Рішення № 66025190, 04.04.2017, Заводський районний суд м. Дніпродзержинська

справа № 208/6674/16-ц

№ провадження 2/208/735/17

РІШЕННЯ

Іменем України

04 квітня 2017 р. м. Кам'янське

Заводський районний суд м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області у складі: Головуючого, судді Похвалітої С.М., при секретарі Шешуревої Я.І.,

За участю:

- позивача ОСОБА_1,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю Проектно-будівельного підприємства «Азовінтекс» про скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення коштів, -

в с т а н о в и в:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю Проектно-будівельного підприємства «Азовінтекс» про скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення коштів.

В обґрунтування позову позивач зазначив, що 06 грудня 2013 року він був прийнятий на роботу до ТОВ Проектно-будівельне підприємства «Азовінтекс» на посаду бетонника 3 розряду. 15 квітня 2015 року, в звязку з призивом до Збройних Сил України на строкову службу, йому було видано трудову книжку та повідомлено, що наказом від 10 квітня 2015 року № 62-к він був звільнений з підприємства на підставі вимог п.3 ст.36 КзПП України. Вважає звільнення з підприємства незаконним.

Тому, з урахуванням уточнень до позовних вимог, просить суд скасувати наказ Товариства з обмеженою відповідальністю Проектно-Будівельного підприємства «Азовінтекс» від 10 квітня 2015 року № 62-к про звільнення ОСОБА_1, як такий, що не відповідає вимогам закону та поновити його з 10 квітня 2015 року на посаді бетонника 3 розряду у Товаристві з обмеженою відповідальністю Проектно-Будівельного підприємства «Азовінтекс»; стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Проектно-Будівельного підприємства «Азовінтекс» на його користь середній заробіток за час знаходження на строковій військовій службі в збройних силах України з 10 квітня 2015 року по 13 жовтня 2016 рік у розмірі 36 968,40 грн.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 підтримав позовні вимоги, посилався на обставини викладені в позові, та просив суд скасувати наказ Товариства з обмеженою відповідальністю Проектно-Будівельного підприємства «Азовінтекс» від 10 квітня 2015 року № 62-к про звільнення ОСОБА_1, як такий, що не відповідає вимогам закону та поновити його з 10 квітня 2015 року на посаді бетонника 3 розряду у Товаристві з обмеженою відповідальністю Проектно-Будівельного підприємства «Азовінтекс»; стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Проектно-Будівельного підприємства «Азовінтекс» на його користь середній заробіток за час знаходження на строковій військовій службі в збройних силах України з 10 квітня 2015 року по 13 жовтня 2016 рік у розмірі 36 968,40 грн.

В судове засідання представник відповідача не зявився, надав суду заперечення, у яких просить суд відмовити в задоволені позову.

Суд, вислухавши позивача, вивчивши матеріали цивільної справи, дослідивши надані суду докази, вважає позов таким, що не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що з 06 грудня 2013 року позивач ОСОБА_1 працював на Товаристві з обмеженою відповідальністю Проектно-Будівельного підприємства «Азовінтекс» на посаді бетонника 3 розряду.

10 квітня 2015 року позивач на підставі вимог п.3 ст.36 КЗпП України був звільнений з підприємства, у звязку з призовом на строкову військову службу, про що був виданий наказ № 62-к, що також вбачається з трудової книжки.

Згідно з довідки військового комісара Дніпродзержинського обєднаного міського військового комісаріату від 17 жовтня 2016 року ОСОБА_1 був призваний з 21 квітня 2015 року по 13 жовтня 2016 року на строкову військову службу до лав Збройних Сил України.

Згідно з заявою від 10 квітня 2015 року позивачем ОСОБА_1 була оформлена заява про звільнення його з підприємства, у звязку з призивом на військову службу з 15 квітня 2015 року.

Відповідно до п.3 ч.1 ст. 36 КЗпП України в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин, тобто 10.04.2015 року, підставою припинення трудового договору є призов або вступ працівника на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову службу), крім призову працівника на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше одного року.

Статтею 119 КЗпП України в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин, тобто 10 квітня 2015 року, передбачено гарантії для працівників на час виконання державних або громадських обовязків. Частиною 3 цієї статті передбачено, що за працівниками, призваними на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, в яких вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності. Виплата таких компенсацій із бюджету в межах середнього заробітку проводиться за рахунок коштів Державного бюджету України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до положень ст. 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Статтею 10 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» передбачені види військової служби: строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки; військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу.

Із зазначеного вбачається, що законодавець чітко розмежовує строкову військову службу та військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період.

Як видно із матеріалів справи, відповідно до повістки, військового квитка серії МО № 720633, довідки військового комісара ОСОБА_1 призвано на строкову військову службу до лав Збройних Сил України, і як військовослужбовця строкової служби призначено на посаду.

Надана позивачем довідка військового комісара від 17.10.2016 року не спростовує висновків відповідача про те, що підставою для звільнення ОСОБА_1 10.04.2015 року була повістка військового комісара про призов на строкову військову службу.

Таким чином, станом на 15 квітня 2015 року, тобто на дату звільнення позивача, пунктом 3 ч. 1 ст.36 та ч. 3 ст.119 КЗпП України заборонено звільняти лише працівників. призваних на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період. Однак ця заборона не розповсюджувалась на позивача, який був призваний на інший вид військової служби - на строкову військову службу.

Законом України № 433-19 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду», що набрав чинності 11 червня 2015 року, були внесені зміни до п.3 ст.36 та ч.3 ст.119 КЗпП України, ч.2 обовязок та військову службу» які стосувались саме поширення гарантій для працівників, звільнених у звязку з призовом на різні види військової служби, в тому числі і на строкову військову службу.

Однак, відповідно до ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.

Отже, Закон України № 433-19 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду», поширює свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття цим законом чинності, тобто після 11 червня 2015 року і тому не може розповсюджуватись на спірні правовідносини, які виникли 15 квітня 2015 року.

Крім того іншою підставою для відмови у позові про трудовий спір є пропуск строку звернення до суду.

Так згідно ч.1 ст.233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного суду у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

З матеріалів справи вбачається та не заперечується сторонами, що в день припинення трудових відносин позивач отримав копію наказу та оригінал трудової книжки.

Отже строк для звернення позивача за вирішенням трудового спору закінчився 16.05.2015 року. Звернувшись до суду 01 листопада 2016 року позивач будь яких поважних причин повязаних з таким тривалим строком не навів.

Враховуючи викладене та керуючись ст.ст.36, 119, 233 КЗпП України, ст.ст. 3, 10, 11, 60, 88, 209, 213, 214-215 ЦПК України, суд, -

в и р і ш и в:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю Проектно Будівельного підприємства «АЗОВІНТЕКС» про скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення коштів, відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до апеляційного суду Дніпропетровської області через суд першої інстанції шляхом подачі в 10-денний термін апеляційної скарги з дня його проголошення.

Суддя Похваліта С. М.