Ухвала суду № 65892474, 06.04.2017, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

Апеляційний суд Запорізької області

ЄУН 3209/903/16Головуючий у 1-й інстанції Покопцева Д.О.Пр. № 22-ц/778/995/17Суддя-доповідач ОСОБА_1

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 квітня 2017 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Запорізької області у складі

головуючого судді Гончар М.С.

суддів Дашковської А.В., Маловічко С.В.,

за участі секретаря Остащенко О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу ТОВАТИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «Лізингова компанія «АВТО ЛАЙФ» на рішення Чернігівського районного суду Запорізької області від 22 листопада 2016 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «Лізингова компанія «АВТО ЛАЙФ» (надалі ТОВ «ЛК «АВТО ЛАЙФ») про захист прав споживача, визнання договору лізингу недійсним та стягнення коштів

ВСТАНОВИЛА:

22 вересня 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду із вищезазначеним позовом, в якому просив визнати недійсним договір № 1215 від 16.09.2016 року фінансового лізингу, укладений між ТОВ «ЛК «АВТО ЛАЙФ» та ОСОБА_2, стягнути з відповідача майно набуте ним на виконання зазначеного договору, а саме грошові кошти у сумі 35345,70 грн.

В обґрунтування свого позову позивач зазначав, що 16.09.2016 року між сторонами був укладений договір № 1215 фінансового лізингу, згідно умов якого він невідкладно сплатив перший платіж в сумі 35345,70 грн. на користь відповідача. Натомість лізингодавець не виконав домовленостей за цим договором, та придбаний за цим договором автомобіль марки RENAULT SANDERO позивачу не передав. Вважає, що укладений договір є несправедливим, відповідно до ст.18 Закону України "Про захист прав споживачів", таким що обмежує права споживача. На момент укладення договору він, як лізингоодержувач, був позбавлений можливості ознайомитися з обсягом своїх грошових зобовязань та графіком лізингових платежів. Зазначає, що у відповідача відсутня ліцензія для здійснення фінансових послуг, а також те, що договір не був нотаріально посвідчений, тому зважаючи на ст.ст.203,215 ЦК України вважає, що є всі ознаки недійсності такого договору.

Рішенням Чернігівського районного суду Запорізької області від 22 листопада 2016 року (а.с. 70-72) позов ОСОБА_2 задоволено.

Визнано недійсним договір фінансового лізингу № 1215 від 16 вересня 2016 року, укладений між ОСОБА_2 та ТОВ «ЛК «АВТО ЛАЙФ».

Стягнуто з ТОВ «ЛК «АВТО ЛАЙФ» (ЄДРПОУ 40352937) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1) грошові кошти у сумі 35345,70 грн., судові витрати в сумі 1102,40 грн., всього 36448,10 грн.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права судом першої інстанції при його ухваленні, відповідач ТОВ «ЛК «АВТО ЛАЙФ» у своїй апеляційній скарзі (а.с. 78-81) просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, стягнути з позивача понесені судові витрати.

Ухвалою апеляційного суду Запорізької області апеляційне провадження за вищезазначеною апеляційною скаргою відкрито (а.с. 102), справу призначено до апеляційного розгляду (а.с.106).

Позивач ОСОБА_2 подав апеляційному суду письмові заперечення на вищезазначену апеляційну скаргу відповідача (а.с. 111- 119).

Ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 28 березня 2017 року (а.с. 120) розгляд цієї справи призначено у режимі відеоконференції в порядку задоволення клопотання позивача ОСОБА_2 (а.с.110).

В автоматизованому порядку у складі колегії судів апеляційного суду у цій справі визначено суддів Дашковську О.В. (а.с. 104-105) та ОСОБА_3 (а.с. 123-124)

У судове засідання 06 квітня 2017 року представник відповідача ТОВ «ЛК «АВТО ЛАЙФ» не зявився. При цьому встановлено, що відповідач ТОВ «ЛК «АВТО ЛАЙФ» був належним чином повідомлений апеляційним судом про час і місце розгляду цієї справи (а.с.109), про причини неявки свого представника апеляційний суд не сповістив, клопотань про відкладення розгляду цієї справи апеляційному суду не подавав.

Раніше у своїй апеляційній скарзі у цій справі відповідач ТОВ «ЛК «АВТО ЛАЙФ» просив (а.с. 81) розглядати дану справу апеляційним судом за відсутності його представника.

