Ухвала суду № 66193307, 21.04.2017, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

УХВАЛА

21 квітня 2017 року К/800/10714/17

Суддя Вищого адміністративного суду України А.Ф. Загородній,

розглянувши матеріали касаційної скарги Головного управління Державної міграційної служби України в м.Києві

на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 грудня 2016 року

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 13 березня 2017 року

у справі № 826/9776/16

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління Державної міграційної служби України в м.Києві

про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, -

встановив:

Головне управління Державної міграційної служби України в м.Києві подало касаційну скаргу до Вищого адміністративного суду України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 грудня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 13 березня 2017 року, яка ухвалою судді Вищого адміністративного суду України від 04 квітня 2017 року залишена без руху, а особі, яка її подала надано строк для усунення її недоліків до 18 квітня 2017 року.

На виконання вимог ухвали скаржник надіслав усунення недоліків.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 грудня 2016 року позовні вимоги задоволено повністю.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 13 березня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Головне управління Державної міграційної служби України в м.Києві , не погоджуючись із зазначеними судовими рішеннями , подало касаційну скаргу.

Задовольняючи позов суди попередніх інстанцій виходили з того, що рішенням від 16 листопада 2015 року №222 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відмовлено ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до абз.2,4 ч.1 ст.6 та ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, стосовно якої встановлено, що відсутні умови, передбачені ч.13 ст.1 цього Закону.

Відповідно до пункту 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (в редакції, що була чинною на час прийняття рішення від 05 квітня 2013 року), особа, яка потребує додаткового захисту, визначена, як особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Законом України «Про внесення змін до статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» №1251-VII від 13 травня 2014 року, пункт 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» був викладений в новій редакції, та поняття «особа, що потребує додаткового захисту» було розширено і згідно нової редакції, такими особами можуть визнаватись також особи, які змушені були прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози їх життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо них загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не можуть чи не бажають повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Виходячи з вищенаведеного вбачається, що умови, за яких може бути застосований п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» змінились у порівнянні із умовами, що були чинні на момент першого звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та на час прийняття рішення №221-13 від 05 квітня 2013 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно висновку Пленуму Вищого адміністративного суду України, викладеного у постанові від 25 червня 2009 року №1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні», обов'язок доказування в адміністративному судочинстві визначений статтею 71 КАС України і розподіляється таким чином: позивач повинен довести обставини, якими він обґрунтовує позовні вимоги, тобто підставу позову; відповідач повинен довести обставини, якими він обґрунтовує заперечення проти позову.

Рішення Державної міграційної служби України № 32-15 від 26.10.2015 року, яким відмовлено позивачу в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не відповідає вимогам ч.3 ст.2 КАС України, оскільки відсутні підстави, визначені ч.6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», для прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а тому рішення Державної міграційної служби України №222 від 16 листопада 2015 року є протиправним та таким, що підлягає скасуванню.

Відповідно до пункту 5 частини 5 статті 214 Кодексу адміністративного судочинства України суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, також у випадках, якщо касаційна скарга є необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи.

За змістом цієї норми касаційна скарга повинна містити посилання на помилкове або неправильне застосування норм матеріального права при вирішенні справи або порушення судами норм процесуального права (у разі оскарження судового рішення по суті - пояснення, яким чином такі порушення вплинули на правильність вирішення справи).

Виходячи зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень, дана касаційна скарга є необґрунтованою, а викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи, оскільки заявник не наводить підстав, які б дозволили вважати, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального або процесуального права.

Керуючись статтями 211, 214 Кодексу адміністративного судочинства України, -

ухвалив:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Головного управління Державної міграційної служби України в м.Києві на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 грудня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 13 березня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в м.Києві про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії.

Ухвала може бути переглянута Верховним Судом України у порядку, строки та з підстав, передбачених главою третьою розділу ІV Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя

Вищого адміністративного А.Ф. Загородній

суду України