Рішення № 65781451, 30.03.2017, Звягельський міськрайонний суд Житомирської області (до 25.04.2025 - Новоград-Волинський міськрайонний суд Житомирської області)

Справа № 285/3663/16-ц

провадження № 2/0285/1853/16

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

30.03.2017 року м. Новоград-Волинський

Новоград-Волинський міськрайонний суд Житомирської області у складі головуючого судді Помогаєва А.В., при секретарі - Ковальовій З.С., за участі: представника позивача - ОСОБА_1, відповідача - ОСОБА_2, представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4, представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 «про визнання договору іпотеки нікчемним та застосування наслідків недійсності нікчемного правочину на предмет іпотеки»,

ВСТАНОВИВ:

21.12.2016 р. позивач звернувся до суду з вищевказаною позовною заявою.

В обґрунтування своїх вимог, позивач зазначив що восени 2011 року між відповідачами були укладені договори позики грошових коштів. На забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_2 перед ОСОБА_3 за договором позики, між ними 21.11.2011 року був укладений договір іпотеки, предметом якого є житловий будинок та земельна ділянка по АДРЕСА_1 (далі по тексту - будинок). Позивач вважає, що договір іпотеки є нікчемним, оскільки укладений без попередньої згоди органу опіки і піклування, чим порушені його житлові права. На момент укладання договору іпотеки позивач був неповнолітнім та проживав у будинку.

Представник позивача в судовому засіданні позов підтримав та просив задовольнити. Пояснив, що спірний договір укладено з порушенням вимог ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства», ст. ст. 71, 224 ЦК України, оскільки відповідач ОСОБА_2 не мав права без дозволу органу опіки і піклування вчиняти правочин щодо будинку, в якому проживав на той час неповнолітній позивач. Факт проживання підтверджується довідками житлової організації та навчального закладу, а також показами свідка.

Відповідач ОСОБА_2 позов визнав і просив задовольнити. Пояснив, що отримав позику від ОСОБА_3 та уклав вищезазначений договір іпотеки. Про неправомірність своїх дій на момент вчинення правочину не знав через правову неграмотність. Наміру відчужувати будинок не мав, оскільки розраховував вчасно повернути позичені гроші. На теперішній час ОСОБА_3 зареєструвала право власності на будинок за собою та вимагає виселення їх родини.

Представник відповідача ОСОБА_3 проти задоволення позову заперечував. Посилався на те, що спірний договір не порушує прав позивача. Належні докази його проживання в будинку на момент укладення правочину відсутні. Згідно довідки від 18.10.2011 року № 4704, КП «Новоград-Волинськжитлосервіс», підтверджується, що в будинку зареєстровані та проживають лише відповідач ОСОБА_2 та його дружина ОСОБА_6 Зазначена довідка була надана відповідачем ОСОБА_2 нотаріусу під час укладання спірного договору іпотеки. Згідно будинкової книги, позивач зареєстрований у будинку лише у 2012 році. Норма ч. 1 ст. 224 ЦК України щодо нікчемності правочину, вчиненого без дозволу органу опіки і піклування не може бути застосована до спірних правовідносин, оскільки містить відсилання до ст. 71 ЦК України, яка обмежує права опікунів і піклувальників. Докази встановлення над позивачем опіки або піклування відсутні. Поширення ст. 224 ЦК України на правовідносини батьків з розпорядження власним майном є безпідставним. Будь-які права позивача іпотекодержателем не порушені. Крім того, на теперішній час позивач досяг повноліття, проживає у м. Києві, оскільки навчається в Національній академії внутрішніх справ на денній формі навчання.

Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_6 дала покази про те, що вона є матір'ю позивача та дружиною відповідача ОСОБА_2 У 2011 році її чоловік позичив кошти у ОСОБА_3 та уклав договір іпотеки. Свідок, як дружина іпотекодавця, дала нотаріально посвідчену згоду на укладання такого договору. Вони з чоловіком не знали, що потрібно отримувати дозвіл органу опіки і піклування, так як у будинку на той момент проживала дитина - син ОСОБА_2, позивач по справі. Чому син не був записаний у будинкову книгу свідку не відомо. Іншого житла він не має та від народження постійно проживає в будинку по АДРЕСА_1.

Суд, вислухавши пояснення сторін та покази свідка, дослідивши матеріали справи, прийшов до висновку, що у задоволенні позову слід відмовити, з наступних підстав.

