Ухвала суду № 65966262, 12.04.2017, Донецький апеляційний адміністративний суд

Головуючий у 1 інстанції - Бабаш Г.П.

Суддя-доповідач - ОСОБА_1

ДОНЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 квітня 2017 року справа №805/491/17-а

приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15

Донецький апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді Міронової Г.М., суддів: Арабей Т.Г., Геращенка І.В., розглянув в порядку письмового провадження апеляційні скарги ОСОБА_2, Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області на постанову Донецького окружного адміністративного суду від 13 лютого 2017 року у справі № 805/491/17-а за позовом ОСОБА_2 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області про стягнення грошових коштів та моральної шкоди, зобовязання зарахувати кошти на рахунок позивача,

ВСТАНОВИВ:

Позивач 12.01.2017 року звернувся до суду з адміністративним позовом (який було збільшено), в обгрунтування якого зазначив, що з 25 вересня 2009 року по 31 жовтня 2014 року він працював на посаді судового розпорядника Кіровського районного суду м. Макіївки Донецької області. 31 жовтня 2014 року наказом керівника апарату Кіровського районного суду м. Макіївки Донецької області № 24-К його було звільнено із займаної посади за власним бажанням. Позивач зазначає, що на день звільнення відповідач не виплатив йому: заробітну плату за вересень, жовтень 2014 року, компенсацію за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, грошову допомогу до щорічної основної оплачуваної відпустки.

Просив суд: стягнути з відповідача на його користь без обмеження будь-яким строком заробітну плату за вересень і жовтень 2014 року в сумі 2805,29 грн.; стягнути з відповідача на його користь без обмеження будь-яким строком компенсацію за всі невикористані дні щорічної відпустки в сумі 742,65 грн.; стягнути з відповідача на його користь без обмеження будь-яким строком грошову допомогу до щорічної основної оплачуваної відпустки в сумі 1402,64 грн.; стягнути з відповідача на його користь без обмеження будь-яким строком компенсацію втрати частини заробітної плати у звязку з порушенням термінів її виплатити в сумі 2959,12 грн.; стягнути з відповідача на його користь без обмеження будь-яким строком середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку у сумі 37871,28 грн.; стягнути з відповідача на його користь інфляційне збільшення суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час його прострочення (інфляційні втрати) в сумі 6702,51 грн.; стягнути з відповідача на його користь три проценти річних від простроченої суми боргу в сумі 1664,70 грн.; стягнути з відповідача на його користь збитки, завдані простроченням зобовязання (упущену вигоду) в сумі 9556,33 грн.; стягнути з відповідача на його користь моральну шкоду в сумі 30000,00 грн.; зобовязати відповідача зарахувати належні йому кошти в сумі 93704,52 грн. на його рахунок в ПАТ «Укрсоцбанк», код банку 300023, ідентифікаційний код ЄДРПОУ 00039019, р/р 29248150000006, призначення платежу: для поновлення рахунку № 26256210031094.

Постановою Донецького окружного адміністративного суду від 13 лютого 2017 року у справі № 805/491/17-а адміністративний позов ОСОБА_2 задоволено частково.

Зобовязано Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_2 заробітну плату за вересень і жовтень 2014 року.

Зобовязано Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 14 квітня 2015 року по 13 лютого 2017 року.

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погодившись з даною постановою суду першої інстанції, позивач та відповідач подали апеляційні скарги.

Позивач в своїй апеляційній скарзі просив постанову суду першої інстанції в частині зобовязання відповідача нарахувати та виплатити на його користь заробітну плату за вересень і жовтень 2014 року залишити без змін. В частині зобовязання відповідача нарахувати та виплатити на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 14 квітня 2015 року по 13 лютого 2017 року, змінити та прийняти нову постанову, якою зобовязати відповідача нарахувати та виплатити на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01 листопада 2014 року по день фактичного розрахунку. Постанову в частині відмови решти позовних вимог, змінити та прийняти нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги в частині незадоволених позовних вимог.

В обґрунтування апеляційної скарги позивач зазначив наступне.

