Рішення № 66150402, 20.04.2017, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №487/1413/16-ц 20.04.2017 20.04.2017 20.04.2017

Провадження №22-ц/784/730/17

Справа № 487/1413/16-ц Головуючий першої інстанції: Нікітін Д.Г.

Провадження № 22-ц/784/730/17 Суддя-доповідач Апеляційного суду: Коломієць В.В.

Категорія 21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 квітня 2017 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області в складі

головуючого Коломієць В.В.

суддів Данилової О.О., Шаманської Н.О.,

із секретарем судового засідання Горенко Ю.В.,

за участю: представника позивачки ОСОБА_2, який також є представником відповідачки за зустрічним позовом, ОСОБА_3, представника відповідача ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 10 лютого 2017 року у справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_5, ОСОБА_7 про усунення перешкод в користуванні квартирою шляхом виселення та за зустрічною позовною заявою ОСОБА_5 до ОСОБА_6, ОСОБА_3, треті особи без самостійних вимог - нотаріуси Матвєєва Інна Миколаївна, Воробйова Тетяна Анатоліївна, про визнання договорів дарування недійсними,

,

В С Т А Н О В И Л А :

У березні 2016 року ОСОБА_6 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_7 про усунення перешкод в користуванні квартирою.

Позивач зазначала, що згідно нотаріально посвідченого договору дарування від 10 лютого 2015 року набула у власність від ОСОБА_3 двокімнатну квартиру АДРЕСА_1. В квартирі також зареєстровані та проживають особи, які не є її родичами та членами сім'ї, а саме: ОСОБА_5 - батько її чоловіка та ОСОБА_7 - брат чоловіка, з якими ані вона, ані її чоловік не спілкуються. Зазначала, що реєстрація та проживання відповідачів в квартирі заважає їй розпоряджатися квартирою на власний розсуд (реконструювати, продавати, обмінювати тощо). До того ж, за присутності відповідачів не може використовувати квартиру для свого проживання та членів своєї сім'ї. Вказувала, що за договором дарування від 10 лютого 2015 року жодних зобов'язань по збереженню права на проживання в квартирі осіб, які там були зареєстровані, вона на себе не брала.

Посилаючись на викладене, просила суд усунути їй перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення з неї ОСОБА_7, ОСОБА_5, без надання іншого житлового приміщення.

15 квітня 2016 року ОСОБА_5 звернувся до суду з зустрічною позовною заявою до ОСОБА_6, ОСОБА_3 про визнання договорів дарування недійсними.

ОСОБА_5 вказував, що з 1983 року перебував у шлюбі з ОСОБА_10. В період шлюбу вони набули у власність кооперативну квартиру АДРЕСА_1, свідоцтво про право власності видано на ім'я дружини, проте це майно є їх спільною власністю. Зазначав, що дружина брала у своєї матері ОСОБА_3 в борг кошти без його на те згоди. На думку ОСОБА_5, підписуючи 14 лютого 2011 року договір дарування квартири з ОСОБА_3, його дружина була впевнена, що насправді укладає договір купівлі-продажу квартири за борги, які в неї були перед матір'ю, та, крім того, бажала уникнути конфіскації майна в зв'язку із засудженням їх сина ОСОБА_7 до позбавлення волі за вчинення кримінального злочину. За такого, він вважав, що між ОСОБА_3 та ОСОБА_10 відбувся прихований договір купівлі-продажу, що був вчинений внаслідок тяжких обставин, на вкрай невигідних умовах. Також, на думку позивача, даний договір дарування не відбувся, оскільки ОСОБА_3 в квартиру не вселилася, а він, ОСОБА_5, та їх діти ОСОБА_7, 1985р.н., і ОСОБА_7, 1990р.н., залишились зареєстрованими за даною адресою.

10 лютого 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 - дружиною ОСОБА_11 - було укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1. Вказував, що ОСОБА_6 в квартирі ніколи не проживала, вона разом із чоловіком ОСОБА_7 тривалий час проживає за іншою адресою, ключі від квартири у неї відсутні, як їх не було і у ОСОБА_3

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_10 померла.

