Постанова № 65698674, 28.03.2017, Житомирський окружний адміністративний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 березня 2017 року м.Житомир справа № 806/446/17

категорія 6.2

Житомирський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Капинос О.В.,

секретар судового засідання Недашківська Н.В. ,

за участю: позивача ОСОБА_1, представника позивача ОСОБА_2,

представника відповідача Горкуші М.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області про визнання протиправними та скасування рішень, зобов'язання вчинити дії,

встановив:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просить:

- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області в частині відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою викладену у листі №Р-2477/0-1961/6-16 від 26.07.2016;

- зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Житомирській області надати позивачу дозвіл на розробку проекту землеустрою згідно клопотання №Р-2477/0-1961/6-16 від 26.07.2016.

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що він звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області із заявою про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 2,000 га у власність для ведення особистого селянського господарства на території Ємільчинської селищної ради Ємільчинського району Житомирської області. Проте, листом від 25.07.2016 відповідач відмовив позивачу в наданні такого дозволу з тих підстав, що Ємільчинською селищною радою повідомлено, що зазначена, відповідно до клопотання позивача, земельна ділянка входить до перспективних земель, що плануються для введення в межі смт. Ємільчине, внаслідок розширення меж населеного пункту у встановленому законом порядку. Позивач вважає таку відмову протиправною, тому звернувся до суду з вказаним позовом.

Позивач та представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримали, просили задовольнити їх в повному обсязі.

Представник відповідача в судовому засіданні проти позову заперечував з підстав, викладених у письмових запереченнях. В обґрунтування позову зазначив, що земельна ділянка, на яку претендує позивач відноситься до перспективних земель за рахунок яких планується збільшення меж смт. Ємільчино, тому вважає, що направлена на адресу позивача відмова у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки відповідає положенням частини 7 статті 118 Земельного кодексу України та, з огляду на викладене, просить відмовити у задоволенні позову за безпідставністю.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

З матеріалів справи вбачається, що 02.03.2016 ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області із клопотанням про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки площею 2,000 га для ведення особистого селянського господарства на території Ємільчинської селищної ради за межами населеного пункту (вх. №P - 2444/0/5-16 від 09.03.2016, а.с. 30).

За результатами розгляду вказаного клопотання Головне управління Держгеокадастру у Житомирській області листом за вих. №Р-2477/0-1961/6-16 від 25.07.2016 відмовило позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою. Відмова відповідача вмотивована тим, що відповідно до листа №254 від 05.05.2016 Ємільчинською селищною радою було повідомлено, що зазначені у клопотанні земельні ділянки входять до перспективних земель, що плануються для введення в межі смт. Ємільчине, внаслідок розширення меж населеного пункту у встановленому Законом порядку. Також Ємільчинською селищною радою додатково зазначено, що після введень вказаних земель в межі смт. Ємільчине, земельні ділянки першочергово будуть надані учасникам бойових дій (а.с.37).

Вважаючи таку відмову протиправною, позивач звернувся до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

Згідно ст. Закону України "Про особисте селянське господарство" особисте селянське господарство - це господарська діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму.

Відносини, пов'язані з веденням особистого селянського господарства, регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до частин 1, 2, 3 статті 22 Земельного кодексу України, землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.

До земель сільськогосподарського призначення належать: сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги); несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісогосподарського призначення, землі під господарськими будівлями і дворами, землі під інфраструктурою оптових ринків сільськогосподарської продукції, землі тимчасової консервації тощо).

Землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.

Приписами частинами 1, 2 статті 116 Земельного кодексу України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Частиною 1 статті 117 Земельного кодексу України передбачено, що передача земельних ділянок державної власності у комунальну власність чи навпаки здійснюється за рішеннями відповідних органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, які здійснюють розпорядження землями державної чи комунальної власності відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.

За приписами частини 4 статті 122 Земельного кодексу України, центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.

Відповідно частини 6 статті 118 Земельного кодексу України, громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Згідно зі частиною сьомою статті 118 Земельного кодексу України, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.

Пунктом "б" частини 1 статті 121 Земельного кодексу України передбачено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності, зокрема для ведення особистого селянського господарства - не більше 2 гектарів.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що з метою реалізації права громадян на отримання (придбання) у власність земельної ділянки останній звертається з відповідною заявою чи клопотанням до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.

З матеріалів справи вбачається, що позивач 02.03.2016 звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області із клопотанням про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки площею 2,000 га для ведення особистого селянського господарства на території Ємільчинської селищної ради за межами населеного пункту.