Апелянт вважає, що суд, розглядаючи питання наявності у нього на день звільнення невикористаних днів щорічної відпустки, не вжив заходів для всебічного та обєктивного розгляду цієї частини справи, а факт зазначення судом відсутності підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення на його користь компенсації за невикористані дні щорічної відпустки незаконним та безпідставним.

Під час встановлення обставин у справі в частині стягнення на його користь грошової допомоги до щорічної основної оплачуваної відпустки, суд дійшов невірного і необґрунтованого нормами права висновку щодо необґрунтованості позовних вимог в цій частині, оскільки виплата грошової допомоги держслужбовцям до щорічної відпустки закріплена законодавчо. В такому випадку виплата грошової допомоги здійснюється не за заявою, а згідно із законом і оформлюється наказом керівника.

Щодо висновку суду про передчасні позовні вимоги в частині стягнення з відповідача компенсації втрати частини грошових доходів у звязку з порушенням термінів їх виплати на його користь, апелянт зазначив, що він не відповідає вимогам законодавче встановлених гарантій майнових прав на оплату праці працівників від несвоєчасної її виплати, якими є механізм виплати компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у звязку з порушенням термінів їх виплати. Сам факт зазначення судом, що виплата такої компенсації передбачена при відвідному зверненні працівника до уповноваженого органу при наявності порушення виплати строків певного доходу є незаконним та безпідставним і звужує його право на захист його трудових прав, порушених відповідачем. Апелянт вказує, що жодний закон не зобовязує працівника звертатися до роботодавця за нарахуванням компенсації, нарахування компенсації провадиться один раз безпосередньо перед виплатою заборгованості із заробітної плати.

Щодо висновку суду про необґрунтованість позовних вимог щодо стягнення з відповідача на його користь інфляційного збільшення суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час його прострочення (інфляційних втрат), трьох процентів річних від простроченої суми боргу та збитків, завданих простроченням зобовязання (упущеної вигоди) апелянт зазначає, що, оскільки позовні вимоги є свого роду відшкодування завданої майнової шкоди, що регулюється ст. 22, 536, 612, 623, 625 Цивільного кодексу України, застосуванню підлягають положення цивільного законодавства. Право особи вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та трьох процентів річних є способом захисту її майнового права та інтересу, суть якого полягає у відшкодуванні матеріальних витрат від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати. Право особи вимагати відшкодування збитків, включаючи і неодержані доходи (упущену вигоду), завданих порушенням зобовязання, є способом захисту її майнового права та інтересу, суть якого полягає у отриманні доходів, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене. Відповідач порушивши зобовязання щодо розрахунку з ним в день звільнення 31 жовтня 2014 року, повинен розрахуватися у повному обсязі, включаючи і неодержані доходи (упущену вигоду).

Щодо висновку суду про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення з відповідача на його користь суми середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку апелянт зазначає, що, оскільки він в день звільнення працював, обчислення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні здійснювати з дати звернення до ТУ ДСА України з вимогою про надання довідок є незаконним. Обовязковою умовою для покладення на підприємство відповідальності за невиплату належних працівникові сум при звільненні, встановленою положеннями ст. 117 КЗпП, є наявність вини підприємства. Вина відповідача судом встановлена, про що свідчить рішення суду про виплату на його користь середнього заробітку.

Крім того, апелянт зазначив, що твердження відповідача про те, що табелі робочого часу та інша кадрова, бухгалтерська документація, необхідна для нарахування заробітної плати працівників Кіровського районного суду м. Макіївки протягом вересня і жовтня 2014 року до ТУ ДСА України не подавалась, то ця обставина не є його виною і не може бути підставою для спору по розмір сум, належних йому при звільненні. А відновити первинну інформацію, для нарахування сум, належних йому при звільненні, можливо і без табелів з програмного забезпечення ТУ ДСА України, оскільки останній має в своєму розпорядженні документацію в електронному вигляді та має можливості готувати довідки щодо нарахування заробітної плати співробітникам судів Донецької області та довідки (витяги) з документації, що стали підставою для такого нарахування.