Судом встановлено, що 22.11.2011 року між відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір позики грошових коштів, відповідно до якого остання позичила ОСОБА_2 1 650 000 грн. строком до 01.11.2012 року.

На забезпечення виконання зобов'язань за договором позики відповідач ОСОБА_2 того ж дня передав належні йому будинок (на підставі свідоцтва про право власності на житловий будинок від 27.09.1999 р.) та земельну ділянку (на підставі Державного акту серії НОМЕР_1 від 18.11.2011 р.) по АДРЕСА_1 в іпотеку відповідачу ОСОБА_3 (а.с. 5,6)

Згідно свідоцтва про народження від 18.03.1996 р. відповідач ОСОБА_2 є батьком позивача ОСОБА_2, який на момент укладання даних договорів був неповнолітнім, йому на той час виповнилось повних 15 років. (а.с. 7)

Укладаючи іпотечний договір, відповідач ОСОБА_2 заперечував право третіх осіб на будинок (пункт 2.1.1 договору іпотеки).

Згідно довідки від 18.10.2011 року № 4704, виданої директором Комунального підприємства «Новоград-Волинськжитлосервіс», в будинку зареєстровані та проживають лише відповідач ОСОБА_2 та його дружина ОСОБА_6 (а.с. 24).

Використання цієї довідки 22.11.2011 року приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Черпак Г.А. під час посвідчення спірного договору іпотеки підтверджується листом нотаріуса від 19.11.2016 року, який надано представником відповідача ОСОБА_3 (а.с. 25)

Відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України, суд роз'яснив сторонам право заявити клопотання про витребування у нотаріуса матеріалів справи щодо посвідчення оспорюваного договору, але сторони не скористались таким правом, визнавши, що такі докази не є необхідними.

Позивачем надано копію довідки від 19.12.2016 року, виданої керуючим ОСББ «Колорит», з якої вбачається, що ОСОБА_2 (відповідач), ОСОБА_6 (дружина відповідача ОСОБА_2), ОСОБА_2 (позивач та син відповідача ОСОБА_2 і ОСОБА_2), ОСОБА_8 (дочка відповідача ОСОБА_2), ОСОБА_9 та ОСОБА_10 (онуки відповідача ОСОБА_2) зареєстровані у будинку по вулиці «Чайковского б. 23». (а.с. 7)

Зазначена адреса відрізняється від адреси будинку, що є предметом спірного договору іпотеки (АДРЕСА_1).

Крім того, суд визнає обґрунтованим заперечення відповідача щодо безпідставності видачі такої довідки об'єднанням співвласників багатоквартирного будинку, оскільки згідно ст. 1 Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» таке об'єднання є юридичною особою, що створена власниками квартир та/або нежитлових приміщень багатоквартирного будинку для сприяння використанню їхнього власного майна та управління, утримання і використання спільного майна.

Надана довідка стосується приватного будинку, що не належить до сфери діяльності такого об'єднання.

Суд також не визнає належним доказом довідку Навчально-виховного комплексу «Гімназія імені Лесі Українки - школа І ступеня» про проживання позивача за адресою: АДРЕСА_1, з 01.09.2002 року по 17.06.2011 року, оскільки навчальний заклад не є органом (установою), уповноваженим на реєстрацію місця проживання особи, отже не володіє достовірною інформацією. Крім того, період, який зазначено у довідці, не охоплює дату укладання спірного договору. (а.с. 47)

Позивачем також надано довідку від 29.03.2017 року, яка видана КП «Новоград-Волинськжитлосервіс» про проживання і реєстрацію позивача за адресою: АДРЕСА_1, «по реєстрації матері» з 21.01.2000 р. (а.с. 48)

Зазначена адреса відрізняється від адреси будинку, що є предметом спірного договору іпотеки (АДРЕСА_1).

Відповідно до ч. 4 ст. 60 ЦПК України, суд не бере до уваги пояснення представника позивача про факт описки у довідці, оскільки таке твердження є припущенням.

Таким чином, позивачем не доведено відношення наданої довідки до предмета доказування.

