Постанова № 66227079, 20.04.2017, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"20" квітня 2017 р. Справа№ 910/12257/13

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Остапенка О.М.

суддів: Сотнікова С.В.

Дідиченко М.А.

при секретарі судового засідання: Сотніковій І.О.,

за участю представників сторін:

від ОСОБА_2: ОСОБА_3 - довіреність № 1849 від 04.09.2015.

від ОСОБА_4: ОСОБА_5 - довіреність № 1956 від 08.09.2015.

від ОСОБА_6: ОСОБА_5 - довіреність № 1953 від 08.09.2015.

від Служби безпеки України: Скрипніков Д.С.- довіреність № 22/1362-Д від 10.07.2015.

від ОСОБА_8: ОСОБА_9 - договір № 77 від 22.04.2015.

від ОСОБА_10: ОСОБА_11 - довіреність № 2276 від 03.12.2016.

розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу господарського суду міста Києва від 30.01.2017 року

у справі № 910/12257/13 (суддя Чеберяк П.П.)

за заявою ОСОБА_2

до 1) ОСОБА_12

2) ОСОБА_13

3) ОСОБА_10

4) Товариства з обмеженою відповідальністю „Будівельно- інвестиційна компанія „Інтербудінвест"

про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 22.12.2010 року

в межах справи № 910/12257/13

за заявою ОСОБА_2

до Товариства з обмеженою відповідальністю „Будівельно- інвестиційна компанія „Інтербудінвест"

про банкрутство

ВСТАНОВИВ:

Ухвалою господарського суду міста Києва від 30.01.2017 року у справі № 910/12257/13 відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі продажу від 22.12.2010 року, укладеного між ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_10 та ТОВ „Будівельно-інвестиційна компанія „Інтербудінвест".

Не погоджуючись із зазначеною ухвалою місцевого господарського суду, ОСОБА_2 звернувся до апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу господарського суду міста Києва від 30.01.2017 року та прийняти нове рішення, яким заяву ОСОБА_2 задовольнити та визнати недійсним договір купівлі продажу від 22.12.2010 року, укладеного між ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_10 та ТОВ „БІК „Інтербудінвест", посилаючись на неповне з'ясування судом першої інстанції обставин справи, а також на порушення норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до протоколу раніше визначеному складу суду вказану апеляційну скаргу передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя - Остапенко О.М., судді: Сотніков С.В., Дідиченко М.А.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 07.03.2017 року вищевказаною колегією суддів апеляційну скаргу прийнято до провадження та призначено до розгляду на 20.03.2017 року за участю повноважних представників учасників провадження у справі.

До початку судового засідання через відділ документального забезпечення суду від представника скаржника надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи додаткових документів по справі, а від представника ОСОБА_10 - заперечення на апеляційну скаргу.

Ухвалою суду від 20.03.2017 року продовжено строк розгляду спору та відкладено розгляд справи на 03.04.2017 року на підставі ст. 77 ГПК України.

Ухвалою суду від 03.04.2017 року продовжено строк розгляду спору та відкладено розгляд справи на 20.04.2017 року на підставі ст. 77 ГПК України.

До початку судового засідання через відділ документального забезпечення суду від представника ліквідатора банкрута арбітражного керуючого Васильцова А.А. надійшли пояснення по справі, а від представника ОСОБА_10 - додаткові документи по справі.

В судовому засіданні 20.04.2017 року представники ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_8 та Служби безпеки України вимоги апеляційної скарги підтримали, просили її задовольнити, скасувати ухвалу господарського суду міста Києва від 30.01.2017 року та прийняти нове рішення, яким заяву ОСОБА_2 задовольнити.

Представник ОСОБА_10 в судовому засіданні проти вимог скаржника, викладених в апеляційній скарзі, заперечував, просив залишити її без задоволення, а ухвалу господарського суду міста Києва від 30.01.2017 року - без змін.

Ліквідатор банкрута арбітражний керуючий Васильцов А.А., а також представники інших учасників провадження у справі в судове засідання не з'явилися, причини неявки суду не повідомили. Про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином. Клопотань про відкладення розгляду справи не направляли.

Відповідно до п. 3.9.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 року „Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

20.04.2017 року оголошено вступну та резолютивну частини постанови Київського апеляційного господарського суду у даній справі.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства та заслухавши пояснення представників учасників провадження у справі, колегія суддів апеляційного господарського суду дійшла висновку, що у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_2 слід відмовити, а ухвалу господарського суду міста Києва від 30.01.2017 року - залишити без змін, виходячи з наступного.

Відповідно до статті 99 ГПК України, в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у розділі ХІІ ГПК України. Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції.