Щодо висновку суду про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення з відповідача на його користь моральної шкоди, розмір якої становить 30000,00 грн., апелянт зазначив, що суд, дійшовши такого висновку, не врахував принцип справедливості неупередженого відношення до всіх учасників справи. Адже відшкодування йому моральної шкоди відповідачем, не поставить його у край скрутне становище, в якому опинився він у звязку з втратою своєї роботи в Кіровському районному суді. Відшкодування моральної шкоди не покриє умовно втраченого ним блага тим, що бути придбано за конкретну суму грошей, це лише допоможе реабілітувати його соціальне становище в суспільстві та надасть йому можливість своєчасно лікувати травми, які він отримав внаслідок тяжкої роботи після свого звільнення.

Відповідач в своїй апеляційній скарзі просив скасувати постанову суду першої інстанції та відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 в повному обсязі.

В обгрунтування своєї апеляційної скарги зазначив, що постанова суду першої інстанції є незаконною, необґрунтованою та безпідставною, так як судове рішення ухвалено з невірним застосуванням норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права, а тому підлягає скасуванню.

Апелянт зазначає, що ОСОБА_2 з вересня 2014 року й до моменту його звільнення, перебуваючи на посаді судового розпорядника Кіровського районного суду м. Макіївки, фактично не працював, не виконував і не міг виконувати свої посадові обовязки, законних підстав для виплати йому заробітної плати не було.

Твердження суду щодо відсутності доказів невиконання позивачем своїх службових обовязків до моменту його звільнення є хибним, оскільки, враховуючи ситуацію, що склалася на непідконтрольній українській владі території Донецької області та після зміни територіальної підсудності судових справ, підсудних Кіровському районному суду м. Макіївки на підставі оозпорядження Голови Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02.09.2014 року № 27/0/38-14 «Про визначення територіальної підсудності справ», а також припинення розгляду судових справ вказаною судовою установою, позивач не здійснював і не міг здійснювати своїх повноважень.

Зміна підсудності судових справ підтверджує, що Кіровський районний суд м. Макіївки з вересня 2014 року не здійснює правосуддя і, відповідно, припинив свою роботу. З моменту припинення роботи вказаного суду і до теперішнього часу Головою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в порядку встановленому Законом України «Про здійснення правосуддя та кримінального провадження у звязку з проведенням антитерористичної операції», рішення про відновлення роботи суду не приймалось.

Крім того, апелянт зазначив, що заробітна плата працівникам місцевих загальних судів Донецької області виплачується на підставі табелів обліку робочого часу, які щомісячно надсилаються судами до територіального управління. Табелі робочого часу Кіровського районного суду м. Макіївки за вересень жовтень 2014 року на теперішній час в ТУ ДСА України в Донецькій області відсутні.

Позивачем надіслано на електронну адресу суду письмові заперечення на апеляційну скаргу відповідача, в яких просив апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення та задовольнити його позовні вимоги.

Сторони у судове засідання не зявились, про розгляд справи були повідомлені належним чином, в своїх апеляційних скаргах просили розглянути справу без їх участі.

За нормами пункту другого частини першої статті 197 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Колегія суддів, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційних скарг, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає за необхідне постанову суду першої інстанції залишити без змін, з наступних підстав.

Судами першої та апеляційної інстанції встановлено наступне.

ОСОБА_2 в період з 25.09.2009 року по 31.10.2014 року працював на посаді судового розпорядника Кіровського районного суду м. Макіївки Донецької області.

Наказом керівника апарату Кіровського районного суду м. Макіївки Донецької області від 31.10.2014 року № 24-К «Про звільнення ОСОБА_2В.» відповідно до ст. 38 КЗпП України, Закону України «Про державну службу» звільнено судового розпорядника Кіровського районного суду м. Макіївки Донецької області ОСОБА_2 із займаної посади з 31 жовтня 2014 року за власним бажанням. З даним наказом позивач був ознайомлений 31.10.2014 року (а.с. 20).

10.04.2015 року позивач звернувся до начальника Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області з вимогою щодо надання довідок стосовно роботи у Кіровському районному суді м. Макіївки Донецької області із зазначенням посади, часу, стажу роботи і розміру заробітної плати на державній службі помісячно; довідки стосовно середнього заробітку; довідки щодо невиплачених при звільненні сум (а.с. 21).

