 264, ст. 266, ст. 267 ч.ч. 1-4 ЦК України).

Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін, договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі; позовна давність, зокрема, її збільшення, належить до істотних умов кредитного договору, з яких у належній письмовій формі повинна бути досягнута згода сторін; договір має бути підписаний сторонами; недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин), у цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається; кредитний договір укладається у письмовій формі, а укладений з недодержанням письмової форми такий договір є нікчемним; обовязок доведення того, що один з оригіналів договору був переданий позичальнику (споживачеві), покладається на кредитодавця (ст. 203 ч.ч. 3, 4, ст. 205, ст. 207 ч.ч. 1, 2, ст. 208 ч. 1 п.п. 2, 4, ст. 215 ч. 2, ст. 218 ч. 1, ст. 259 ч. 1, ст.ст. 626, 628, 638-640, 1055 ЦК України, ст. 11 ч. 4 абз. 1, абз. 3 п. 6 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Відповідач ОСОБА_1 заперечуючи позов по суті щодо розрахунку заборгованості, предявленої до стягнення, посилалася на квитанції, якими підтверджуються платежі за кредитним договором на загальну суму 1627,82 грн, і на свій розрахунок заборгованості, наданий апеляційному суду, відповідно до якого вказується на загальну сплату 3064,36 грн, в т.ч., погашення кредиту 2945,67 грн, пеня 92,69 грн, послуги 26,00 грн. Ці доводи не можуть братися до уваги, позаяк не ґрунтуються на відповідних документах та не враховують правову природу розрахунків за кредитним договором, у розрахунку боргу відповідачем не враховані та не вказані суми коштів, що сплачувалися на погашення процентів, що апріорі вказує на некоректність і недостовірність розрахунку, тощо. У належний процесуальний спосіб відповідач не спростував розрахунку боргу, елементів цього боргу, порядку їх обчислення і т.ін. Тобто, відповідач не спростував доводів позову щодо розміру та елементів боргу, не довів відсутності своєї вини в порушенні зобовязання. Попри те, що за період з 19.09.2012 по 14.08.2015 розрахунок боргу по суті відсутній (база, динаміка нарахувань тощо), оскільки кінцеві цифри заборгованості власне таким розрахунком не є, а один вид неустойки (процентна складова штрафу) нарахований в тому числі на інший вид неустойки (пеню), апеляційний суд, перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції (ст. 303 ч. 1 ЦПК України), не має правових підстав для виходу за межі доводів апеляції та для визнання обґрунтованим твердження позичальника, яке висловлювалося у заяві про перегляд заочного рішення суду та в поясненнях представника в апеляційному суді про повне виконання зобовязань за кредитним договором.

Стосовно доводів відповідача про сплив позовної давності для предявлених до нього вимог колегія суддів враховує обставини, встановлені під час апеляційного розгляду справи. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК України). Верховний Суд України у постанові від 16.09.2015 у справі № 6-68цс15 висловив у контексті питання про позовну давність та відповідної практики Європейського суду з прав людини правову позицію, за змістом якої позовна давність є важливим правовим інститутом, покликаним забезпечити правову визначеність, стабільність цивільного обороту, сталість правовідносин, вона, як зазначив Європейський суд з прав людини у ряді своїх рішень, є законним правом правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення; термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу.

Подібна правова позиція щодо правової природи та призначення інституту позовної давності висловлювалася і в інших постановах Верховного Суду України. Окрім того, що позовна давність слугує захисту боржника в спорі від надто тривалої правової невизначеності, вона не може розглядатися як порушення прав кредитора, натомість стимулює його вживати своєчасних і необхідних заходів для захисту свого права в розумний строк з моменту обізнаності з фактом його порушення, спонукає не допускати необґрунтованого зволікання із вчиненням відповідних дій, що може мати наслідком порушення прав як відповідача внаслідок невиправданого збільшення розміру стягнення, так і позивача.

Пунктом 5.5. Умов терміни позовної давності по вимогам про стягнення кредиту, відсотків…, винагороди, неустойки… встановлюються… тривалістю 5 років. Сторони договору вправі у передбачений законом спосіб збільшити встановлену законом загальну і спеціальну позовну давність, уклавши в письмовій формі договір або зробивши відповідне застереження (передбачивши відповідні умови) в укладеному договорі.