Як вказав ОСОБА_5, про існування вищевказаних договорів дарування йому стало відомо тільки з позовної заяви ОСОБА_6

Посилаючись на викладене, а також на те, що вказані договори порушують його право власності, просив: визнати недійсним та фіктивним договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 14 лютого 2011 року, укладений між ОСОБА_10 та ОСОБА_3, що посвідчений приватним нотаріусом Воробйовою Т.А.; та як наслідок цього - визнати недійсним договір дарування вказаної квартири від 10 лютого 2015 року укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_6, що посвідчений приватним нотаріусом Матвєєвою І.М.

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 10 лютого 2017 року позов ОСОБА_6 задоволено. Зобов'язано усунути перешкоди ОСОБА_6 в користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення з неї ОСОБА_7, ОСОБА_5 без надання іншого житлового приміщення. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 про визнання договорів дарування недійсними відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_5, ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 в солідарному порядку судовий збір у розмірі 551 грн. 20 коп.

В апеляційній скарзі ОСОБА_5, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив рішення скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову ОСОБА_6 відмовити, а його позов задовольнити.

Перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

З матеріалів справи вбачається, що 17 серпня 1998 року виконавчим комітетом Заводського району м. Миколаєва ОСОБА_10 було видано свідоцтво про право власності на кооперативну квартиру АДРЕСА_1 (а.с. 67). В цій квартирі були зареєстровані вона, її чоловік ОСОБА_5 та їх діти: ОСОБА_7 та ОСОБА_11 (а.с. 77).

14 лютого 2011 року ОСОБА_10 подарувала вказану квартиру своїй матері ОСОБА_3 Даний договір було посвідчено приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Воробйовою Т.А. та зареєстровано в реєстрі за № 214 (а.с. 66). В цей же день за реєстровим № 210 нотаріусом отримана згода чоловіка ОСОБА_10 - ОСОБА_5 на дарування зазначеної квартири на умовах на розсуд його дружини (а.с.72). Свій підпис на даній заяві ОСОБА_5 не оспорював, справжність його підпису посвідчена нотаріусом. Також при укладанні даного договору дарування ОСОБА_3 було надано нотаріусу заяву про те, що вона не заперечує проти реєстрації у подарованій їй квартирі її доньки з чоловіком та онуків ОСОБА_7 та ОСОБА_11 (а.с. 76).

Відмовляючи у задоволенні вимог за зустрічним позовом про визнання недійсним укладеного 14 лютого 2011 року між ОСОБА_10 та ОСОБА_3 договору дарування спірної квартири, суд вірно виходив із недоведеності ОСОБА_5 фіктивності цього правочину.

Так, положеннями ч. 3 ст. 10, ч. ч. 1, 4 ст. 60 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочин - це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги до правочинів. Їх невиконання є підставою для визнання правочинів недійсними.

Згідно ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За змістом ст. 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.

Так, ч.1 ст.234 ЦК України встановлено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Якщо сторонами вчинено правочин для приховування іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є не фіктивним, а удаваним (ст. 235 ЦК України).

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14.

За умовами спірного договору право власності ОСОБА_3 на квартиру виникає з моменту прийняття нею примірника договору дарування (п. 8 договору). З матеріалів справи вбачається, що даний правовстановлюючий документ був нею отриманий, що відповідно до вимог ст. 722 ЦК України свідчить про прийняття цього дарунку.

На підтвердження доводів ОСОБА_3 про утримання нею, як власника, спірної квартири та оплату з 2011 року комунальних послуг у цій квартирі судом першої інстанції були досліджені відповідні розрахункові книжки, про що свідчить технічний запис та журнали судових засідань від 27.01.2017р. та 10.02.2017р.

Зазначені дії ОСОБА_3 свідчать про реальність настання правових наслідків правочину.

Натомість, ОСОБА_5 не надано доказів, що дії сторін оспорюваного правочину була направлені на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно.

Як пояснила суду ОСОБА_3, на її думку, спірна квартира була їй подарована, оскільки у свій час кошти на її придбання надавала вона, ініціаторами договору дарування були її донька зі своїм чоловіком.

