Ухвала суду № 65915113, 22.03.2017, Одеський апеляційний адміністративний суд

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 березня 2017 р.м.ОдесаСправа № 815/4751/16

Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Самойлюк Г. П.

Одеський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого: судді Домусчі С.Д.

суддів: Димерлія О.О., Коваля М.П.,

за участю секретаря судового засідання Тутової Л.С.

представника апелянта ОСОБА_1

представника позивача ОСОБА_2

позивача ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 07 листопада 2016 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про зобовязання прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, -

ВСТАНОВИВ:

Державна міграційна служба України подала апеляційну скаргу постанову Одеського окружного адміністративного суду від 07 листопада 2016 року, в якій просить скасувати оскаржену постанову та ухвалити нове судове рішення яким відмовити у задоволенні адміністративного позову в повному обсязі.

Постановою від 07 листопада 2016 року, ухваленою у відкритому судовому засіданні, Одеський окружний адміністративний суд частково задовольнив адміністративний позов ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України:

- визнав протиправним та скасував рішення Державної міграційної служби України № 380-16 від 15.07.2016р.;

- зобовязав Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_3 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та вирішити питання щодо визнання ОСОБА_3 особою, яка потребує додаткового захисту.

Вимоги апеляційної скарги апелянт обґрунтовує тим, що суд першої інстанції допустив порушення норм матеріального і процесуального права, внаслідок не повного зясування обставин, які мають значення для справи.

Так апелянт зазначає, що правомірність оскарженого рішення та помилковість висновків суду першої інстанції підтверджені аналізом матеріалів особової справи позивача, наявністю розбіжностей в наданій позивачем інформації.

ОСОБА_3 письмових заперечень на апеляційну скаргу не надала.

Ухвалюючи постанову про часткове задоволення адміністративного позову суд першої інстанції встановив, що 01.12.2014р. ОСОБА_3 звернулася до Управління у справах іноземців та осіб без громадянства Головного Управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні (а.с. 91-94).

19.12.2014 р. наказом Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 238, відповідно до ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, гр. ОСОБА_4 ОСОБА_3 (а.с. 117).

19.02.2015р. наказом Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 32 продовжений строк розгляду заяви щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 121).

25.03.2016 р. за результатами розгляду особової справи позивача (№ 2014OD0305) Управлінням у справах іноземців та осіб без громадянства Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області складений висновок про доцільність визнати гр. ОСОБА_4 ОСОБА_3 на підставі п. 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особою, яка потребує додаткового захисту в Україні (а.с. 74-87).

Суд першої інстанції встановив, що, зокрема, аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по країні громадянського походження, приймаючи до уваги вимушений виїзд ОСОБА_3, надання всіх можливих відомостей та документальних доказів, посадові особи Управління у справах іноземців та осіб без громадянства Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області дійшли висновку, що надання заявниці додаткового захисту в Україні відповідатиме як національному законодавству з питань біженців, так і міжнародним правовим актам, ратифікованим Україною.

Також суд першої інстанції встановив, що 15.07.2016 р. Державною міграційною службою України складений висновок, відповідно до якого відповідач, посилаючись на абз. 5 ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», зазначив про доцільність відмовити у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту гр. ОСОБА_4 ОСОБА_3, в звязку з відсутністю умов, передбачених пп.1, 13 ч. 1 ст. 13 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (а.с. 67-73).

Також 15.07.2016р. Державною міграційною службою України прийнято рішення № 380-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, гр. ОСОБА_4 ОСОБА_3 (а.с.66).

02.09.2016 р. позивач отримала повідомлення Управління у справах іноземців та осіб без громадянства Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 372 від 15.08.2016 р. про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 65).

Суд першої інстанції встановив, що відповідно до матеріалів справи ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, стать жіноча, місце народження: м. Сомонійон, район Рудакі або Ленінський, ОСОБА_4; за національністю таджичка; віросповідання не відносить себе до будь-якої релігії та не є атеїсткою; рідна мова таджицька, володіє російською, на середньому рівні англійською; незаміжня; має вищу освіту, за фахом журналіст. Позивач журналістську освіту здобула на Батьківщині (2001-2006рр.). У 2005-2010рр. працювала за фахом у центрі журналістських розслідувань ОСОБА_4 та в інформаційній агенції «Авеста». Протягом 2010-2014рр. позивач працювала в Таджицькому національному університеті як спеціаліст та завідувач відділу науково-технічної інформації. ОСОБА_3 не була членом жодних політичних, громадських, релігійних, військових або інших організацій на Батьківщині та поза її межами (а.с. 97-103).

