Рішення № 65667251, 15.03.2017, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 463/346/15 Головуючий у 1 інстанції: Головатий Р.Я.

Провадження № 22-ц/783/1367/17 Доповідач в 2-й інстанції: ОСОБА_1 Р. В.

Категорія: 46

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 березня 2017 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Львівської області в складі:

головуючого судді Савуляка Р.В.,

суддів: Крайник Н.П., Мельничук О.Я.,

за участі секретаря: Фейір К.О.

з участю: ОСОБА_2 та його представника ОСОБА_3, розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 ОСОБА_3 на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 17 листопада 2016 року у справі за позовом ОСОБА_4, ОСОБА_5 до ОСОБА_2, який діє також в інтересах ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, треті особи: Личаківський районний відділ у м.Львові ГУ ДМС України у Львівській області, Орган опіки та піклування Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, зняття з реєстраційного обліку,-

ВСТАНОВИЛА:

У січні 2015 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 звернулися із зазначеним позовом обґрунтовуючи свої вимоги тим, що вони є співвласниками будинку №46 на вул. Втіха у м. Львові.

Крім них у будинку зареєстровані ОСОБА_2 та його діти ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_8

Відповідачі не проживають у спірному будинку без поважних причин з липня 2012 року, не виконують обов'язків наймачів житлового приміщення, мають постійне житло за адресою: м. Львів, вул. Поперечна,10 «а».

З урахуванням зазначених обставин та уточнених вимог від 28 жовтня 2015 року та 16 листопада 2016 року, позивачі на підставі ст.71 ЖК України, ст.405 ЦК України просили:

визнати ОСОБА_2, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 такими, що втратили право на користування житловим приміщенням будинку №46 на вул. Втіха у м. Львові;

зобов'язати Личаківський районний відділ у м. Львові ГУ ДМС України у Львівській області зняти з реєстраційного обліку ОСОБА_2, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 в будинку №46 на вул. Втіха у м. Львові (а.с.2-4; 122; 162-164).

Оскаржуваним рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 17 листопада 2016 року позов задоволено частково.

Визнано ОСОБА_2, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 такими, що втратили право на користування житловим приміщенням будинку №46 на вул. Втіха у м. Львові.

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішення суду оскаржив представник ОСОБА_2 ОСОБА_3

В апеляційній скарзі посилається на те, що для правильного вирішення даної справи, суду необхідно було встановити факт відсутності відповідачів понад 1 рік без поважних причин за спірною адресою. Суд не взяв до уваги, що ОСОБА_2 протягом останнього року не проживає за спірною адресою, у зв'язку з погіршенням сімейних стосунків з матір'ю та братом, які проживають в будинку, а також у зв'язку з відсутністю ключів від замка до спірного помешкання, який замінили позивачі, не давши йому дублікатів ключів.

Судом не взято до уваги, що неповнолітні діти відповідача не мають права на користування житловим приміщенням за адресою: м. Львів, вул. Поперечна,10 «а», оскільки згідно договору іпотеки від 14 жовтня 2011 року гарантовано, що на час знаходження будинку в іпотеці малолітні або неповнолітні діти не можуть бути там зареєстрованими чи проживати.

Просить рішення Личаківського районного суду м. Львова від 17 листопада 2016 року скасувати в частині задоволення позову та в цій частині ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Позивачі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в судове засідання не з'явилися, хоча належно повідомлялися про час та місце розгляду справи (а.с.233-234), про причини неявки суд не повідомили, заяв та клопотань про відкладення розгляду справи не подавали, що відповідно до ч.2 ст.305 ЦПК України не перешкоджає розглядові справи.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_2 та його представника ОСОБА_3 на підтримання апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення у межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга представника ОСОБА_2 ОСОБА_3 підлягає до задоволення, а рішення Личаківського районного суду м. Львова від 17 листопада 2016 року скасуванню частково на підставі п.п.3,4 ч.1 ст.309 ЦПК України з ухваленням нового рішення.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції дійшов висновку, що ОСОБА_2 та його неповнолітні діти: ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 без поважних причин понад рік не проживають у спірному будинку №46 на вул. Втіха у м. Львові, а тому втратили право на користування зазначеним житлом.

З таким висновком суду погодитись не можна, виходячи із наступних підстав.

Судом та матеріалами справи установлено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 (брат та сестра) є співвласниками будинку №46 по вул. Втіха у м. Львові, кожному із них належить по 1/2 частки.

