Постанова № 66191674, 25.04.2017, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/884/17

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 квітня 2017 року м.Одеса

Одеський окружний адміністративний суд в складі колегії суддів:

Головуючого судді - Гусева О.Г.,

суддів: Танцюри К.О., Завальнюка І.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення, зобовязання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

До суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України за результатом якого позивач просить: визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 25.11.2016 року №582-16; зобовязати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що є громадянином ОСОБА_4, але не може повернутись до країни своєї громадянської належності з причин ситуації загальнопоширеного насильства, а також переслідувань через приписувані політичні переконання.

У 2014 році позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні

Рішенням ДМС України № 582 -16 позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач вважає рішення ДМСУ неправомірним та необґрунтованим з підстав викладених в адміністративному позові.

Представник позивача до судового засідання не зявився, надав клопотання про розгляд справи в порядку письмового провадження.

Представник відповідача просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на обґрунтування викладені в запереченнях на адміністративний позов, щодо можливості розгляду справи в порядку письмового провадження залишила на розсуд суду.

Відповідно до ч.6 ст.128 КАС України, у звязку з відсутністю перешкод для розгляду справи у судовому засіданні визначених ст.128 КАС України та відсутністю потреби заслухати свідка чи експерта, справа розглянута в порядку письмового провадження.

Дослідивши та проаналізувавши надані сторонами докази, суд встановив, що ОСОБА_4 ОСОБА_5 ОСОБА_3 народився 28 червня 1975 року в ОСОБА_4, місто Алеппо, район Саіф Адауля, 5; громадянство ОСОБА_4, країна постійного проживання ОСОБА_4, за національністю араб, віросповідання мусульманин-суніт. Країну постійного проживання (ОСОБА_4, місто Алеппо, район Саіф Адауля, 5) позивач покинув 28.01.2010 року нелегально, без документів машиною до Туреччини, далі машиною до Грузії, машиною до Росії, а потім поїздом з Москви до міста Одеса. Кордон України перетнув 27 березня 2010 року.

23 квітня 2010 року позивач звернувся до Управління міграційної служби в Одеській області з заявою № 70 про надання статусу біженця, в якій зазначив, що він є громадянином ОСОБА_4 та в 1995 році, після закінчення коледжу виїхав на роботу до Лівану, та працював там на фірмі президента цієї країни та вступив до партії ОСОБА_6 Мустакбаль, що в перекладі означає Партія майбутнього, проте в 2005 році вбили премєр-міністра Лівану та у вбивстві звинуватили сірійський Мухабарат, та 28.08.2006 року по дорозі в м. Альбека позивача заарештували до вязниці Анжер, тримали там 15 днів, перевірили та зясували, що позивач не пройшов службу в армії та має відношення до політичної партії ОСОБА_6 Мустакбаль, а потім відправили до м. Дамаск. ОСОБА_6 в заяві про надання статусу біженця зазначено, що 14.01.2010 року ОСОБА_4 ОСОБА_5 ОСОБА_3 звільнили з вязниці, зобовязали кожен місяць відмічатися в Мухабараті та пройти службу в армії та заборонили повертатися до Лівану. Крім цього, в заяві про надання статусу біженця зазначено, що позивач хотів виїхати до Німеччини, проте посередники кинули його в Україні, у звязку з чим позивачу потрібна допомога.

27 квітня 2010 року начальником Управління міграційної служби в Одеській області було видано наказ № 31 про дозвіл у прийнятті заяви про надання статусу біженця громадянина ОСОБА_4 ОСОБА_7 ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1.

21.05.2010 року начальником Управління міграційної служби в Одеській області було видано наказ № 37 про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця громадянину ОСОБА_4 ОСОБА_7 ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1.

За результатами проведення інтервю та вивчення матеріалів справи ОСОБА_4 ОСОБА_8 ОСОБА_3 05 жовтня 2010 року Управлінням міграційної служби в Одеській області було зроблено висновок щодо відмови в наданні статусу біженця громадянину ОСОБА_4 ОСОБА_9 ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1.

01 грудня 2010 року Державним комітетом України у справах національностей та релігій за результатами розгляду особової справи № 10/71 громадянина ОСОБА_4 ОСОБА_8 ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, було прийнято рішення № 589-10, яким було вирішено підтримати висновок Управління міграційної служби в Одеській області та відмовити у наданні статусу біженця.

Не погодившись з рішенням № 589-10 від 01.12.2010 року позивач звернувся з позовом до Одеського окружного адміністративного суду.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 27.11.2012 року по справі № 2а/1570/4722/2011 відмовлено в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_4 ОСОБА_10 ОСОБА_3 до Державного комітету України у справах національностей та релігій, Державної міграційної служби України, за участю третьої особи Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, про визнання рішення № 589-10 від 01.12.2010 року нечинним з моменту його прийняття та зобовязання надати статус біженця в Україні.