Відповідно до анкети особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зареєстрованої 03.12.2014р. (№ 2014OD0305), позивач покинула країну походження 18.11.2014 р. авіарейсом Душанбе (ОСОБА_4) Алма-Ата (Казахстан) Київ (Україна). Державний кордон України перетинала 18.11.2014 р. легально, на підставі національного паспорту (а.с. 100).

Перевіряючи законність оскарженого рішення Державної міграційної служби України № 380-16 від 15.07.2016р. про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд першої інстанції зазначив, що відповідачу необхідно було зясувати, чи має позивач суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідувань, та чи є ці побоювання цілком обґрунтованими. При цьому суд першої інстанції зауважив, що оцінка таким побоюванням обовязково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку, оскільки ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що субєктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються обєктивним положенням у країні.

Враховуючи зміст п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», суд першої інстанції зауважив, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа змушена залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення такого спору. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від заявника, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Суд першої інстанції зазначив, що висновком Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 25.03.2016 р. за результатами розгляду особової справи позивача (№ 2014OD0305) обґрунтовано доцільність визнати гр. ОСОБА_4 ОСОБА_3 на підставі п. 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.

Проте висновок Державної міграційної служби України від 15.07.2016р., на підставі якого прийняте оскаржуване рішення № 380-16 від 15.07.2016р., ґрунтується на тому, що відсутні доведені позивачем факти серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину.

Суд першої інстанції встановив, що відповідно до матеріалів справи, щодо причин звернення за захистом ОСОБА_3 повідомила, що влітку 2014 р. вона приїжджала до України з метою відвідати родину ОСОБА_5 Саврата, якого сприймає як прийомного батька та наставника. Після повернення до ОСОБА_4 до неї за місцем роботи у вищому навчальному закладі приходила особа з установчими даними Тагір, яка назвалась співробітником спецслужб ОСОБА_4. При цьому позивач повідомила, що вказана особа змусила її співпрацювати із спецслужбою, направивши її повторно до України задля збирання інформації стосовно ОСОБА_5 Саврата, який підозрювався в екстремістській діяльності. Позивач зазначає, що отримувала щодо себе та членів родини погрози у вчиненні протиправних дій як-то підкидання наркотичних речовин, що може спричинити подальше кримінальне переслідування. З урахуванням наведеного, як зазначила позивач, вона надала згоду на співпрацю та виїхала до України. Потрапивши до України, позивач розповіла зазначену історію ОСОБА_5 Саврату, який для вірогідного збереження безпеки ОСОБА_3 та її родичів у ОСОБА_4, вирішив від її імені самостійно підтримувати контакт із Тагіром через соціальну мережу Фейсбук.

Таким чином, ОСОБА_3 має побоювання щодо добровільного повернення до ОСОБА_4, оскільки вважає, що на неї буде очікувати переслідування з боку спецслужб країни через її зв'язок із ОСОБА_5 Савратом, що може призвести до незаконного арешту та увязнення.

Виходячи з системного аналізу чинного законодавства, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач не зазнавала жодних переслідувань, повязаних з громадянством, національністю (етнічною належністю) або віросповіданням (відсутністю сповідання жодних з релігій).

Суд першої інстанції зазначав, що позивач надала достовірну інформацію щодо її журналістської діяльності та на підтвердження зазначеної інформації надала наступні докази: копію диплому ДТО № 0001112, виданого у 2006р., копію трудової книжки серії АТ-ІХ № 0005706, сертифікати, що підтверджують факт навчання позивача за напрямком професійної діяльності, оригінал посвідчення союзу журналістів № 2191 від 02.07.2014р. (а.с. 144-152). Також елементи професійної діяльності ОСОБА_3 додатково підтверджено її поясненнями під час анкетування (а.с. 97-103) та співбесід (а.с.110-115; 1224-136).