Згідно із частиною 2 статті 101 ГПК України, апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність та обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Відповідно до частини 2 статті 4-1 Господарського процесуального кодексу України господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон про банкрутство).

Як вбачається із матеріалів справи, у провадженні Господарського суду міста Києва знаходиться справа № 910/12257/13 за заявою ОСОБА_2 про банкрутство ТОВ „БІК „Інтербудінвест", провадження у якій порушено ухвалою від 15.07.2013 року.

Ухвалою попереднього засідання від 16.10.2013 року затверджено реєстр вимог кредиторів ТОВ „БІК „Інтербудінвест".

Постановою Господарського суду міста Києва від 16.04.2014 року боржника визнано банкрутом, відкрито відносно нього ліквідаційну процедуру та призначено ліквідатором банкрута арбітражного керуючого Лінкевича О.М.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.10.2014 року затверджено реєстр вимог кредиторів боржника в ліквідаційній процедурі.

17.03.2015 року ОСОБА_2 звернувся до Господарського суду міста Києва із заявою про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 22.12.2010 року нежитлового будинку, загальною площею 1368,90 кв.м., розташованого за адресою: АДРЕСА_1, за ціною 1 300 125,00 грн., укладеного між ТОВ „БІК „Інтербудінвест" та ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_10

В обґрунтування поданої заяви ОСОБА_2 посилається на положення ст. ст. 215, 216, 232, 236 ЦК України та ст. ст. 10, 20 Закону про банкрутство.

Зокрема, заявник зазначає, що боржник здійснив відчуження нежитлового будинку за цінами значно нижчими від ринкових, внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, а саме відповідно до договору купівлі-продажу від 22.12.2010 року ТОВ „БІК „Інтербудінвест" продало, а ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_10, придбали у рівних частках кожний, нежитловий будинок, загальною площею 1368,90 кв.м., що розташований за адресою: АДРЕСА_1, за ціною 1 300 125,00 грн.

Положеннями п. 2.1. договору сторони погодили, що загальна вартість об'єкту становить 1 300 125,00 грн. Розрахунки за договором купівлі-продажу повинні бути проведені до 31.12.2020.

На підтвердження вказаних доводів заявником до суду надано висновок про вартість нежитлового будинку суб'єкта оціночної діяльності від 21-23.10.2014 року, виконаний ФОП ОСОБА_16 (сертифікат НОМЕР_1 від 01.03.2012 року), в якому зазначено, що ринкова вартість нежитлового будинку, загальною площею 1368,90 кв.м., що розташований за адресою: АДРЕСА_1, станом на 22.12.2010 року становить 12 926 525,00 грн. з урахуванням ПДВ.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.11.2015 року заяву ОСОБА_2 задоволено; визнано недійсним договір купівлі-продажу від 22.12.2010 року, укладений між ТОВ „БІК „Інтербудінвест" та ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_10; зобов'язано повернути сторони у первинний стан, який існував до укладення вказаного договору купівлі-продажу від 22.12.2010 року та визнано право власності на цей нежитловий будинок, загальною площею 1368,90 кв.м., розташованого за адресою: АДРЕСА_1, за ТОВ „БІК „Інтербудінвест".

З огляду на приписи ст.ст. 215, 216, ч.1, ст. 232, 237 ЦК України та ст. 10 Закону про банкрутство суд дійшов висновку, що оспорюваний правочин вчинено внаслідок зловмисної домовленості сторін, продаж майна здійснено за заниженою вартістю, а тому визнав позовні вимоги ОСОБА_2 законними, обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 15.06.2016 року ухвалу Господарського суду міста Києва від 23.11.2015 року скасовано та прийнято нове рішення про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 22.12.2010 року.

Суд апеляційної інстанції виходив з того, що: спірний правочин не може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених ст. 20 Закону, оскільки договір купівлі-продажу від 22.12.2010 року укладений більш ніж за рік до порушення справи про банкрутство; договір від імені ТОВ „БІК „Інтербудінвест" підписано адміністративним директором ОСОБА_17, який був одноособово наділений повноваженнями органу управління боржника, що виключає можливість застосування до спірних правовідносин положень ст. 232 ЦК України; заявником не доведено наявність зловмисної домовленості між ОСОБА_17 як адміністративним директором боржника та іншими сторонами договору, а також наявність реальних збитків боржника та причинного зв'язку між зловмисною домовленістю та завданими збитками.

Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що оспорюваний договір відповідає нормам ЦК України, на порушення яких посилається заявник, а також спрямований на реальне настання правових наслідків та виконується у передбачених ним межах.