З будинкової книги на жилий будинок за адресою: АДРЕСА_1, вбачається, що позивач зареєстрований в будинку лише 31.07.2012 року. (а.с. 52, 51)

З будинкової книги також вбачається, що на час укладання спірного договору в будинку проживали лише відповідач ОСОБА_2 та його дружина ОСОБА_6 (а.с.23)

Записи про реєстрацію місця проживання всіх осіб внесено Новоград-Волинським РВ УМВС, що підтверджується відповідним штампом.

Покази свідка ОСОБА_6 на підтвердження факту проживання позивача у будинку за адресою: АДРЕСА_1, суд не бере до уваги, оскільки вони суперечать дослідженим доказам, які не викликають сумнів у їх достовірності, а саме:

- довідка від 18.10.2011 року № 4704, яка видана КП «Новоград-Волинськжитлосервіс» відповідачу ОСОБА_2 та використана для укладання спірного договору;

- будинкова книга на будинок за адресою: АДРЕСА_1.

Крім того, суд враховує, що свідок є матір'ю позивача і визнала свою заінтересованість у вирішенні справи на його користь. Таким чином, наявні підстави для сумніву в її неупередженості.

Суд також зазначає, що презумпція визначення місця проживання дитини за місцем проживання батьків не може бути поширена на позивача, оскільки згідно ст. 29 ЦК України таке визначення місця проживання стосується лише дитини у віці до 14 років.

Позивач на день укладання спірного договору досяг 15 років.

Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом (ч.2 ст. 29 ЦК України).

Стаття 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» встановлює обов'язок громадян України реєструвати місце свого проживання. При цьому, редакція цієї статті, що діяла на момент укладення спірного договору, вимагала особисте подання заяви про реєстрацію місця проживання дітьми у віці від 15 до 18 років.

Відповідно до ст. 61 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Оскільки суду не надано належних доказів проживання позивача у будинку до 31.07.2012 року (дата внесення реєстраційного запису до будинкової книги), виходячи з презумпції правомірної поведінки всіх осіб, за відсутності доказів порушення позивачем вимог чинного законодавства про реєстрацію місця проживання, слід дійти висновку, що позивач не проживав за адресою: АДРЕСА_1, на момент укладання відповідачами договору іпотеки 21.11.2011 року. Отже, він не мав реальних майнових прав на будинок.

Для вирішення справи має значення лише факт проживання або не проживання позивача за вказаною адресою. З'ясування фактичного альтернативного місця проживання позивача виходить за межі даного спору.

Докази його проживання за іншою адресою можуть бути використані лише як спростування доводів позивача. Разом з тим, як зазначено вище, суду не надано належних доказів проживання позивача у будинку, що дає підстави для висновку про недоведеність цієї обставини.

За ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч.1-3, 5, 6 ст.203 ЦК України.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч.ч.2, 3 ст.215 ЦК України).

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

В обґрунтування своїх вимог, позивач посилається на норму ч. 1 ст. 224 ЦК України, яка визначає правові наслідки вчинення правочину без дозволу органу опіки та піклування, а саме: «правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування (стаття 71 цього Кодексу), є нікчемним».

У свою чергу, ст. 71 ЦК України встановлює обмеження повноважень опікуна і піклувальника.

Опіка встановлюється над малолітніми особами, які є сиротами або позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, які визнані недієздатними (ст. 58 ЦК України).

Піклування встановлюється над неповнолітніми особами, які є сиротами або позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, цивільна дієздатність яких обмежена (ст. 59 ЦК України).

Докази встановлення над позивачем опіки або піклування відсутні.

За таких обставин, суд дійшов висновку про відсутність підстав для поширення ст. 224 ЦК України на правовідносини з розпорядження батьків неповнолітніх дітей власним майном, що є предметом даного спору.

Оскільки будь-яким законом не встановлено недійсність правочину, вчиненого батьками без дозволу органу опіки і піклування, вимога позивача про визнання договору іпотеки нікчемним не підлягає задоволенню.

Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст.12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» неприпустимо зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень.

Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей.

Згідно зі ст.177 СК України та ст.17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання.

За змістом ч. 6 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками і суперечить правам та інтересам їхніх неповнолітніх дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.

За таких обставин, вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену ст. 177 СК України заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним.

Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки і піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред'явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення.

Згідно зі ст. 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували права членів сім'ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

Відповідно до ч.ч.2-4 ст.13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

Отже, якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої особи і укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій.

Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, не може бути підставою для визнання договору іпотеки недійсними, а може спричинити інші наслідки, передбаченні законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування.