Суд першої інстанції допитав в якості свідка ОСОБА_5 Саврата, який повідомив, що за ініціативою Таджицького університету він взяв формальну опіку над ОСОБА_3 через існування можливості застосування щодо неї насильницького поводження у період нестабільності в ОСОБА_4. При цьому, ОСОБА_5 Савратом зазначено, що ним було скеровано подальшу карєру ОСОБА_3 у сфері журналістики, а в подальшому він був ініціатором переведення її на постійну роботу до вищого навчального закладу у звязку з побоюванням за її подальшу долю як журналістки, в звязку зі спробою з боку влади залучити її до опозиційної агенції новин. Такі ж свідчення ОСОБА_5 Савтрат наводив під час співбесіди (а.с. 135-136).

Суд першої інстанції зазначив, що позивач повідомила, що її відїзд до України був вимушений, оскільки вона покинула Батьківщину, власну роботу, родину та наукову роботу (а.с. 132).

Суд першої інстанції врахував те, що пояснення ОСОБА_3 підтверджуються і самим ОСОБА_5 Савратом, який займався журналістською діяльністю на території ОСОБА_4 та був змушений виїхати до України разом з родиною та звернутись за міжнародним захистом через побоювання добровільного повернення до ОСОБА_4, який рішенням Державної міграційної служби України № 69-15 від 27.02.2015р., визнаний особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 156).

Суд першої інстанції встановив, що відповідно до матеріалів справи, Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області досліджено інформацію по країні походження позивача, якою підтверджені факти переслідування журналістів у ОСОБА_4 правоохоронними структурами. Також в матеріалах наявна додаткова інформація по країні походження позивача, надана на підтвердження фактів переслідування журналістів у ОСОБА_4 (а.с. 170-199).

На підставі встановлених при розгляді справи обставин, суд першої інстанції дійшов висновку, що під час проживання у ОСОБА_4 позивач не зазнавала жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності з п.1 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», зокрема відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Проте, відповідно до матеріалів справи, існують підстави вважати, що у разі повернення ОСОБА_3 на Батьківщину, до неї може бути застосовано нелюдське поводження або незаконне покарання, в тому числі у вигляді увязнення. Зазначені ознаки надають підстави для розгляду матеріалів особової справи позивача відповідно до п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Суд першої інстанції також зазначив, що в матеріалах справи також міститься копія листа від 04.02.2015р. (реєстраційний номер 14-64), в якому виконавчим партнером УВКБ ООН в Україні (громадська організація «Десяте квітня») зазначено, що матеріали ОСОБА_3 відповідають критеріям підтримки УВКБ ООН (а.с. 155).

З урахуванням вищезазначеного суд першої інстанції дійшов висновку, що прийняте відповідачем рішення № 380-16 від 15.07.2016р. про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є необґрунтованим, протиправним та таким, що не відповідає міжнародним принципам та підлягає скасуванню, із зобовязанням відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_3 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та вирішити питання щодо визнання ОСОБА_3 особою, яка потребує додаткового захисту.

Заслухавши суддю доповідача, пояснення представника апелянта, позивача та його представника, розглянувши та обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не може бути задоволена.

Апеляційний суд встановив, що суд першої інстанції повно та всебічно дослідив та оцінив обставини справи, надані сторонами докази, правильно визначив правову природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.

Відповідно до ч.5 ст.10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частиною 6 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Відповідач - Державна міграційна служба України відповідно до Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого Указом Президента України №405/2011 від 06.04.2011 р., є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України. ДМС України входить до системи органів виконавчої влади та утворюється для реалізації державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.

Пунктом 2 вказаного Положення визначено, що ДМС України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства внутрішніх справ України, іншими актами законодавства України, дорученнями Президента України та Міністра, а також цим Положенням.

Згідно п.7 Положення ДМС України здійснює свої повноваження безпосередньо та через головні управління (управління) міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, управління, відділи (сектори) міграційної служби в районах, районах у містах, містах обласного, республіканського (Автономної Республіки Крим) значення.

Відповідно до ст.8 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Стаття 9 КАС України визначає необхідність використовування принципу законності, відповідно до якого суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною ОСОБА_6 України. Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною ОСОБА_6 України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору.