Таким чином, суд дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_5 не доведено відсутність наміру у ОСОБА_10 та ОСОБА_3 створити юридичні наслідки оспорюваного правочину, а тому підстави для визнання недійсним даного договору дарування як фіктивного правочину - відсутні.

Посилання ОСОБА_5 на відсутність у ОСОБА_3 ключів від квартири ніякими доказами не підтверджені, тоді як ОСОБА_3 стверджувала, що в неї ключі були і близько раз на місяць вона відвідувала свою квартиру.

З огляду на викладені обставини також не можуть бути прийняті до уваги посилання ОСОБА_5 в апеляційній скарзі як на підставу фіктивності спірного договору дарування на те, що після відчуження квартири ОСОБА_3 він та його дружина продовжували проживати там. До того ж, з пояснень ОСОБА_3 вбачається, що вона перебувала у неприязних відносинах з ОСОБА_5 в зв'язку з тим, що той, зловживаючи алкоголем, конфліктував з її донькою ОСОБА_10, а тому проживання разом з ними було неможливим, крім того, у неї є інше житло, де на теперішній час вона проживає разом із онуком - відповідачем ОСОБА_7.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_5, що його дружина, укладаючи спірний договір дарування, бажала уникнути конфіскації майна в зв'язку із засудженням їх сина ОСОБА_7 до позбавлення волі за вчинення кримінального злочину, не заслуговують на увагу, оскільки останній не був співвласником даної квартири.

Як роз'яснено у п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" за удаваним правочином (стаття 235 ЦК України) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.

Тобто за удаваним правочином обидві сторони свідомо, з певною метою, документально оформлюють правочин, але насправді між ними встановлюються інші правовідносини.

Позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети ніж приховати інший правочин; настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

Між тим, в матеріалах справи відсутні докази того, що метою передачі квартири у власність ОСОБА_3 було отримання від неї якоїсь взаємної винагороди, також відсутні докази існування у ОСОБА_10 перед матір'ю боргових зобов'язань.

Крім того, зі змісту заяви ОСОБА_5, наданої нотаріусу при укладанні оспорюваного ним договору дарування, вбачається, що він дає згоду своїй дружині ОСОБА_10 саме на дарування квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_3 на умовах на розсуд його дружини. Свій підпис на даній заяві ОСОБА_5 не оспорював, справжність його підпису посвідчена приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Воробйовою Т.А. та надання такої заяви ОСОБА_5 підтверджується письмовими поясненнями нотаріуса і матеріалами нотаріальної справи, пов'язаної з посвідченням даної угоди (а.с. 51, 72). Посилання ОСОБА_5 на те, що ним був підписаний чистий аркуш паперу і на укладання договору дарування квартири його дружиною він згоди не давав, - ніякими доказами не підтверджуються та спростовються вищезазначеними матеріалами справи.

Отже, ОСОБА_5 не доведено, що ОСОБА_10 та ОСОБА_3 насправді мали на меті укласти не договір дарування, а інший договір.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні даних позовних вимог ОСОБА_5 правильно виходив з того, що ним не доведена обґрунтованість позовних вимог, а саме, що сторони правочину мали намір щодо його удаваності.

Зазначені апелянтом обставини також не свідчать про недійсність договору дарування 14 лютого 2011 року з підстав його фіктивності або удаваності.

До того ж за життя ОСОБА_10 ані вона, ані ОСОБА_5 цього договору не оспорював.

10 лютого 2015 року ОСОБА_3 подарувала дану квартиру дружині свого онука ОСОБА_7 - позивачці ОСОБА_6 Цей договір було в цей же день посвідчено приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Матвєєвою І.М. та зареєстровано в реєстрі за № 35 (а.с. 56). За змістом цього договору та наданих нотаріусом документів, пов'язаних з його посвідченням, вбачається, що ОСОБА_6, не давала згоду на подальше проживання осіб, які зареєстровані у спірній квартирі.

Висновок суду про необґрунтованість вимог ОСОБА_5 про визнання недійсним укладеного 10 лютого 2015 року ОСОБА_3 з ОСОБА_6 договору дарування спірної квартири також є вірним, оскільки недійсність договору дарування від 14 лютого 2011 року не була встановлена, а тому укладений позивачкою і ОСОБА_3 договір не може порушувати права ОСОБА_5

Отже, доводи апелянта про необґрунтованість відмови суду у задоволенні його зустрічного позову ніякими доказами не підтверджуються та не спростовують висновків суду першої інстанції.