При вищевикладених обставинах, колегія суддів визнала неповажною причину неявки у дане судове засідання представника відповідача ТОВ «ЛК «АВТО ЛАЙФ» та на підставі ст. 305 ч. 2 ЦПК України ухвалила заяву ТОВ «ЛК «АВТО ЛАЙФ» задовольнити, розглядати дану справу у даному судовому засіданні за відсутністю представника ТОВ «ЛК «АВТО ЛАЙФ» за присутністю позивача ОСОБА_2 в режимі відеоконференції.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення позивача ОСОБА_2, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку про те, що апеляційна скарга відповідача ТОВ «ЛК «АВТО ЛАЙФ» не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 307 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, апеляційний суд має право її відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Відповідно до ст. 308 ЦПК апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Встановлено, що суд першої інстанції, задовольняючи позов позивача у цій справі, керувався ст. ст. 203, 215, 216, 860 ЦК України, ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», Законом України «Про фінансовий лізинг» та ст. 10, 57, 60, 209, 88, 212-215 ЦПК України та виходив із обґрунтованості та доведеності позовних вимог позивача у цій справі.

Такі висновки суду першої інстанції є правильними, оскільки основані на доказах, поданих сторонами, які оцінені судом у відповідності до вимог ст. 212 ЦПК України, до встановлених правовідносин вірно застосовані норми матеріального права, відсутні порушення норм процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення цієї справи.

Так, судом першої інстанції було правильно встановлено, що 16.09.2016 року між сторонами в письмовій формі був укладений договір № 1215 фінансового лізингу, відповідно до умов якого (п.1.3) лізингодавець (відповідач) взяв на себе зобов'язання придбати предмет лізингу (автомобіль марки RENAULT SANDERO), вартістю 13388,52 доларів США, що станом на день підписання договору складало 353457,00 грн. у власність та передати предмет лізингу у користування лізингоодержувачу (позивачу) на строк та на умовах, передбачених договором (а.с.16-23).

В цей же день позивачем сплачено перший лізинговий платіж в сумі 35345,70 грн. (а.с.36).

Лізингодавець умов договору не виконав і предмет лізингу лізингоодержувачу не передав, що сторонами по справі визнається, і, у відповідності до положень ст.61 ЦПК України, доказуванню не підлягає.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (ст. 215 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України).

Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України «Про фінансовий лізинг».

Відповідно до ст. 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачу) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості з лізингоодержувачем або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов, на певний строк і за встановлену плату.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» фінансовий лізинг - це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу. За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем спеціфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансова установа це - юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії. З цього можна зробити висновок, що відповідач при укладенні договору з позивачем діяв як фінансова установа, що надає фінансові послуги пов'язані з лізингом.

Ч. 3 розділу 1 Положення про Державний реєстр фінансових установ від 28.08.2003 року передбачено, що дія цього Положення поширюється на всіх юридичних осіб незалежно від їх організаційно-правової форми та форми власності, які відповідно до Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» надають одну чи декілька фінансових послуг, державне регулювання діяльності з надання яких належить до компетенції Нацкомфінпослуг».

Згідно із ч. 8 р. 1 Положення про Державний реєстр фінансових установ від 28.08.2003 року фінансова установа має право надавати фінансові послуги після внесення її до Реєстру та отримання Свідоцтва. Якщо відповідно до нормативно-правових актів для надання певної фінансової послуги необхідно мати ліцензію та/або дозвіл, фінансова установа має право на надання такої послуги лише після отримання відповідної ліцензії та/або дозволу.

Відповідно до ч. 4 ст. 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» можливість та порядок надання окремих фінансових послуг юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, визначаються законами та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг, виданими в межах їх компетенції.

Згідно із ч. 4 ст. 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» розпорядженням Держфінпослуг № 21 від 22.01.2004 року розроблено Положення про надання фінансових послуг з фінансового лізингу юридичними особами - суб'єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами.

Відповідно до п. 2 Положення для надання послуг з фінансового лізингу юридичними особами необхідна наявність Довідки про взяття на облік юридичної особи, виданої Держфінпослуг та/або Нацкомфінпослуг.

Судом першої інстанції було правильно встановлено, що відповідачу видано Нацкомфінпослуг довідку про взяття на облік юридичної особи (а.с.56). Тому, суд першої інстанції правильно вважав, що доводи позивача про визнання договору фінансового лізингу недійсним з підстав відсутності ліцензії у відповідача є безпідставними.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про фінансовий лізинг» відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються цим законом, положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.