Законом України № 1185-XIV від 21.10.1999р. ратифікована Угода між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництво встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Відповідно до положень ст.1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951р., п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 цієї ж статті Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, а саме:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до абз. 5 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з ч. 7 ст. 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Згідно з ч. 11 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до статті 4 ОСОБА_6 Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту» (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Як правильно встановив суд першої інстанції, підтверджено матеріалами справи, не оспорюється апелянтом ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, стать жіноча; місце народження: м. Сомонійон, район Рудакі або Ленінський, ОСОБА_4; за національністю таджичка; віросповідання не відносить себе до будь-якої релігії та не є атеїсткою; рідна мова таджицька, володіє російською, на середньому рівні англійською; незаміжня; має вищу освіту, за фахом журналіст, освіту здобула на Батьківщині (2001-2006рр.); у 2005-2010рр. працювала за фахом у центрі журналістських розслідувань ОСОБА_4 та в інформаційній агенції «Авеста»; протягом 2010-2014рр. працювала в Таджицькому національному університеті як спеціаліст та завідувач відділу науково-технічної інформації; не була членом жодних політичних, громадських, релігійних, військових або інших організацій на Батьківщині та поза її межами (а.с. 97-103); покинула країну походження 18.11.2014 р. авіарейсом Душанбе (ОСОБА_4) Алма-Ата (Казахстан) Київ (Україна); державний кордон України перетинала 18.11.2014 р. легально, на підставі національного паспорту (а.с. 100).

Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що ОСОБА_3 має побоювання щодо добровільного повернення до ОСОБА_4, оскільки вважає, що на неї буде очікувати переслідування з боку спецслужб країни через її зв'язок із ОСОБА_5 Савратом, що може призвести до незаконного арешту та увязнення.

Такий висновок суду першої інстанції ґрунтується на наданих позивачем, при розгляді справи поясненнях, на показаннях свідка, на дослідженні матеріалів особової справи позивача, на порівняльному дослідженні висновку Управління у справах іноземців та осіб без громадянства Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 25.03.2016 року та висновку Державної міграційної служби України від 15.07.2016 р.

При цьому, встановлений судом першої інстанції факт не зясування відповідачем в повній мірі суб'єктивних побоювань позивача стати жертвою переслідувань, не зясування чи є ці побоювання цілком обґрунтованими, доводами апеляційної скарги не спростований. А посилання апелянта на надання позивачем суперечливих відомостей, спростовані матеріалами справи, зокрема копією особової справи позивача (№ 2014OD0305).

Так само не відповідають дійсності і доводи щодо добровільного повернення позивача до країни походження, оскільки 20.09.2016 року позивач повернула паспортний документ (а.с. 53).

Доводи апелянта щодо виникнення обставин виїзду з країни походження, стосуються тих фактичних обставин, які були встановлені під час розгляду справи, та, як правильно зазначив суд першої інстанції, мали бути зясовані відповідачем до прийняття оскарженого рішення.

Щодо відсутності посилання судом першої інстанції в оскарженому судовому рішенні на норми матеріального права, апеляційний суд зазначає, що ці доводи спростовані матеріалами справи, зокрема змістом самого оскарженого судового рішення, в мотивувальній частині якого, суд першої інстанції з посиланням на конкретні норми як матеріального, так і процесуального права, дійшов обґрунтованого висновку щодо протиправності оскарженого рішення, внаслідок неповноти зясування та дослідження відповідачем всіх складових ознак критерію щодо визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, як побоювання стати жертвою переслідувань.

Таким чином, апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для скасування оскарженого рішення № 380-16 від 15.07.2016р. про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Також апеляційний суд погоджується з обраним засобом відновлення порушеного права, шляхом зобовязання відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_3 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та вирішити питання щодо визнання ОСОБА_3 особою, яка потребує додаткового захисту.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, підстави для скасування судового рішення та задоволення апеляційної скарги відсутні.

Апеляційний суд дійшов висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у звязку з чим, відповідно до ст. 200 КАС України, апеляційна скарга має бути залишена без задоволення, а оскаржене судове рішення без змін.

Керуючись ст. 19 Конституції України, ст. ст.. 2, 11, 69-71, 195, 196, п. 1 ч. 1 ст. 198, ст. ст. 200, 206, 211, 212, ч. 5 ст. 254 КАС України, -

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення.

Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 07 листопада 2016 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів з дня складання судового рішення в повному обсязі.

Повний текст судового рішення складений 31.03.2017 року.

Головуючий: суддя С.Д.Домусчі

суддя О.О.Димерлій

суддя М.П.Коваль