У будинку також зареєстровані син ОСОБА_4 ОСОБА_2 разом з неповнолітніми дітьми: ОСОБА_6 (28.102009 р.н.), ОСОБА_7, (14.10.2001р.н.) та ОСОБА_8Ю.(01.06.2015 р.н.).

Відповідно до ст.47 Конституції України кожен має право на житло.

За змістом ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Статтями 317, 319 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно зі ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Власник житлового будинку, квартири згідно зі ст. 383 ЦК України має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім?ї, інших осіб.

Відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Статтею 156 ЖК Української РСР, ст. 405 ЦК України передбачено, що члени сімї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сімї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сімї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сімї.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року в справі № 6-158цс14, яка в силу вимог ст. 360-7 ЦПК України є обовязковою для всіх судів України.

Відповідно до ст. 55 Конституції України та положень ст. ст. 3, 11, 15, 59, 60 ЦПК України кожна особа має право в порядку встановленому цим Кодексом звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Розгляд цивільних справ здійснюється не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. При цьому кожна із сторін самостійно, на власний розсуд розпоряджається своїми правами й зобовязана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Правова позиція Європейського суду з прав людини відповідно до п. 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів позитивні зобовязання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K., 21.02.1990). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення в справі Gillow v. the U.K., 24.11.1986), так і на наймача (рішення в справі Larkos v. Cyprus, 18.02.1999).

Відповідно до ч. 4 ст. 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим примушенням інакше, як з підстав і порядку передбачених законом.

Виселення є категорією житлового законодавства, тому при розгляді цивільних справ за позовом про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення предметом доказування є втрата права на житло, або взагалі його відсутність, або інші передбачені ЖК Української РСР підстави для позбавлення права на житло.

На підставі викладеного, колегія суддів дійшла висновку про те, що відповідачі ОСОБА_2, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_8, будучи членами родини ОСОБА_4 та ОСОБА_5, набули право користування будинком та, не зважаючи на оформлення останніми права власності на будинок, не можуть бути позбавлені права користування займаним приміщенням.

Відповідно до ч. ч. 1, 4 ст. 156 ЖК Української РСР члени сімї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

До членів сімї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в ч. 2 ст. 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені ст. 162 цього Кодексу.

Відповідно до ст. ст. 9, 156, 157 ЖК Української РСР сам факт припинення сімейних відносин із власником (власниками) квартири не позбавляє колишніх членів його (їх) сімї права користуватися займаним приміщенням і не є підставою для їх виселення з цього жилого приміщення. Право вимагати в судовому порядку виселення колишніх членів сімї власник жилого будинку (квартири) має відповідно до ст. 157 ЖК Української РСР, але за наявності обставин, передбачених ч. 1 ст. 116 цього Кодексу (виселення осіб, які руйнують чи псують приміщення).

ОСОБА_4 та ОСОБА_5 не наведено доказів того, що відповідачі ОСОБА_2, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 систематично руйнують чи псують жиле приміщення або використовують його не за призначенням, систематично порушують правила співжиття, роблять неможливим для інших проживання з ними в одному будинку і.т.і.

Отже, передбачені ст. ст. 9, 156, 157 ЖК Української РСР обмеження щодо виселення колишніх членів сімї власника не є порушенням права власності для ОСОБА_4 та ОСОБА_5

Відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції, ст. 319, ч. ч. 1, 2 ст. 321 ЦК України власник не може бути протиправно позбавлений права власності або обмежений у цьому праві, однак у передбачених законом випадках, обмеження права власності можуть мати місце. У цьому випадку обмеження прав власника передбачені ст. ст. 156, 157 ЖК Української РСР.

Відповідно до довідки ЛКП №507 від 07.09.2015 року (а.с.123) відповідачі зареєстровані в житловому будинку за вищевказаною адресою разом з позивачами та їх сім'ями, отже відповідачі на правах членів сімї власника будинку не втратили право користування займаним приміщенням відповідно до ч. 4 ст. 156 ЖК Української РСР.

Крім того, вирішуючи питання про визнання ОСОБА_6, ОСОБА_7, та ОСОБА_8 такими, що втратили право на користування жилим приміщенням суд першої інстанції не врахував положень Конвенції «Про права дитини» (від 20 листопада 1989р.) із змінами схваленими резолюцією 50/155 Генеральної асамблеї ООН від 12 грудня 1995р., Закону України «Про охорону дитинства» та Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», якими передбачено право дитини на житло.

