Ухвала суду № 65884722, 11.04.2017, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 квітня 2017 р. Справа № 815/1300/16

Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Глуханчук О. В.

Колегія суддів Одеського апеляційного адміністративного суду

у складі:

головуючого Ступакової І.Г.

суддів Бітова А.І.

ОСОБА_1

при секретарі Татарин Б.Т.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної міграційної служби України на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 20 грудня 2016 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення, зобовязання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И Л А :

ОСОБА_2 ОСОБА_3 звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення від 17 лютого 2016 року №27-16, яким позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобовязання прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 20 грудня 2016 року адміністративний позов ОСОБА_2 ОСОБА_3 задоволено частково. Скасовано рішення Державної міграційної служби України від 17 лютого 2016 року №27-16, яким позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_2 ОСОБА_3 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

В апеляційній скарзі Державної міграційної служби України ставиться питання про скасування судового рішення в звязку з тим, що воно постановлено з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги Державної міграційної служби України, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_2 ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином ОСОБА_4, за національністю таджик, за віросповіданням мусульманин-суніт.

З ОСОБА_4 позивач вибув 20 листопада 2010 року авіарейсом м. Кабул (ОСОБА_4) м. Москва (РФ) на підставі національного паспорту та російської візи. На території РФ позивач, згідно даних анкети, перебував 20 діб, після рейсовим автобусом вибув до м. Волгоград (РФ), звідки дістався кордону з Україною.

Державний кордон України позивач перетинав (приблизно 18 грудня 2010 року) нелегально поза пунктом пропуску, місце перетину кордону не встановлено. Після перетину кордону України позивач дістався м. Харкова, звідки виїхав до м. Одеси, де звернувся до міграційних органів про надання статусу біженця. Отримавши повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця від 21 січня 2011 року №17-5-50, позивач оскаржив його у судовому порядку, проте у задоволенні позову йому було відмовлено.

24 грудня 2013 року, на підставі прийняття нової редакції Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», ОСОБА_2 ОСОБА_3 звернувся до Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У своїй заяві та анкеті причиною свого виїзду з країни постійного проживання (ОСОБА_4) заявник вказав побоювання за власне життя, у зв'язку з наступним. Заявник повідомив, що після смерті батька йому у спадок залишилось два ювелірних магазина. Він був старшим у сім'ї та мав забезпечувати родину. Для розширення бізнесу та закупівлі товару вирішив продати один з магазинів. Юридично угоду з покупцем укладено не було, а за домовленістю на рахунок позивача мали бути перераховані кошти. Однак, після продажу магазину на рахунок позивача гроші не надійшли та він звернувся до поліції з заявою. Від поліції ніяких дій не було, тоді заявник звернувся до покупця, який виявився родичем одного з відомих талібів в ОСОБА_4. Після цього, заявника попередили щоб він нікуди більше не звертався, якщо хоче жити. Однак він пішов до поліції вдруге та написав заяву. Через день після написання заяви, коли заявник повертався додому за кермом свого автомобіля йому перекрили дорогу невідомі люди та почали стріляти. Заявник зазнав поранення у руку та втік, декілька тижнів пробув у лікарні, а коли повернувся додому побачив, що за його будинком слідкують невідомі. Після цих подій позивач вирішив покинути країну, в якій йому загрожує небезпека, та просить надати йому захисту в Україні.

В анкеті позивач повідомив, що не був причетний до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов'язані з расовою, національною, громадянською, релігійною належністю, політичним поглядам.

Відповідно до наказу заступника начальника ГУ ДМС України в Одеській області від 17 січня 2014 року №9, прийнято рішення здійснити оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або додаткового захисту громадянину ОСОБА_4 ОСОБА_2 ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, посадовою особою ГУ ДМС України в Одеській області направлено до органів Служби безпеки України відповідні запит щодо здійснення перевірки наявності обставин, за якими заявник не може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно відповіді начальника Управління Служби безпеки України в Одеській області від 20 березня 2014 року №65/1/1126, управління інформацією, яка б перешкоджала наданню статусу біженця в Україні громадянину ОСОБА_4 ОСОБА_2 ОСОБА_3, не володіє.