Із урахуванням наведеного вище, відповідач повинен був ясно, у передбаченій законом, у даному випадку письмовій формі здійснити своє волевиявлення щодо істотного збільшення кредитним договором позовної давності порівняно із установленою законом, шляхом підписання відповідного документа (документів, за потреби відповідних положень Умов), у якому (яких) такі умови зафіксовані. Дотримання належної форми і порядку укладання договору є обовязком саме кредитора сторони, яка запропонувала укласти договір невизначеному колу осіб, розробила його умови (ст. 634, ст. 641 ч. 1 ЦК України). Ці вимоги закону не були виконані, що позивачем не спростовано. Верховний Суд України у постанові від 11.03.2015 у справі № 6-16цс15 у контексті питання про збільшення позовної давності у кредитному договорі, укладеному за правилами договору приєднання, сформулював правову позицію, за змістом якої умову про збільшення позовної давності не можна вважати складовою частиною кредитного договору, якщо згода із нею не засвідчена підписом позичальника у документах, які складають кредитний договір, а відсутність позову про визнання кредитного договору недійсним не може бути перешкодою для неврахування інтересів позичальника при вирішенні справи за позовом банку про стягнення заборгованості.

Апеляційний суд не вбачає підстав для відступу у справі, що розглядається, від наведених правових позицій Верховного Суду України у контексті питань щодо позовної давності та укладання кредитного договору в цій частині (ст. 214 ч. 2, ст. 360-7 ч. 1 ЦПК України).

Відтак, колегія суддів виходить із того, що загальний трирічний і спеціальний однорічний строки позовної давності (ст. 257, ст. 258 ч. 1, ч. 2 п. 1 ЦК України) не були змінені кредитним договором. Відповідно, з моменту платежу позичальника за кредитним договором, що мав місце 02.09.2008, по 23.11.2011 включно пройшло понад три роки, протягом яких інші платежі не фіксувалися, інших дій, які б свідчили про визнання відповідачем свого боргу, не встановлено та не доведено. Трирічна позовна давність за вимогами про стягнення боргу за кредитом і процентами спливла 02.09.2011, а однорічна позовна давність за вимогами про стягнення неустойки спливла 02.09.2009 і в будь-якому разі строк для нарахування неустойки, що був передбачений договором, сплив не пізніше 02.09.2011, крім того, зі спливом позовної давності до основної вимоги така давність спливла і до вимоги про стягнення неустойки. Наступні після спливу позовної давності дрібні платежі за рахунок списання банком коштів з іншого рахунку відповідача, що фіксувалися з 24.11.2011 по 19.09.2012, не переривали перебігу позовної давності, у цьому сенсі значення не мають, до них застосовуються правила ст. 267 ч. 1 ЦК України. До суду із позовом до боржника кредитор звернувся у серпні 2015 року, з пропуском позовної давності, на поважність причин пропуску позовної давності не вказував, поновити цей строк не просив.

Порушення норм процесуального права, яких припустився суд першої інстанції, в т.ч., необґрунтована відмова в перегляді заочного рішення суду, позбавили його можливості встановити дійсні обставини справи та призвели до порушення прав відповідача і до неправильного застосування норм матеріального права при розвязанні спору. Рішення суду не відповідає вимогам ст.ст. 212-215 ЦПК України, доводи апеляції заслуговують на увагу, тому з урахуванням положень ст. 303 ч.ч. 1, 2 ЦПК України та на підставі ст. 309 ч. 1 п.п. 1, 2, 4 цього Кодексу скаргу відповідача слід задовольнити, заочне рішення суду скасувати, у позові відмовити за спливом позовної давності.

Керуючись ст. 303 ч.ч. 1, 2, ст. 307 ч. 1 п. 2, ст. 309 ч. 1 п.п. 1, 2, 4, ст.ст. 308, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів

вирішила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити, заочне рішення Мукачівського міськрайонного суду від 13 жовтня 2015 року скасувати, у позові Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення боргу відмовити за спливом позовної давності.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, але протягом двадцяти днів може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Судді