Листом № 05-2362-05 від 29.04.2015 року відповідачем на вимогу позивача надано відповідь, в якій вказано, що нарахування заробітної плати працівникам суду буде проведено при відновленні роботи суду. Додатком до вказано листа визначено копію довідки про заробітну плату (а.с. 22-23).

22.06.2016 року позивач звернувся до відповідача з вимогою щодо сплати суми боргу, в якій, керуючись ст.ст. 83, 116, 117 КЗпП України. Ст. 24 Закону України «Про відпустки», ст. 57 Закону України «Про державну службу», ст. 34 «Про оплату праці», ст.ст. 536, 612, 623, 625 Цивільного кодексу України просив сплатити йому 42451,40 грн. в якості заборгованості (а.с. 26-27).

Листом № 07-957-16 від 12.07.2016 року позивача повідомлено про те, що розпорядженням голови Вищого спеціалізованого суду України від 02.09.2014 року № 27/0/38-14 «Про визначення територіальної підсудності справ» було змінено територіальну підсудність судових справ, підсудних розташованим у районі проведення антитерористичної операції місцевим загальним судам, зокрема, справи, підсудні Кіровському районному суду м. Макіївки Донецької області, було передано для забезпечення розгляду Краматорському міському суду Донецької області. Тобто, Кіровський районний суд м. Макіївки припинив свою роботу зі здійснення правосуддя, його працівники не виконують свої службові обовязки. Крім того зазначено, що ТУ ДСА України в Донецькій області, здійснюючи нарахування при звільненні працівників місцевих загальних судів, керується інформацією, викладеною керівником апарату чи головою суду у копії відповідного наказу, яка має бути завірена належним чином та містити відомості, облік яких веде кадрова служба відповідного органу. Копія наказу про звільнення ОСОБА_2 з займаної посади не містить інформацію про наявність у останнього невикористаної відпустки та необхідність виплати відповідної компенсації. Також зазначено, що матеріальна допомога на оздоровлення надається лише у випадку надання щорічної відпустки. Крім того, у вказаному листі зазначено, що Законом України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» бюджетних призначень на утримання Кіровського районного суду м. Макіївки Донецької області не передбачено (а.с. 47).

Колегія суддів вважає висновок суду першої інстанції про часткове задоволення позовних вимог правомірним та зазначає, що судом повно встановлено обставини справи і вірно застосовано норми матеріального і процесуального права при ухваленні оскаржуваного рішення.

Статтею 33 Закону України «Про державну службу» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) оплата праці державних службовців повинна забезпечувати достатні матеріальні умови для незалежного виконання службових

обов'язків, сприяти укомплектуванню апарату державних органів компетентними і досвідченими кадрами, стимулювати їх сумлінну та ініціативну працю.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про оплату праці" (далі - Закон № 108/95-ВР) заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.

За приписами ст. 4 Закону № 108/95-ВР джерелом коштів на оплату праці працівників госпрозрахункових підприємств є частина доходу та інші кошти, одержані внаслідок їх господарської діяльності. Для установ і організацій, що фінансуються з бюджету, - це кошти, які виділяються з відповідних бюджетів, а також частина доходу, одержаного внаслідок господарської діяльності та з інших джерел.

Що стосується позовних вимог щодо стягнення з відповідача на користь позивача без обмеження будь-яким строком заробітної плати за вересень і жовтень 2014 року в сумі 2805,29 грн.

Суд першої інстанції, задовольняючи в цій частині позовні вимоги, виходив з того, що доказів невиконання ОСОБА_2 своїх службових обов'язків до 31.10.2014 року (дата звільнення позивача) відповідачем не надано.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції та зазначає наступне.

Частиною 1 ст. 47 Кодексу законів про працю України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Є загальновідомим фактом видання Президентом України Указу Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України від 14 квітня 2014 року № 405/2014.

Пунктами 3, 4 Тимчасового порядку фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2014 року № 595 визначено, що заробітна плата (грошове забезпечення, суддівська винагорода) працівникам (військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу) установи за період, коли установа розміщувалася на тимчасово неконтрольованій території, а у подальшому територія була повернута під контроль органів державної влади, або установа була переміщена в населений пункт, на території якого органи державної влади здійснюють свої повноваження в повному обсязі (далі - контрольована територія), виплачується у повному обсязі за рахунок кошторису (плану використання бюджетних коштів) установи.