За результатами розгляду документів щодо надання громадянину ОСОБА_4 ОСОБА_2 ОСОБА_3 статусу біженця в Україні або особи, яка потребує додаткового захисту, Управлінням у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області складено Висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 20 січня 2016 року справа №2013ОD0435.

17 лютого 2016 року, підтримуючи вищевказаний висновок ГУ ДМС України в Одеській області, відповідно до абз.5 ч.1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відповідачем ДМС України прийнято рішення №27-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянину ОСОБА_4 ОСОБА_2 ОСОБА_3, як особі, стосовно якої встановлено, що умови передбачені п.п.1-13 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відсутні.

17 березня 2016 року позивач отримав повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 12 березня 2016 року №90.

Однак, не погоджуючись з рішенням Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 17 лютого 2016 року №27-16, позивач звернувся до суду з даним позовом про його скасування та зобовязання відповідача прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Задовольняючи частково адміністративний позов, суд першої інстанції виходив з того, що формальне ставлення відповідача до перевірки усіх наявних та викладених позивачем обставин порушило принцип рівності перед законом, що призвело до прийняття противоправного рішення.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог, виходячи з наступного.

Згідно п.1, п.4 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у п.13 ч.1 цієї статті.

Відповідно до п.13 цієї ж статті особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

З наведеного слідує, що небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну громадянської належності має бути обґрунтоване об'єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя, безпеку чи свободу.

За змістом пункту 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Відповідно до ч.2 ст. 13 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана, зокрема, подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно положень Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Однак, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

Отже, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій ОСОБА_5 Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Тобто, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Як встановлено судом першої інстанції позивач причиною свого виїзду з країни постійного проживання (ОСОБА_4) вказує побоювання за власне життя, у звязку з переслідуванням з боку терористичного угрупування «Талібан». Також, позивач повідомив, що під час збройного переслідування отримав кульове поранення лівого передпліччя, про що надав до суду висновок фахівця в галузі судово-медичної експертизи (КУ «Одеське обласне бюро судово-медичної експертизи») від 19 вересня 2016 року, що в свою чергу підтверджує факт завдання шкоди та переслідування позивача на Батьківщині.

Проте, встановлені обставини не були відображені у висновку Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 20 січня 2016 року справа №2013ОD0435.

Разом з цим, колегія суддів акцентує увагу на тому, що вказаний висновок, який є підставою для прийняття оскаржуваного рішення від 17 лютого 2016 року №27-16 не містить жоднх посилань на використану інформацію про країну походження заявника.

Колегія суддів ввжає необгрунтованими посилання апелянта на те, що у позивача є спільні діти 2013 та ІНФОРМАЦІЯ_2 з громадянкою України ОСОБА_5, що дає можливість оформити посвідку на проживання в Україні, оскільки позивач перетинав державний кордон України нелегально, що в свою чергу унеможливлює отримання відповідної посвідки.

Частиною 5 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

При цьому, відповідно до п.4 ч.1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.1 чи п.13 ч.1 ст. 1 цього Закону, відсутні.

Таким чином, враховуючи те, що відповідач належним чином не перевірив доводів позивача щодо його переслідування на Батьківщині та не врахував інформацію про країну його походження, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позову та зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Інші доводи апеляційної скарги колегія суддів не приймає до уваги, оскільки вони повністю спростовуються матеріалами справи та обставинами, які повно та обєктивно були встановлені судом першої інстанції при вирішенні спору.

Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують, у звязку з чим апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 195, 196, п.1 ч.1 ст. 198, ст. 200, п.1 ч.1 ст. 205, ст. 206, ч.5 ст. 254 КАС України, колегія суддів,

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення, постанову Одеського окружного адміністративного суду від 20 грудня 2016 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає чинності негайно після її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції.

Повний текст судового рішення виготовлений 11 квітня 2017 року.

Головуючий: І.Г. Ступакова

Судді: А.І. Бітов

ОСОБА_1