22.09.2014 року ОСОБА_4 ОСОБА_5 ОСОБА_3 повторно звернувся до Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУДМС України в Одеській області із заявою № 914 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

04 листопада 2016 року за результатами розгляду особової справи № 2014OD0234 громадянина ОСОБА_4 ОСОБА_11 ОСОБА_3 ГУДМС України в Одеській області на підставі абз. 5 ст.6 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту складено висновок щодо відмови громадянину ОСОБА_4 ОСОБА_11 ОСОБА_3 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

25.11.2016 року рішенням Державної міграційної служби України № 582-16 ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз. 5 ч.1 ст.6 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

07.01.2017 року ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 отримав повідомлення Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС України в Одеській області № 471 від 20 грудня 2016 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, виданого на підставі рішення ДМС № 582-16 від 25.11.2016 року.

Статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобовязані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст.8 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Стаття 9 КАС України визначає необхідність використовування принципу законності, відповідно до якого суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору.

Відповідно до положень ст.1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року, п.1 ч.1 ст.1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (далі Закону ) під цією особою визначають особу, яка не є громадянином країни прибуття, внаслідок ґрунтовних побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 цієї ж статті Закону передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Перевіряючи законність рішення ДМСУ про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачу необхідно було зясувати, чи має позивач суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідувань, та чи є ці побоювання цілком обґрунтованими.

Аналізом наданої позивачем інформації не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до позивача нелюдського поводження або катування у разі повернення до країни громадського походження.

При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до частини другої статті 72 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, звільнені від подальшого доказування.

При цьому суд вважає, що "побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця, має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі, і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Суд зазначає, що загальновідома ситуація в ОСОБА_4 не може бути розглянута як причина для набуття міжнародного захисту в нашій країні. Позивач не надав суду обґрунтованих доказів загрози життю, здоровю або свободі у разі добровільного повернення на Батьківщину. Мотивами звернення за захистом вбачається бажання легалізації в Україні для подальшого навчання після закінчення строку легального перебування в Україні.

Крім того, позивач під час проведення інтервю зазначав, що мав намір виїхати до Німеччини. Також судом встановлено, що за наявності відповідних умов позивач не має наміру повертатись в країну постійного проживання.

Зазначене свідчить про те, що позивач не тікав від небезпеки, а обирав більш привабливі умови для проживання.

Загострення ситуації в ОСОБА_4 не розглядається в якості причини звернення особи за міжнародним захистом. Позивач використав на власну користь ситуацію в країні громадського походження з метою легалізуватись на території України.

Крім того зазначений висновок суд, зробив з огляду на те, що загострення ситуації в ОСОБА_4 почалось в 2011 році, на цей момент позивач перебував в Україні.

Суд зауважує, що безперешкодне отримання позивачем 25.01.2011 року міжнародного водійського посвідчення у ОСОБА_4 свідчить про відсутність побоювання зазнати переслідування з боку державних органів та користування захистом країни громадського походження.

Необхідно зазначити, що громадська війна в країні походження позивача не розглядається як причина виїзду позивача в Україну.

Крім того, до потрапляння на територію України позивач перебував на території Туреччини, Грузії та Російської Федерації, проте за міжнародним захистом не звертався.

Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту встановлені ст. 6 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Згідно з абзацом 6 ч.1 ст. 6 цього Закону, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Ця норма є імперативною.

Таким чином, у разі встановлення того факту, що особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні, це є самостійною підставою для відмови цій особі у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, перебуваючи після виїзду з батьківщини у третій безпечній країні, зокрема, у Російській Федерації, яка приєдналася до Конвенції та Протоколу про статус біженців та має національне законодавство у сфері надання притулку, за захистом у РФ не звертався.

Викладена обставина є підставою для відмови позивачу у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту

Згідно з п.164 глави 5 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН особи, які вимушені покинути країну походження в результаті внутрішніх та міжнародних озброєних конфліктів звичайно не розглядаються як біженці за визначенням Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року про статус біженців.

Разом з тим необхідно зазначити, що ситуація у країні походження не відноситься до конвенційних ознак, тобто не є такою, що надає безумовних підстав для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Суд, дослідивши особову справу позивача разом з інформацією, наданою позивачем, дійшов висновку, що твердження позивача про наявність підстав для надання йому статусу біженця, або особи яка потребує додаткового захисту відсутні.

Таким чином, суд погоджується з твердженнями відповідача, що під час судового розгляду справи знайшли своє підтвердження висновки органу міграційної служби відносно того, що не має підстав вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань.

Відповідно до ч. 1 ст. 69 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Згідно з ст.86 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

З урахуванням вищезазначеного, суд дійшов висновку, що адміністративний позов ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 не належить до задоволення.

Враховуючи, що позивач звільнений від сплати судового збору в порядку п.23 ч.1 ст. 5 Закону України Про судовий збір, питання про їх розподіл судом не вирішується.

На підставі викладеного, керуючись Законом України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, ст.ст. 69-71, 86, 128, 159-163 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Відмовити в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення від 25.11.2016 року №582-16, зобовязання прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постанова суду може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги до Одеського окружного адміністративного суду протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Головуючий суддя: О.Г. Гусев

Суддя: К. О. Танцюра

Суддя: І.В. Завальнюк