Судом першої інстанції було правильно встановлено, що 16.09.2016р. між сторонами укладено договір фінансового лізингу № 1215, відповідно до якого лізингодавець (відповідач) зобов'язується придбати та передати позивачу на умовах фінансового лізингу у користування майно - автомобіль марки RENAULT SANDERO, вартістю 13388,52 доларів США, що станом на день підписання договору складало 353457,00 грн., а лізингоодержувач (позивач) зобов'язується прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі та інші платежі згідно з умовами договору. На виконання умов договору позивач сплатив відповідачу авансовий платіж.

Разом з тим, в укладеному договорі не конкретизований предмет лізингу (рік випуску, колір, індивідуальні технічні характеристики, індивідуальна комплектація тощо), що є порушенням ч. 2 ст. 6 Закону України «Про фінансовий лізинг», ст. 807 ЦК України та є підставою для визнання договору фінансового лізингу недійсним.

Відповідно до ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено самостійні підстави визнання угоди (чи її умов) недійсною.

Так, за змістом частини п'ятої цієї норми у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір.

Тільки у разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (ч. 6 ст. 18 Закону).

Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 цього Закону - умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу.

Аналізуючи норму ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

Несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; (пункти 2,3 частини третьої статті 18 Закону «Про захист прав споживачів); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірвання або невиконанням ним договору (пункт 4 частини третьої статті 18 Закону).

Проаналізувавши зміст спірного договору фінансового лізингу від 16.09.2016р., укладеного між сторонами, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що в договорі виключені та обмежені права лізингоодержувача як споживача стосовно лізингодавця у разі неналежного виконання ним обов'язків, передбачених договором та законом, звужені обов'язки лізингодавця, які передбачені в Законі України «Про фінансовий лізинг», положеннях ЦК України, повністю виключена відповідальність лізингодавця за невиконання або неналежне виконання обов'язків щодо передачі предмета лізингу та передачі цієї речі неналежної якості, одночасно значно розширені права лізингодавця, які суперечать вимогам чинного законодавства.

За змістом ст. 808 ЦК України, якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, монтажу, запуску в експлуатацію, тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець та лізингодавець несуть перед лізингоодежувачем солідарну відповідальність за зобов'язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу.

У договорі фінансового лізингу від 16.09.2016р. (п. 12.1) зазначено, що у випадку розірвання договору лізингоодержувачем лізингодавець повертає сплачені кошти з вирахуванням штрафу за дострокове розірвання - 20 % від сплаченої суми авансового платежу. У такому випадку комісія за організацію договору лізингоодержувачу не повертається.

Окрім того, умовами договору передбачено право лізингодавця розірвати договір в односторонньому порядку за умови невиконання лізингоодержувачем його положень зі стягненням з останнього певних штрафних санкцій, однак таке право у лізингоодержувача умовами договору не передбачено.

Закон України «Про захист прав споживачів» передбачає повернення суми авансових платежів з вирахуванням штрафу за дострокове розірвання договору. Цією нормою до несправедливих умов договору віднесено надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору, а спірним пунктом договору передбачено право лізингодавця не повертати лізингоодержувачу комісію за організацію договору, що порушує принцип добросовісності, призводить до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків і завдає шкоди споживачеві, а тому зазначена у пункті 12.1 умова договору є несправедливою в розумінністатті 18 Закону України «Про захист прав споживачів».

Також, виходячи з аналізу норм чинного законодавства за своєю правовою природою є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України.

Згідно зі ст. 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до ч. 1 ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (правова позиція Верховного Суду України в постанові від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2766цс15).

Відповідно до ст. 360-7 ЦПК України висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

Оскільки, договір фінансового лізингу містить несправедливі умови відповідно до ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», предмет договору фінансового лізингу є не конкретизованим, при укладенні договору сторонами не дотримано положення законодавства щодо обов'язковості нотаріального посвідчення договору, то суд першої інстанції правильно вважав, що такий договір підлягає визнанню недійсним.

Відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

З урахуванням наведеного, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про застосування наслідків недійсності правочину та стягнення з відповідача на користь позивача сплаченого останнім авансового платежу у розмірі 35345, 70 грн.