Суд враховує, що відповідач ОСОБА_2 - батько позивача ОСОБА_2, який на момент укладання спірного договору був неповнолітнім, укладаючи договір іпотеки будинку, не визнав право проживання дитини в даному будинку та вказав, що треті особи не мають прав на будинок.

Передбачене ст.177 СК України, ст.17 Закону України «Про охорону дитинства» та ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, є порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору.

Саме такі правові позиції висловлені в постановах Верховного Суду України: від 10.02.2013 року в справі № 6-1793цс15; від 11.05.2016 року в справі № 6-806цс16 та від 22.06.2016 року в справі № 6-1024цс16.

Судом встановлено, що позивач не був власником будинку за адресою: АДРЕСА_1.

В момент укладення спірного договору позивач не проживав за вказаною адресою, що підтверджується домовою книгою та довідкою, яка була надана нотаріусу для посвідчення спірного правочину.

Разом з тим, як неповнолітня дитина він мав право на проживання зі своїми батьками та користуватись будинком, який належав батьку. Але таке право є немайновим правом дитини перебувати у помешканні батьків та не пов'язане безпосередньо з об'єктами права власності. Воно є похідним від права батьків і дітей на безперешкодне спілкування між ними та не пов'язано з правовими підставами перебування будь-якого житлового приміщення у володінні чи користуванні батьків.

На момент розгляду справи позивач досяг повноліття, даних про те, що відповідач ОСОБА_3 вимагала звернення стягнення на будинок, та виселення позивача до досягнення ним повноліття, у справі немає.

Отже, при укладенні спірного договору права позивача на користування житлом порушені не були.

Крім того Європейський суд з прав людини в своїй практиці (рішення від 09.10.1979 року в справі Ейрі, рішення від 13.05.1980 року в справі Артіко проти Італії, рішення від 30.05.2013 року в справі ОСОБА_12 проти України) визначає, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.

Оскільки право на судовий захист є складовою частиною гарантій зазначеної Конвенції, висновки Європейського суду з прав людини стосуються, у тому числі, і гарантії судового захисту, яка не може бути формальним механізмом відновлення певного стану.

Без урахування об'єктивних обставин існуючих правовідносин, принцип верховенства права може бути використаний для порушення справедливого балансу інтересів, який виникає внаслідок реалізації своїх повноважень заінтересованими особами.

Згідно ч. 6 ст. 203 ЦК України встановлено, що правочин, який вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Зі змісту спірного договору вбачається, що застава будинку була засобом забезпечення вимог кредитора за договором позики. При цьому вартість предмету іпотеки (будинку та земельної ділянки) склала 300 000 грн., а сума позики - 1650000 грн., що значно перевищує вартість будинку. Таким чином, переважний економічний ефект від правочину отримав власник будинку, який мав можливість за рахунок отриманих коштів повністю забезпечити інтереси свого сина.

За таких обставин, слід дійти висновку, що правочин не міг порушити права дитини, навіть якби вона проживала у будинку.

Звернення стягнення на предмет іпотеки лише частково задовольнило вимоги позикодавця.

Відчуження будинку стало наслідком не факту укладення оспорюваного договору, а факту бездіяльності іпотекодавця щодо повернення позичених коштів.

Крім того, досягнення позивачем повноліття має наслідком ситуацію, яка виключає захист прав дитини у даних правовідносинах.

Отже, застосування норм, на які позивач посилається, та у спосіб, який він вимагає, може призвести до наслідків, що не є метою, для реалізації якої такі норми створені (захист прав дитини не настане). Разом з тим, це призведе до порушення прав добросовісного кредитора, який не є особою, яка була зобов'язана вживати заходи на захист житлових прав позивача.

На підставі вищевикладеного, суд дійшов висновку про необґрунтованість позову та відмовляє у його задоволенні.

Оскільки суд звільнив позивача від сплати судового збору, відповідно до ст. 88 ЦПК України судові витрати відносяться на рахунок держави.

Керуючись статтями 10, 11, 15, 60, 88, 208-210, 212-215 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги до апеляційного суду Житомирської області через Новоград-Волинський міськрайонний суд протягом 10 (десяти) днів з дня його проголошення.

Повний текст рішення виготовлено 04.04.2017 року.

Суддя А.В. Помогаєв