Ухвала суду № 65884472, 05.04.2017, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

----------------------

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 квітня 2017 р.м.ОдесаСправа № 815/4954/16

Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Балан Я. В.

Одеський апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого Золотнікова О.С.,

суддів Осіпова Ю.В. та Скрипченка В.О.,

при секретарі Мадюді В.В.,

за участю представників позивача ОСОБА_1 та ОСОБА_2, а також представника відповідача Лазарєвої Г.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_7 про відмову від адміністративного позову по апеляційному провадженню за апеляційною скаргою Державної міграційної служби України на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 5 грудня 2016 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_7 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

У вересні 2016 року ОСОБА_7 звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі ДМС України) про визнання неправомірним та скасування рішення відповідача від 1 липня 2016 року № 350-16 та зобов'язання ДМС України прийняти рішення про визнання ОСОБА_7 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позову зазначалось, що у 2013 році позивач звернувся із заявою до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про надання захисту в Україні. Рішенням ДМС України від 31 січня 2015 року за № 16-15 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 9 жовтня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2016 року, адміністративний позов ОСОБА_7 задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано назване рішення ДМС України від 31 січня 2015 року та зобов'язано відповідача повторно розглянути заяву позивача про визнання його особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності із процедурою, передбаченою законодавством. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. 1 липня 2016 року ДМС України прийнято рішення за № 350-16 про відмову ОСОБА_7 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. На думку позивача, вказане рішення є необґрунтованим та підлягає скасуванню.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 5 грудня 2016 року адміністративний позов ОСОБА_7 задоволено частково. Рішення ДМС України від 1 липня 2016 року № 350-16 скасовано. Зобов'язано відповідача розглянути питання щодо надання позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. В задоволенні інших позовних вимог - відмовлено.

Не погоджуючись з постановленим по справі судовим рішенням, представник ДМС України в апеляційній скарзі зазначає, що судом неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають обставинам справи і, крім того, судом порушено норми матеріального та процесуального права. Так, на думку апелянта, судом не прийнято до уваги, що за захистом позивач звернувся лише 1 листопада 2013 року, тобто більш ніж через 1,5 роки після потрапляння на територію України. Крім того, з матеріалів особової справи не вбачається, що позивач зазнавав будь-яких переслідувань або дискримінації під час проживання на Батьківщині. На думку апелянта, нестабільна ситуація на Батьківщині позивача, спричинена внутрішнім військовим конфліктом, не може бути розглянута як причина звернення за захистом на території України. У зв'язку з викладеним в апеляційній скарзі ставиться питання про скасування постанови суду першої інстанції з винесенням нової постанови про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Постанову суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог в апеляційному порядку не оскаржено.

6 лютого 2017 року ОСОБА_7 до суду апеляційної інстанції подано заяву про відмову від адміністративного позову, в якій ставиться питання про закриття провадження у справі (т. 2 а. с. 40).

Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши заяву позивача про відмову від адміністративного позову, яку було підтримано представниками позивача та представником відповідача, перевіривши матеріали справи та правильність оскарженого судового рішення, апеляційний суд приходить до висновку про прийняття відмови позивача від адміністративного позову та закриття провадження у справі.

Судом встановлено, що у 2013 році позивач звернувся із заявою до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про надання захисту в Україні.

Рішенням ДМС України від 31 січня 2015 року за № 16-15 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 9 жовтня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2016 року, адміністративний позов ОСОБА_7 задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано назване рішення ДМС України від 31 січня 2015 року та зобов'язано відповідача повторно розглянути заяву позивача про визнання його особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності із процедурою, передбаченою законодавством. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

За результатами повторного розгляду заяви позивача, рішенням ДМС України від 1 липня 2016 року за № 350-16 відмовлено ОСОБА_7 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як зазначено вище, позивачем до суду апеляційної інстанції подано заяву про відмову від адміністративного позову.

Відповідно до частин 1 та 2 ст. 203 Кодексу адміністративного судочинства України постанова або ухвала суду першої інстанції скасовується в апеляційному порядку і позовна заява залишається без розгляду або провадження у справі закривається з підстав, встановлених відповідно статтями 155 і 157 цього Кодексу.

Якщо судом першої інстанції ухвалено законне та обґрунтоване судове рішення, а обставини, які стали підставою для закриття провадження у справі, виникли після його ухвалення, суд апеляційної інстанції визнає таке рішення нечинним і закриває провадження у справі.

Згідно п. 2 ч. 1 ст. 157 названого Кодексу суд закриває провадження у справі якщо позивач відмовився від адміністративного позову і відмову прийнято судом.

На підставі ч. 1 ст. 51 КАС України позивач має право відмовитися від адміністративного позову у суді апеляційної чи касаційної інстанції до закінчення відповідно апеляційного чи касаційного розгляду.

Суд не приймає відмови позивача від адміністративного позову, якщо ці дії суперечать закону або порушують чиї-небудь права, свободи чи інтереси (ч. 4 ст. 51 КАС України).

Враховуючи, що відмова ОСОБА_7 від адміністративного позову не суперечить закону та не порушує чиї-небудь права, свободи чи інтереси, апеляційний суд приходить до висновку про прийняття відмови від позову із закриттям провадження у справі.

Разом з цим, виходячи з наведених вище положень ст. 203 КАС України, апеляційний суд для вирішення питання щодо скасування постанови суду першої інстанції або визнання її нечинною має надати оцінку законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції.