Заробітна плата (грошове забезпечення, суддівська винагорода) виплачується та виплати за час щорічної відпустки працівникам (військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу) установи, яка переміщена на контрольовану територію, здійснюються, якщо установа продовжує функціонувати і працівники (військовослужбовці, особи рядового і начальницького складу) виконують свої обовязки.

Згідно п. 6 Тимчасового порядку у разі переміщення установи з тимчасово неконтрольованої на контрольовану територію після набрання чинності цим Порядком видатки на забезпечення діяльності такої установи, у тому числі на оплату праці (грошове забезпечення), протягом місяця з дня переміщення здійснюються згідно із затвердженим кошторисом (планом використання бюджетних коштів).

Судом першої інстанції правильно встановлено, що Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області перереєстровано та переміщено з міста Донецьк (неконтрольована територія) до міста Слов'янськ (контрольована Україною територія) та продовжує функціонувати, а отже позивач має право на отримання заробітної плати за період вересень-жовтень 2014 року.

В своїй апеляційній скарзі відповідач в частині невиплати позивачу заробітної плати за період вересень-жовтень 2014 року посилається на розпорядження Голови Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02.09.2014 року №27/0/38-14 «Про визначення територіальної підсудності справ».

Колегія суддів зазначає, що вказане розпорядження стосується лише зміни територіальної підсудності справ, підсудних Кіровському районному суду м. Макіївки, та не визначає припинення роботи вказаного суду.

Судом першої інстанції під час судового розгляду було встановлено та не спростовано під час апеляційного перегляду справи, що з вересня 2014 року було зупинено здійснення судочинства Кіровським районним судом м. Макіївки, але фактично суд залишається судовою установою, яка тимчасово не функціонує. Позивач протягом вересня і жовтня 2014 року виходив на роботу та здійснював свої посадові обов'язки, так як керівник апарату цього суду видав наказ про звільнення позивача саме на час звернення останнього із заявою про звільнення.

Що стосується використання позивачем при здійсненні розрахунку заборгованості із заробітної плати за вересень, жовтень 2014 року, розраховану за даними нарахованого доходу за попередні 2 місяці роботи, то в даному випадку колегія суддів погоджує посилання суду першої інстанції на відсутність доказів припинення роботи Кіровського районного суду м. Макіївки або оголошення простою в роботі зазначеного суду, як підставу незастосування для обчислення заборгованості із заробітної плати середньомісячного заробітку.

Що стосується позовних вимог в частині стягнення з відповідача на користь позивача без обмеження будь-яким строком компенсації за всі невикористані дні щорічної відпустки в сумі 742,65 грн.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог в цій частині, послався на відсутність документального підтвердження наявності у позивача на день звільнення невикористаних днів щорічної відпустки.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду оскільки відповідно до ст. 35 Закону України «Про державну службу» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) державним службовцям надається щорічна відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законодавством не передбачено більш тривалої відпустки, з виплатою допомоги для оздоровлення у розмірі посадового окладу.

Державним службовцям, які мають стаж роботи в державних органах понад 10 років, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю до 15 календарних днів. Порядок і умови надання додаткових оплачуваних відпусток встановлюються Кабінетом Міністрів України.

За визначенням ч. 1 ст. 2 Закону України «Про відпустки» право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи (далі - підприємство).

Згідно із ч. 1 ст. 24 Закону України «Про відпустки» у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки.

Отже, підставою для виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки є документ, який визначає кількість таких днів невикористаної відпустки.

Позивачем при здійсненні розрахунку суми заборгованості з виплати на його користь компенсації за невикористані дні щорічної відпустки зазначено про 15 невикористаних днів щорічної відпустки, але доказів на підтвердження зазначених обставин суду не надано.