Постановою Вищого господарського суду України від 19.10.2016 скасовано ухвалу Господарського суду м. Києва від 23.11.2015 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 15.06.2016, а справу № 910/12257/13 в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу від 22.12.2010 року передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва в іншому складі суду.

За результатами нового розгляду, ухвалою господарського суду міста Києва від 30.01.2017 року у справі № 910/12257/13 відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі продажу від 22.12.2010 року, укладеного між ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_10 та ТОВ „БІК „Інтербудінвест".

Вказана ухвала суду обґрунтована відсутністю порушень прав та охоронюваних законом інтересів заявника.

Перевіряючи законність винесення оскаржуваної ухвали суду першої інстанції, колегією суддів не вбачає відстав для її скасування з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 4 ст. 10 Закону про банкрутство суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України.

Відповідно до ч. 1 ст. 20 Закону про банкрутство, правочини (договори) або майнові дії боржника, які були вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, можуть бути відповідно визнані недійсними або спростовані господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або конкурсного кредитора з таких підстав: боржник безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов'язання без відповідних майнових дій іншої сторони, відмовився від власних майнових вимог; боржник виконав майнові зобов'язання раніше встановленого строку; боржник до порушення справи про банкрутство взяв на себе зобов'язання, в результаті чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю або частково стало неможливим; боржник здійснив відчуження або придбав майно за цінами відповідно нижчими або вищими від ринкових, за умови, що в момент прийняття зобов'язання або внаслідок його виконання майна боржника було (стало) недостатньо для задоволення вимог кредиторів; боржник оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів боржнику перевищувала вартість майна; боржник прийняв на себе заставні зобов'язання для забезпечення виконання грошових вимог.

Тобто, укладені боржником правочини можуть бути визнані недійсними в межах справи про банкрутство лише якщо вони укладені після порушення провадження у справі або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство і лише за заявою арбітражного керуючого або конкурсного кредитора.

Скасовуючи судові акти судів попередніх інстанції в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу від 22.12.2010 року та передаючи на новий розгляд до Господарського суду міста Києва в іншому складі суду, суд касаційної інстанції з поміж іншого звернув увагу суду місцевого суду на встановлення обставин наявності законного цивільного інтересу заявника на предмет спору.

Як встановлено судом, ОСОБА_2 є ініціюючим кредитором у справі № 910/12257/13 про банкрутство ТОВ „БІК „Інтербудінвест", вимоги якого визнано судом та включено до реєстру вимог кредиторів на суму 4 050 314,04 грн.

Досліджуючи подану на розгляд заяву, судова колегія не приймає доводи заявника щодо визнання недійсним спірного договору з передбачених ст. 20 Закону про банкрутство підстав, оскільки договір купівлі-продажу від 22.12.2010 року укладений більш ніж за рік до порушення справи про банкрутство, в той же час ст. 20 Закону стосується договорів боржника, які були вчинені після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство. Тобто, спірний правочин не може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених ст. 20 Закону

Що ж стосується інших підстав, зазначених заявником в обґрунтування права на звернення до суду з відповідною заявою, то ОСОБА_2 зауважив, що він є головою комітету кредиторів ТОВ „БІК „Інтербудінвест" та на засіданні комітету кредиторів боржника, яке відбулось 30.10.2014 року, було прийнято рішення про розірвання спірного договору.

Крім того, заявник також зазначив, що ним вживаються заходи щодо виявлення майна банкрута та повернення його до ліквідаційної маси для задоволення вимог кредиторів.

За приписами, встановленими ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. 2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. 3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. 4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. 5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. 6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом (п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними").

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. (п.2.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").

Відповідно до статті 1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Статтею 2 ГПК України встановлено, що Господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину (п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними").

Якщо чинне законодавство прямо не визначає кола осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, господарському суду для вирішення питання про прийняття позовної заяви слід керуватися правилами статей 1 і 2 ГПК. Отже, крім учасників правочину (сторін за договором), а в передбачених законом випадках - прокурора, державних та інших органів позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин (п. 2.10 Постанова Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").

На підставі аналізу наявних у справі матеріалів, суд дійшов правомірного висновку, що заявником не надано суду будь-яких належних та допустимих доказів, які б підтверджували обставини, що оспорюваний договір порушує права та охоронювані законом інтереси фізичної особи ОСОБА_2

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, на засіданні комітету кредиторів, яке відбулось 30.10.2014 року, було прийнято рішення про звернення до Господарського суду міста Києва з позовною заявою про розірвання договору купівлі-продажу від 22.12.2010 року, що підтверджується відповідним протоколом, який наявний в матеріалах справи.