Посилання апелянта на неповне з'ясування судом обставин справ та невідповідність висновків суду цим обставинам - є необґрунтованими.

Зазначені в апеляційній скарзі обставини про наявність інших підстав недійсності договорів дарування виходять за межі заявлених ОСОБА_5 позовних вимог, а тому згідно ч.1 ст.303 ЦПК України не можуть бути досліджені судом апеляційної інстанції.

Таким чином, суд вирішив справу згідно з нормами матеріального права, які підлягали застосуванню за даними правовідносинами, з'ясував усі обставини, що мають значення для справи, дав належну оцінку наданим сторонами доказам і дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні зустрічного позову у повному обсязі.

Задовольняючи позов ОСОБА_6, суд виходив із того, що на підставі ст. 391 ЦК України власник може вимагати усунення будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном. Відповідачі не є членами сім'ї позивачки, їх перебування у квартирі перешкоджає ОСОБА_6 користуватись квартирою, що порушує її право власності та свідчить про обґрунтованість заявлених позовних вимог.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, оскільки він відповідає обставинам справи та вимогам закону.

Частиною 1 ст. 383 ЦК України та ст. 150 ЖК України закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Частиною 1 ст. 156 ЖК України передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічну норму містить також ст. 405 ЦК України.

Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім'ї.

Указаний правовий висновок викладений у Постанові Верховного Суду України від 5 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14.

Відповідно до ч. 4 ст. 156 ЖК України до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

За змістом зазначених норм правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Разом з цим, згідно з положеннями ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати усунення порушень свого права від будь-яких осіб шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Відтак за порівняльним аналізом ст. ст. 383, 391, 405 ЦК України та ст. ст. 150, 156 у поєднанні зі ст. 64 ЖК України слід дійти до висновку про те, що положення ст. ст. 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинку, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї, а положення ст. 405 ЦК України, ст. ст. 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів та членів його сім'ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім'ї власника без поважних причин понад один рік.

Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16.

Встановивши на підставі повно та всебічно досліджених обставин, які перевірені доказами відповідно до ст. 212 ЦПК України, те, що відповідачі проживають у спірній квартирі не як члени сім'ї власника квартири, спільним побутом, взаємними правами та обов'язками із позивачкою ОСОБА_6 не пов'язані та ніколи не буди пов'язані, суд дійшов обґрунтованого висновку про захист порушеного права власності позивачки на квартиру на підставі ст. 391 ЦК України, яку до спірних правовідносин застосовано правильно.

За такого, доводи апеляційної скарги про неправильне застосування судом норм Цивільного та Житлового кодексів України є безпідставними.

Посилання апелянта на те, що він є членом сім'ї позивачки, не можна прийняти до уваги, оскільки відповідачі ніколи з ОСОБА_6 разом не проживали та спільне господарство не вели.

Також не можна визнати обгрунтованими посилання апеляційної скарги на те, що позивачкою не доведено наявність перешкод у користуванні спірною квартирою, оскільки зазначене спростовується встановленими судом фактичними обставинами справи на основі об'єктивної оцінки наданих сторонами доказів.

З урахуванням викладеного, колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення суду першої інстанції в частині вирішення як первісного, так і зустрічного позовів.

Разом із тим, оскільки солідарне стягнення суми судових витрат законом не передбачено, то рішення суду в частині розподілу судових витрат відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України підлягає зміні: з ОСОБА_5 і ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 необхідно стягнути судовий збір у розмірі по 275грн.60коп. з кожного.

Керуючись статтями 303, 309, 316 ЦПК України, колегія суддів

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити частково.

Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 10 лютого 2017 року в частині розподілу судових витрат - змінити.

Стягнути з ОСОБА_5, ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 відшкодування судового збору у розмірі по 275грн. 60коп. з кожного.

В іншій частині рішення залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, але з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржено в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий: В.В. Коломієць

Судді: О.О. Данилова

Н.О. Шаманська