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_7, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що відповідач не в повному обсязі вивчив та перевірив всі документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та не довів суду правомірність прийнятого рішення стосовно позивача.

Так, порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Відповідно до пунктів 1 та 13 ч. 1 ст. 1 названого Закону біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 4 названої частини статті 1 Закону визначено, що додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Виходячи з буквального тлумачення статті 1 Закону, небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця, або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну громадянської належності має бути обґрунтоване об'єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя, безпеку чи свободу.

Згідно ч. 1 ст. 7 названого Закону оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Як встановлено матеріалами справи, у листопаді 2013 року ОСОБА_7 звернувся до Головного управління ДМС України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні (т. 1 а. с. 123).

Частиною 1 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Матеріалами справи встановлено, що 19 листопада 2013 року ГУ ДМС України в Одеській області видано наказ за № 134 про оформлення документів для вирішення питання про визнання заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т. 1 а. с. 158).

З матеріалів справи вбачається, що Рішенням ДМС України від 31 січня 2015 року за № 16-15 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Разом з цим, постановою Одеського окружного адміністративного суду від 9 жовтня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2016 року, частково задоволено адміністративний позов ОСОБА_7. Визнано протиправним та скасовано назване рішення ДМС України від 31 січня 2015 року та зобов'язано відповідача повторно розглянути заяву позивача про визнання його особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності із процедурою, передбаченою законодавством.

Відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно ч. 2 ст. 13 названого Закону особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За змістом пункту 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Пунктами 66 та 195 названого Керівництва передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення достатньо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. У кожному окремому випадку усі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, а потім особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити усі доводи та достовірність тверджень заявника.

Виходячи з наведених положень ст. 13 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік), апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням названого статусу, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

За таких обставин, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Тобто, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

У липні 2012 року Міжнародний Комітет Червоного Хреста визнав конфлікт у Сирії збройним конфліктом не міжнародного характеру. Кількість осіб, які постраждали під час конфлікту на даний момент дуже висока та продовжує зростати. ООН постійно інформує про акти насилля та вбивства у Сирії. З початку березня 2011 року постійно надходять відомості щодо порушення прав людини та основних свобод, у тому числі страти без суду, тортури, арешти, застосування тяжкої зброї проти мирного населення.

Крім того, в Рекомендаціях Управління Верховного комісара ООН у справах біженців з питання міжнародного захисту щодо осіб, які покидають Сирійську Арабську Республіку (редакція ІІ) від 27 жовтня 2014 року, зазначено, що ситуація щодо захисту прав людини в Сирії погіршується, і в країні вчиняються порушення, рівносильні злочинам проти людяності, що підкріплюються повною відсутністю відповідальності. До групи ризику належать, зокрема, противники сирійського уряду та особи, які такими вважаються, учасники протестів, активісти та інші особи та їх родичі, яких вважають прихильниками опозиції; цивільні особи та їх родичі, які проживають в міських районах, селах та селищах, які вважаються противниками уряду.

У Доповіді незалежної міжнародної комісії Ради з прав людини з розслідування подій в Сирійській Арабській Республіці від 12 лютого 2014 року зазначено, що урядові війська і проурядові ополченці продовжують здійснювати масштабні напади на цивільних осіб, та систематично скоюють злочини проти людяності у формі вбивств, тортур, зґвалтувань і насильницьких зникнень.

Таким чином, на момент звернення позивача до Головного управління ДМС України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні та прийняття відповідачем оскарженого рішення, в країні громадянського походження позивача склалася небезпечна для життя ситуація, яка цілком обґрунтовано викликає побоювання за життя та можливі переслідування.

Європейський суд з прав людини у справі «Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства» (8319/07 та 11449/07) зазначив, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п. п. 217-241). Суд зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які були переміщені в результаті боротьби.

Отже, ситуація в Сирії за інтенсивністю та напруженістю становить ризик для людини, яку висилають в цю країну, оскільки сторони конфлікту використовують методи та тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення.

З огляду на викладене, апеляційний суд приходить до висновку, що відповідач, який є суб'єктом владних повноважень, при прийнятті оскаржуваного рішення діяв без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), та без дотримання принципу верховенства права, що є підставою для визнання протиправним та скасування рішення ДМС України від 1 липня 2016 року № 350-16.

Стаття 6 Конституції України передбачає поділ державної влади в Україні на законодавчу, виконавчу та судову. Відповідно до принципу розподілу влади суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та за наявності достатніх підстав зобов'язати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності - зобов'язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Із врахуванням викладеного, правильними є висновки суду першої інстанції щодо зобов'язання відповідача розглянути заяву ОСОБА_7 про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Оскільки судом першої інстанції ухвалено законне та обґрунтоване судове рішення, а обставини, які стали підставою для закриття провадження у справі, виникли після його ухвалення, суд апеляційної інстанції на підставі ч. 2 ст. 203 КАС України приходить до висновку про визнання оскарженого судового рішення нечинним із закриттям провадження у справі.

Керуючись ст. ст. 195, 196, 198, 203, 205, 206, 254 КАС України, апеляційний суд, -

У Х В А Л И В:

Прийняти відмову ОСОБА_7 від адміністративного позову.

Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 5 грудня 2016 року визнати нечинною, а провадження у справі закрити на підставі п. 2 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили судовим рішенням апеляційного суду.

Повний текст ухвали складено 10 квітня 2017 року.

Головуючий: О.С. Золотніков

Судді: Ю.В. Осіпов

В.О. Скрипченко