Доводи апеляційної скарги відповідача ТОВ «ЛК «АВТО ЛАЙФ» є такими, що не спростовують фактичних обставин цієї справи, правильно встановлених судом першої інстанції, та правильних висновків суду першої інстанції, а лише відображають позицію відповідача, висловлену ним в його запереченнях на позов позивача у суді першої інстанції у цій справі (а.с. 49-53,65), та яку він та його представник вважають такою, що є єдино вірною та єдино можливою.

Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами (ст. 303 ч. 2 ЦПК України).

Однак, докази, передбачені ст. 303 ч. 2 ЦПК України, у цій справі відсутні.

Хоча, суд апеляційної інстанції сприяв повному та всебічному апеляційному перегляду законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції у цій справі в межах доводів апеляційної скарги відповідача ТОВ «ЛК «АВТО ЛАЙФ».

Проте, відповідачем ТОВ «ЛК «АВТО ЛАЙФ» будь-які клопотання в апеляційній скарзі чи окремо перед апеляційним судом не заявлялись. Докази, передбачені ст. 303 ч. 2 ЦПК України, відповідачем ТОВ «ЛК «АВТО ЛАЙФ» апеляційному суду у матеріали цієї справи не надавались.

В силу вимог ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, обєктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Згідно із ст. 58 ч.1 ЦПК України належними доказами є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Відповідно до ст. 59 ч. 2 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (допустимість доказів).

Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях (ст. 60 ч. 4 ЦПК України).

Суд першої інстанції розглянув дану справу повно, всебічно та з додержанням вимог ст. ст. 10-11, 57-61, 212 ЦПК України, тобто в межах заявлених позивачем позовних вимог та на підставі доказів сторін, яким надав відповідну оцінку.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (ст. 10 ч. 3 ЦПК України).

Підстави для звільнення відповідача ТОВ «ЛК «АВТО ЛАЙФ» від доказування, передбачені ст. 61 ЦПК України, у цій справі відсутні.

Відповідач ТОВ «ЛК «АВТО ЛАЙФ» не надав суду першої інстанції належних, допустимих доказів в обґрунтування своїх заперечень проти позову позивача у цій справі.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань (ст. 308 ч. 2 ЦПК України).

В силу вимог ст. 309 ч. 3 ЦПК України порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, лише якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Порушення, передбачені ст. 309 ч. 3 ЦПК України, у цій справі відсутні.

В силу вимог ст. 303 ч. 1 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді в першій інстанції.

При вищевикладених обставинах, доводи апеляційної скарги відповідача ТОВ «ЛК «АВТО ЛАЙФ», як особи, яка подала апеляційну скаргу, не ґрунтуються на законі та доказах, наявних у матеріалах цієї справи, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, ухвалено з додержанням вимог ст. ст. 213-214 ЦПК України.

Суд першої інстанції правильно встановив правовідносини, які склалися між сторонами по справі, дав їм належну правову оцінку, а також дослідив надані сторонами докази і відповідно їх оцінив. Суд першої інстанції вірно застосував норми матеріального права та не допустив порушень процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення цієї справи. Суд першої інстанції прийняв рішення, яким спір знайшов своє належне вирішення.

Крім того, судом першої інстанції правильно з додержанням вимог ст. 88 ЦПК України вирішено питання про розподіл між сторонами у цій справі понесених судових витрат, повязаних із розглядом цієї справи судом першої інстанції.

За таких обставин, судова колегія не вбачає передбачених законом підстав для скасування рішення суду першої інстанції або ж його зміни.

Крім того, у разі відмови відповідачу ТОВ «ЛК «АВТО ЛАЙФ» у задоволенні його апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції у повному обсязі у цій справі, останній не має права на компенсацію понесених ним судових витрат, повязаних із розглядом цієї справи апеляційним судом, у тому числі у вигляді судового збору у розмірі 1212,65 грн. (а.с.97), сплаченого за подачу вищезазначеної апеляційної скарги до апеляційного суду.

Відповідно до п. 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402- VІІІ «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

Керуючись ст.ст. 303, 307-308, 315, 317 ЦПК України, колегія суддів

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «АВТО ЛАЙФ» відхилити.

Рішення Чернігівського районного суду Запорізької області від 22 листопада 2016 року у цій справі залишити без змін.

Судове рішення набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржено безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий суддяСуддяСуддяОСОБА_1 ОСОБА_4ОСОБА_3