При цьому доказів прийняття комітетом кредиторів рішення, яким уповноважено ОСОБА_2 як голову комітету кредиторів звернутись до суду із заявою про визнання недійсним правочину, укладеного боржником в порядку ст. 10 Закону про банкрутство, заявником до поданої заяви не додано.

Разом з тим, під час перегляду оскаржуваної ухвали в суді апеляційної інстанції, скаржником надано суду примірник протоколу комітету кредиторів від 17.03.2017 року по справі № 910/12257/13, яким виправлено помилку у протоколі комітету кредиторів від 30.10.2014 року та викладено його резолютивну частину в іншій редакції, відповідно до якої, зокрема, уповноважено голову ліквідаційної комісії боржника ОСОБА_2 звернутися до господарського суду міста Києва саме з вимогою про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 22.12.2010 року.

Однак, колегія суддів з цього приводу зазначає, що відповідно до ч.1 ст. 101 ГПК України, у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього.

В п. 9. Постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011 року № 7 „Про деякі питання практики застосування розділу XII Господарського процесуального кодексу України" передбачено, що у вирішенні питань щодо прийняття додаткових доказів суд апеляційної інстанції повинен повно і всебічно з'ясовувати причини їх неподання з урахуванням конкретних обставин справи і об'єктивно оцінити поважність цих причин. При цьому обґрунтування неможливості подання доказів суду першої інстанції згідно із зазначеною нормою ГПК покладається саме на заявника (скаржника), а апеляційний господарський суд лише перевіряє та оцінює їх поважність і не зобов'язаний самостійно з'ясовувати відповідні причини. У разі прийняття додаткових доказів у постанові апеляційної інстанції мають зазначатися підстави такого прийняття.

В той же час, колегія суддів звертає увагу скаржника, що у відповідності до положень ст. 33 ГПК України, саме на нього покладено обов'язок довести ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог, а відтак подання вказаних доказів суду першої інстанції залежало саме від позивача.

За вказаних обставин, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для їх прийняття до уваги у якості належних доказів на підтвердження викладених у заяві обставин під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції, оскільки вони не були предметом дослідження місцевим господарським судом, а скаржником в порушення вимог ст. 101 ГПК України не обґрунтовано належним чином неможливість проведення засідання комітету кредиторів боржника раніше та подання складеного за його результатами протоколу суду першої інстанції до прийняття оскаржуваної ухвали.

Посилання скаржника на договір доручення № 131/0ф-215, 2016, 224, 225, 226, укладений 01.07.2008 року між ОСОБА_2 та боржником, як на підставу порушення оспорюваним договором купівлі-продажу прав та законних інтересів ОСОБА_2 як фізичної дієздатної особи, колегією суддів до уваги не беруться, оскільки вказаний договір є за своєю суттю іншим правочином, який не визначає та не встановлює наявність цивільного інтересу скаржника щодо визнання недійсним саме договору купівлі-продажу від 10.12.2010 року.

Доводи ОСОБА_2 щодо вжиття ним заходів по виявленню майна банкрута та повернення його до ліквідаційної маси для задоволення вимог кредиторів суд обґрунтовано визнав безпідставними, оскільки відповідно до положень ч. 2 ст. 41 Закону про банкрутство, вказані обов'язки належать виключно до повноважень ліквідатора юридичної особи-банкрута.

Зважаючи на викладені обставини та наведені норми, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення заяви ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 22.12.2010 року, з підстав її необґрунтованості.

Місцевий суд дійшов також правомірного висновку щодо відхилення заяви ОСОБА_10 про застосування строку позовної давності до заявлених вимог ОСОБА_2 з огляду на відсутність порушень прав або охоронюваних законом інтересів позивача, за захистом якого той звернувся до суду.

Враховуючи викладене, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду дійшла висновку, що ухвалу господарського суду міста Києва від 30.01.2017 року у даній справі прийнято у відповідності до норм чинного законодавства, доводи скаржника, викладені в апеляційній скарзі, безпідставні, необґрунтовані та правильності висновків місцевого суду не спростовують, а тому підстав для її задоволення та скасування оскаржуваної ухвали суду першої інстанції не вбачається.

Враховуючи вищевикладене та керуючись статтями 99, 101-106 ГПК України та Законом України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу господарського суду міста Києва від 30.01.2017 року у справі № 910/12257/13 залишити без задоволення.

2. Ухвалу господарського суду міста Києва від 30.01.2017 року у справі № 910/12257/13 залишити без змін.

3. Копію постанови суду надіслати учасникам провадження у справі.

4.Справу №910/12257/13 повернути до господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку.

Головуючий суддя О.М. Остапенко

Судді С.В. Сотніков

М.А. Дідиченко