Як зазначено у ст.7 «Конвенції» дитина має бути зареєстрована зразу ж після народження і з моменту народження має право на ім'я і набуття громадянства, а також, наскільки це можливо, право знати своїх батьків і право на їх піклування.

Держави-учасниці забезпечують здійснення цих прав згідно з їх національним законодавством та виконання їх зобов'язань за відповідними міжнародними документами у цій галузі, зокрема, у випадку, коли б інакше дитина не мала громадянства.

Відповідно до ст.16 «Конвенції» жодна дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність.

Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання.

Держави-учасниці відповідно до національних умов і в межах своїх можливостей вживають необхідних заходів щодо надання допомоги батькам та іншим особам, які виховують дітей, у здійсненні цього права і у випадку необхідності надають матеріальну допомогу і підтримують програми, особливо щодо забезпечення дитини харчуванням, одягом і житлом (ч.3 ст.27 Конвенції).

Як зазначено у ст.18 Закону України «Про охорону дитинства» - держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку.

Діти-члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Орган опіки та піклування зобов'язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла.

Відповідно до ч.3 ст.12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону.

Як зазначено у ч.1 ст.15 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» до груп ризику щодо втрати житла або права на його використання, серед інших, належать особи, які не мають власного житла та проживають в орендованих приміщеннях, у знайомих, родичів, друзів тощо.

Як убачається з матеріалів справи, за договором купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки від 14 жовтня 2011 року ОСОБА_2 купив житловий будинок №10 «а» по вул. Поперечна у м. Львові та земельну ділянку для обслуговування даного будинку, площею 0,0187 га.

Даний будинок перебуває в іпотеці ПАТ «Аста Банк» на виконання зобов'язань ОСОБА_2 за кредитним договором від 14 жовтня 2011 року, за яким ОСОБА_2 до жовтня 2031 року має повернути отримані кредитні кошти в сумі 960 000 гривень з процентами за користування кредитом.

У п.2.6. іпотечного договору від 14 жовтня 2011 року передбачено, що на час перебування будинку в іпотеці малолітні та неповнолітні діти не можуть бути зареєстрованими.

Згідно рішення Франківського районного суду м. Львова від 02 березня 2016 року, яке набрало законної сили, задоволено позов ПАТ «Дельта Банк» до ОСОБА_2 і в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 14 жовтня 2011 року звернуто стягнення на предмет іпотеки - житловий будинок №10 «а» по вул. Поперечна у м. Львові та земельну ділянку для обслуговування даного будинку, площею 0,0187 га.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції в порушення норм житлового законодавства, Конвенції «Про права дитини», Закону України «Про охорону дитинства»,Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», позбавив єдиного легітимного житла відповідачів (батька з трьома неповнолітніми дітьми), залишивши таких бездомними особами та не визначився з новим місцем реєстрації дітей.

Відтак, у суду першої інстанції не було правових підстав для задоволення позову в цій частині.

В решті (в частині зобов'язання Личаківський районний відділ у м. Львові ГУ ДМС України у Львівській області зняти з реєстраційного обліку ОСОБА_2, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 в будинку №46 на вул. Втіха у м. Львові) рішення суду першої інстанції не оскаржувалось, тому не було предметом апеляційного перегляду.

З урахуванням наведеного, апеляційна скарга представника ОСОБА_2 ОСОБА_3 підлягає до задоволення, рішення Личаківського районного суду м. Львова від 17 листопада 2016 року скасуванню частково на підставі п.п.3,4 ч.1 ст.309 ЦПК України з ухваленням нового рішення по суті спору.

Керуючись ст.303, п.2 ч.1 ст.307, п.3 ч.1 ст. 309, ст.313, ч.2 ст.314, ст.ст.316,317,319 ЦПК України, колегія суддів,-

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 17 листопада 2016 року в частині визнання ОСОБА_2, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 такими, що витратили право на користування житловим приміщенням будинком №46 на вул. Втіха у м. Львові скасувати та в цій частині ухвалити нове рішення.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_4, ОСОБА_5 до ОСОБА_2, який діє в інтересах ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 про визнання ОСОБА_2, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 такими, що витратили право на користування житловим приміщенням будинком №46 на вул. Втіха у м. Львові відмовити.

В решті рішення суду залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, але може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили шляхом подачі касаційної скарги.

Головуючий : Савуляк Р.В.

Судді: Крайник Н.П.

ОСОБА_9