Що стосується посилання позивача на ту обставину, що суд першої інстанції повинен був витребувати відповідні докази у відповідача, то колегія суддів зазначає, що під час розгляду справи в суді першої інстанції та при апеляційному перегляді відповідачем неодноразово зазначалося, що кадрова та бухгалтерська документація, в тому числі і стосовно позивача, залишені у приміщенні Кіровського районного суду м. Макіївки на території, тимчасово непідконтрольній українській владі.

Стосовно позовних вимог в частині стягнення з відповідача на його користь без обмеження будь-яким строком грошову допомогу до щорічної основної оплачуваної відпустки в сумі 1402,64 грн.

Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні цієї частини позовних вимог, виходив з того, що грошова допомога до щорічної основної відпустки здійснюється за заявою працівника та безпосередньо пов'язана з наданням працівнику щорічної відпустки.

Як неодноразово зазначалося, що кадрова та бухгалтерська документація, в тому числі і стосовно позивача, залишені у приміщенні Кіровського районного суду м. Макіївки на території, тимчасово не підконтрольній українській владі, а тому в даному випадку відсутні будь-які докази того, що позивач знаходився у щорічній основній оплачуваній відпустці і, як наслідок, відсутні підстави для стягнення з відповідача на користь ОСОБА_2 грошової допомоги до неї.

Відносно позовних вимог в частині стягнення з відповідача на користь позивача без обмеження будь-яким строком компенсації втрати частини заробітної плати у звязку з порушенням термінів її виплатити в сумі 2959,12 грн.

Відмовляючи в цій частині позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що станом на момент розгляду даної справи заробітна плата ОСОБА_2 за період вересень і жовтень 2014 року не нараховувалась і не виплачувалась, позовні вимоги щодо стягнення з відповідача компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати на користь позивача є передчасними.

Колегія суддів погоджується з даним висновком суду з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» (далі - Закон № 2050-III) підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Згідно ст. 2 Закону № 2050-III компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.

Статтями 3, 4 даного Закону передбачено, що сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).

Виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.

Таким чином, праву на компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати передує несвоєчасне нарахування та виплата доходу (заробітної плати тощо) за певний період, адже нарахування такого виду компенсації проводиться шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).

Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо передчасності заявлених в цій частині позовних вимог, тим більше, що вини відповідача з цього приводу не встановлено з підстав проведення АТО.

Що стосується позовних вимог щодо стягнення з відповідача на користь позивача без обмеження будь-яким строком середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку у сумі 37871,28 грн.

Задовольняючи частково в цій частині позовні вимоги позивача, суд першої інстанції виходив з того, що на підставі положень ст. 117 Кодексу законів про працю України у Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області виник обовязок щодо виплати позивачу його середнього заробітку за період з моменту його звернення до відповідача з вимогами щодо виплати йому заробітної плати по 13 лютого 2016 року (день ухвалення рішення у справі).

Колегія суддів погоджується з даним висновком суду першої інстанції.

Відповідно до статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Згідно із статтею 117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач 10.04.2015 року та 22.06.2016 року звертався до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області з вимогами щодо виплати йому заробітної плати за вересень і жовтень 2014 року та компенсації та відповідних компенсацій при звільненні (а.с. 11, 26-27).

Суд першої інстанції, розглядаючи цю частину позовних вимог, в постанові зазначив, що Кіровський районний суд м. Макіївки з вересня 2014 року не здійснює судочинства, а тому встановити фактичну дату припинення роботи суду є неможливим, що, на думку суду, є вирішальним при обчислені середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Тобто, здійснювати такий розрахунок необхідно з дати звернення позивача до ТУ ДСА України в Донецькій області з вимогою щодо проведення розрахунку при звільненні.

Що стосується позовних вимог в частині стягнення з відповідача на користь позивача інфляційного збільшення суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час його прострочення (інфляційні втрати) в сумі 6702,51 грн. та трьох процентів річних від простроченої суми боргу в сумі 1664,70 грн., та збитків, завданих простроченням зобовязання (упущену вигоду) в сумі 9556,33 грн.

Відмовляючи в цій частині позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичні рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом. Враховуючи те, що спір в даній справі є публічно-правовим, посилання позивача на норми Цивільного кодексу України є безпідставним.

Колегія суддів погоджується з наведеними висновками з огляду на наступне.

Частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, визначено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Згідно з ч. 2 ст. 21 Кодексу адміністративного судочинства України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.

Загальні підстави відшкодування шкоди визначені Цивільним кодексом України.

Судом першої інстанції вірно зазначено, що до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.

Стаття 625 ЦК України розміщена в розділі «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 цього Кодексу і визначає загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов'язання та поширює свою дію на всі види зобов'язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, що регулюють суспільні правовідносини з виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов'язань.

Частиною другою статті 625 ЦК України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

При розгляді справ про передбачену статтею 625 ЦК України відповідальність за порушення грошового зобов'язання слід з'ясувати: чи існує зобов'язання між сторонами, чи це зобов'язання є грошовим, чи доведено наявність прострочення у виконанні зобов'язання, чи існують спеціальні норми, що регулюють ці правовідносини та виключають застосування цієї статті.

Передбачена статтею 625 ЦК України норма не застосовується до трудових правовідносин (заборгованості із заробітної плати, відшкодування шкоди працівникові внаслідок трудового каліцтва), сімейних та інших правовідносин, які регулюються спеціальним законодавством.

Спірні правовідносини врегульовані нормами Кодексу законів про працю України, Закону України «Про державну службу».

Таким чином, оскільки спір у даній справі є публічно-правовий, то до нього не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов'язання (стаття 625 ЦК України).

Що стосується позовних вимог в частині стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди в сумі 30000,00 грн.

Суд першої інстанції в цій частині позовних вимог відмовив, колегія суддів погоджується з таким рішенням з огляду на наступне.

Постановою Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31.03.1995 року (із змінами, внесеними згідно з Постановами Пленуму Верховного Суду України № 5 від 25.05.2001 року, № 1 від 27.02.2009 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» визначено, що при розгляді справ за позовами про відшкодування моральної шкоди на підставі ст. 56 Конституції судам слід мати на увазі, що при встановленні факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, місцевого самоврядування або їх посадових чи службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень вона підлягає відшкодуванню за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування (абз. 1 п. 10-1).

При вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, його посадовими або службовими особами, судам слід виходити з того, що зазначений орган має бути відповідачем у такій справі, якщо це передбачено відповідним законом (наприклад, ст. 9 Закону "Про оперативно-розшукову діяльність". Якщо ж відповідним законом чи іншим нормативним актом це не передбачено або в ньому зазначено, що шкода відшкодовується державою (за рахунок держави), то поряд із відповідним державним органом суд має притягнути як відповідача відповідний орган Державного казначейства України (абз. 2 п. 10-1).

Як вбачається з адміністративного позову, позивач не визначив Головне управління Державної казначейської служби України в Донецькій області, як відповідача у справі. Тобто, за таких обставин питання про стягнення моральної шкоди не могло бути розглянуто належним чином.

Що стосується позовних вимог в частині зобовязання відповідача зарахувати належні позивачу кошти на його рахунок в ПАТ «Укрсоцбанк», код банку 300023, ідентифікаційний код ЄДРПОУ 00039019, р/р 29248150000006, призначення платежу: для поновлення рахунку № 26256210031094 ОСОБА_2.

Відмовляючи в цій частині позовних вимог, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що ці вимоги фактично стосуються порядку виконання рішення, винесеного судом за результатами розгляду даної справи та не можуть бути вирішені в рамках розгляду даної адміністративної справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції були правильно встановлені обставини справи та постанова прийнята з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційних скарг не спростовують висновків суду першої інстанції, тому підстав для задоволення апеляційних скарг та скасування постанови суду не вбачається.

Керуючись ст.ст. 195, 197, п. 1 ч. 1 ст. 198, 200, 205, 206, 211, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

УХВАЛИВ :

Апеляційні скарги ОСОБА_2, Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області залишити без задоволення.

Постанову Донецького окружного адміністративного суду від 13 лютого 2017 року у справі № 805/491/17-а залишити без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду в порядку письмового провадження набирає законної сили через пять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України протягом 20 днів після набрання нею законної сили.

Головуючий суддя Г.М. Міронова

Судді Т.Г. Арабей

ОСОБА_3