До клопотання було додано: копію паспорта, копію ідентифікаційного коду, викопіювання з публічної кадастрової картки України із зазначенням бажаного місця розташування земельної ділянки.(а.с.30)

Отже, матеріалами справи підтверджено, що позивачем до заяви поданий вичерпний перелік документів, встановлений Земельним кодексом України. При цьому, суд зазначає, що у своїй відмові відповідачем жодних зауважень щодо поданих позивачем документів не зазначено.

Із матеріалів справи вбачається, що відмова відповідача у наданні позивачу дозволу на розробку проекту землеустрою мотивована тим, що Ємільчинська селищна рада заперечувала проти надання згоди та таку розробку у зв'язку з тим, що зазначені у клопотанні земельні ділянки входять до перспективних земель, що плануються для введення в межі смт.Ємільчине внаслідок розширення меж населеного пункту у встановленому Законом порядку.

За приписами частини 7 статті 118 Кодексу підставою відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Відтак суд наголошує, що законодавцем передбачено вичерпні підстави для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, а саме невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Крім того, відповідно до довідки Відділу Держгеокадастру в Ємільчинському районі Житомирської області від 27.04.2016 , бажана до відведення з правом передачі у власність позивачу земельна ділянка за функціональним призначенням є землями сільськогосподарського призначення, є вільною від забудови, не передана у власність чи користування третім особам, земельна ділянка, яку бажає отримати у власність позивач, знаходиться в державній власності (землі запасу) за межами населеного пункту смт.Ємільчине Житомирської області та зазначено, що наявність особливо цінних земель - відсутня. (а.с.32).

Отже, зазначена у листі від 25.07.2016 підстава відмови позивачу у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою не відноситься ні до однієї з підстав, визначених частиною 7 статті 118 Земельного кодексу України, оскільки відповідачем не надано жодних проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, а саме внаслідок розширення меж населеного пункту смт. Ємільчине за рахунок земель зазначених у клопотанні позивача.

Таким чином, Головне управління Держгеокадастру у Житомирській області протиправно відмовило позивачу у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з підстав, що не передбачені законодавством, оскільки посилання на перспективність земель, що плануються для введення в межі смт. Ємільчине, внаслідок розширення меж населеного пункту є необґрунтованими.

Що стосується вимоги про зобов'язання Головне управління Держгеокадастру у Житомирській області надати ОСОБА_1 дозвіл на розробку проекту землеустрою.

Відповідно до статті 3 Конституції України, "людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави", а статтею 8 Конституції України закріплено що "в Україні визнається і діє принцип верховенство права".

Принцип верховенства права сформувався як інструмент протидії свавіллю держави, що виявляється в діях її органів як у цілому, так і окремих із них. Верховенство права - це розуміння того, що верховна влада, держава та її посадові особи мають обмежуватися законом.

У судовому рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Олссон проти Швеції" від 24 березня 1988 року (скарга №10465/83) зазначено, що серед вимог, які суд визначив як такі, що випливають з фрази "передбачено законом", є наступні:

- будь-яка норма не може вважатися "законом", якщо вона не сформульована з достатньою точністю так, щоб громадянин самостійно або, якщо знадобиться, з професійною допомогою міг передбачити з часткою ймовірності, яка може вважатися розумною в даних обставинах, наслідки, які може спричинити за собою конкретну дію;

- фраза "передбачено законом" не просто відсилає до внутрішнього права, але має на увазі і якість закону, вимагаючи, щоб останній відповідав принципу верховенства права. У внутрішньому праві повинні існувати певні заходи захисту проти свавільного втручання публічної влади у здійснення прав;

- закон, який передбачає дискреційні повноваження, сам по собі не є несумісним з вимогами передбачуваності за умови, що дискреційні повноваження та спосіб їх здійснення вказані з достатньою ясністю для того, щоб з урахуванням правомірності мети зазначених заходів забезпечити індивіду належний захист від свавільного втручання влади.

Крім того, згідно п. 65 вказаного рішення Суду, втручання повинно бути зумовлено досягненням правомірної цілі.

Також Європейський суд з прав людини вказує, що у відповідності зі сформованою практикою Суду, під поняттям необхідності мається на увазі, що втручання відповідає якій-небудь нагальній суспільній потребі і що воно пропорційно законній меті. При визначенні того, чи є втручання "необхідним у демократичному суспільстві", Суд враховує, що за державами - учасницями Конвенції залишається певна свобода розсуду.

На підставі викладеного суд вважає за необхідне зазначити, що запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців. Обсяг таких повноважень суб'єкта владних повноважень повинен мати чіткі межі застосування. Рішення органу влади має бути визнано протиправним, у разі, коли істотність порушення процедури потягнуло його неправильність, а за наявністю правової можливості (якщо ідеться про прийняття органом одного з двох рішень надати чи ні певну можливість здійснювати певні дії) суд зобов'язаний відновити порушене право шляхом зобов'язання суб'єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.

Як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні від 6 вересня 1978 року у справі "Класс та інші проти Німеччини", "із принципу верховенства права випливає, зокрема, що втручання органів виконавчої влади у права людини має підлягати ефективному нагляду, який, як правило, повинна забезпечувати судова влада. Щонайменше це має бути судовий нагляд, який найкращим чином забезпечує гарантії незалежності, безсторонності та належної правової процедури".

Застосовуючи механізм захисту права, порушеного суб'єктом владних повноважень, суд вважає що позовна вимога про зобов'язання Головне управління Держгеокадастру у Житомирській області надати ОСОБА_1 дозвіл на розробку проекту землеустрою згідно клопотання за вх. № P - 2444/0/5-16 від 09.03.2016 підлягає задоволенню.

Суд зазначає, що покладення такого обов'язку на відповідача не є перебиранням функції іншого суб'єкта владних повноважень в реалізації відповідних управлінських функцій і вирішенні питань, віднесених до виключної компетенції такого суб'єкта та зобов'язанням його приймати рішення, які входять до його компетенції чи до компетенції іншого органу, з огляду на обов'язковість ефективного механізму захисту порушеного права.

Крім того, суд звертає увагу на те, що отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у користування (оренду). Саме такою є правова позиція Верховного Суду України, викладена 7 червня 2016 року у справі №820/3507/15.

На підставі зазначеного, суд вважає позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню в повному обсязі.

Щодо судових витрат.

Згідно з частини 1 статті 94 КАС України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа.

Позивач у прохальній частині позовної заяви просить стягнути з відповідача понесені ним витрати на правову допомогу, за якою він вимушений був звернутися з метою складання позовної заяви, яка розглядається в межах даної адміністративної справи.

Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України, витрати, пов'язані з оплатою допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, які надають правову допомогу за договором, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги, передбачених законом.

При цьому, статтею 1 Закону України "Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах" встановлено, що розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, а в адміністративних справах - суб'єктом владних повноважень, не може перевищувати 40 відсотків встановленої законом мінімальної заробітної плати у місячному розмірі за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.

Системний аналіз наведених норм права дає підстави вважати, що на підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (наприклад, квитанція до прибуткового касового ордеру, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). При цьому матеріали справи повинні містити докази на підтвердження виконаних об'ємів робіт, їх кількості та видів.

Окрім того, витрати на правову допомогу відшкодовуються лише в тому випадку, якщо правова допомога реально надавалася в справі тими особами, які одержали за це плату, та їх сплата підтверджується відповідними фінансовими документами. Недопустимими є документи, які не відповідають встановленим вимогам.

Як вбачається з матеріалів справи, 05.12.2016 між позивачем та фізичною особою підприємцем ОСОБА_5 було укладено договір № 05/12-1 про надання правової допомоги, копія якого наявна в матеріалах справи (а.с.39-40). З огляду на те, що умови договору виконані у повному обсязі, 09.12.2016 сторони склали акт виконаних робіт за вказаним договором (а.с.42-43), а позивач сплатив фізичній особі підприємцю ОСОБА_5 420 грн., що підтверджується наявною в матеріалах справи квитанцією №0.0.664209471.1 від 05.12.2016. (а.с.38).

З урахуванням наявного у справі договору про надання правової допомоги, платіжного доручення та акта виконаних робіт, суд дійшов висновку, що вимога щодо відшкодування позивачу витрат на правову допомогу у розмірі 420,00 грн. підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 86,94,158-162,186,254 Кодексу адміністративного судочинства України ,

постановив:

Позовні вимоги задовольнити.

Визнати протиправною відмову Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області у наданні ОСОБА_1 дозволу на розробку проекту землеустрою, оформлену листом № P - 2477/0-1961/6-16 від 25.07.2016 року.

Зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Житомирській області надати ОСОБА_1 дозвіл на розробку проекту землеустрою згідно клопотання за вх. № P - 2444/0/5-16 від 09.03.2016 року.

Стягнути на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі 420, 00 грн. витрат на правову допомогу за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області.

Постанова набирає законної сили у строк та у порядку, що визначені статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України, і може бути оскаржена до Житомирського апеляційного адміністративного суду через Житомирський окружний адміністративний суд у порядку, визначеному статтею 186 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Суддя О.В. Капинос

Повний текст постанови виготовлено: 03 квітня 2017 р.