Рішення № 65649234, 28.03.2017, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Дніпро)

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 22-ц/774/147/17 Справа № 199/7462/15-ц Головуючий у 1 й інстанції - ОСОБА_1 Доповідач - Демченко Е.Л.

Категорія 27

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 березня 2017 року колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області в складі:

головуючого - судді Демченко Е.Л.

суддів Куценко Т.Р., Максюта Ж.І.

при секретарі Синенко Є.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 30 травня 2016 року по справі за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором та за позовом ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк», третя особа ОСОБА_3, про визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсним, скасування заборони на відчуження нерухомого майна, -

в с т а н о в и л а:

У вересні 2015 року публічне акціонерне товариства комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, мотивуючи тим, що 05 квітня 2006 року між ними та відповідачем був укладений кредитний договір №DNІ0G000000011, відповідно до умов якого ОСОБА_2 отримав кредитні кошти у розмірі 20.400 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 1,09 відсоток на місяць на суму залишку заборгованості, з кінцевим терміном повернення 05 квітня 2021 року.

Вказували, що банк умови договору виконав у повному обсязі, надавши визначені ним грошові кошти.

Посилаючись на те, що позичальник свою частину зобовязань за кредитним договором належним чином не виконує, в звязку з чим станом на 16 вересня 2015 року допустив заборгованість за кредитним договором у загальному розмірі 13.497 доларів США 25 центів, що складається з заборгованості за тілом кредиту у розмірі 12.436 доларів США 42 центи, заборгованості за відсотками у розмірі 945 доларів США 30 центів та заборгованості з пені у розмірі 115 доларів США 53 центи, яку ПАТ КБ «ПриватБанк» просив стягнути з відповідача.

У лютому 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду з зустрічним позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк» про визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсним, скасування заборони на відчуження нерухомого майна, мотивуючи тим, що 05 квітня 2006 року між ним та ПАТ КБ «Приватбанк» був укладений кредитний договір №DNІ0G000000011, у відповідності з яким банк надав йому позику у розмірі 123.725 грн., що у еквіваленті складало 20.400 доларів США строком на 15 років, а він зобовязався повертати борг частками щомісячно 261 долари США 63 центи.

Зазначав, що договором передбачена сплата за користування кредитом щомісячно 1,09%, у забезпечення цього кредитного договору 05 квітня 2006 року був укладений договір іпотеки, відповідно до якого він та його донька ОСОБА_3 передали належну їм на праві власності квартиру АДРЕСА_1 в іпотеку.

Вказував, що договір споживчого кредиту є таким, що не відповідає чинному законодавству України, банком йому не було надано письмовий документ із зазначеними у ч.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» умовами.

Посилаючись на те, що у договорі споживчого кредиту немає детального розпису загальної вартості кредиту, що не відповідає ч.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», визначити з будь-якого пункту договору кредиту суму процентів, що підлягає сплаті кожного місяця, а також суму процентів, яку потрібно буде сплатити за весь час дії договору також неможливо, банк не надав йому в письмовій формі повної інформації про умови кредитування, а також орієнтовану сукупну вартість кредиту, а тому просив суд ухвалити рішення, яким визнати недійсним договір споживчого кредиту №DNІ0G000000011 від 05 квітня 2006 року, укладений між ОСОБА_2 та ПАТ КБ «ПриватБанк, та визнати недійсним договір іпотеки жилого приміщення квартири АДРЕСА_2 від 05 квітня 2006 року, скасувати заборону на відчуження даної квартири.

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 30 травня2016 року позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено. У задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено. Вирішено питання стосовно судових витрат.

В апеляційній скарзі ОСОБА_4, зазначаючи, що рішення постановлене з порушенням норм матеріального й процесуального права, ставить питання про скасування рішення суду та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позовної заяви ПАТ КБ «ПриватБанк» та про задоволення його позовної заяви у повному обсязі.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду зміні, відповідно до ч.1 ст.309 ЦПК України.

Відповідно до ст.629 ЦК України договір є обовязковим для виконання сторонами.

Судом встановлено і це підтверджується матеріалами справи, що 05 квітня 2006 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір №DNІ0G000000011.

Відповідно до умов якого ОСОБА_2 отримав кредитні кошти у розмірі 20.400 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 1,09 відсоток на місяць на суму залишку заборгованості, з кінцевим терміном повернення 05 квітня 2021 року.

Частиною 1 ст.1054 ЦК України визначено, що за кредитним договором кредитодавець зобов'язується надати грошові кошти позичальнику в розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити відсотки.

Виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком (ч.1 ст.546 ЦК України).

З метою забезпечення своєчасного і повного виконання зобов'язань за кредитним договором, 05 квітня 2006 року між банком та ОСОБА_2, ОСОБА_5 укладений договір іпотеки №DNІ0G000000011, відповідно до умов якого ОСОБА_2 та ОСОБА_3 передали в іпотеку банку належну їм на праві часткової власності квартиру АДРЕСА_1.

У звязку з неналежним виконанням умов кредитного договору станом на 16 вересня 2015 року утворилась заборгованість у загальному розмірі 13.497 доларів США 25 центів, що складається з заборгованості за тілом кредиту у розмірі 12.436 доларів США 42 центи, заборгованості за відсотками у розмірі 945 доларів США 30 центів та заборгованості з пені у розмірі 115 доларів США 53 центи.

Задовольняючи позовні вимоги банку суд першої інстанції виходив з того, що вони є доведеними належними та допустимими доказами, позичальник допустив заборгованість, а отже банк має право на її стягнення у відповідності до вимог закону.

Залишаючи без задоволення позовні вимоги ОСОБА_2 суд першої інстанції виходив з того, що вони необґрунтовані, оскільки укладений між сторонами кредитний договір та як наслідок договір іпотеки повністю відповідають встановленим вимогам законодавства.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_2, та частково погоджується з висновками суду першої інстанції в частині задоволенні позовних вимог банку виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем заявлені вимоги про недійсність правочину з підстав, передбачених Законом України «Про захист прав споживачів».

З огляду на приписи ч.4 ст.42 Конституції України участь у договорі споживача як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту щодо сплати споживачем пені за прострочення повернення кредиту.

Це узгоджується з положеннями Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 09 квітня 1985 року № 39/248 «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів»,вякій зазначено наступне: визнаючи, щоспоживачінерідкоперебувають у нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти та купівельної спроможності, принципи захисту інтересів споживачів мають, зокрема, за мету сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою усіх підприємств на національному та міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах.

Межі дії принципу свободи договору визначаються законодавством з урахуванням критеріїв справедливості, добросовісності, пропорційності і розумності. При цьому держава має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і правами та охоронюваними законом інтересами споживачів їх кредитних послуг (абзац третій підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року №15-рп/2011 у справі про захист прав споживачів кредитних послуг).

У наведених Керівних принципах для захисту інтересів споживачів визначено, що споживачі мають бути захищені від таких зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав у контрактах та незаконні умови кредитування продавцями.

Такого висновку дійшов Конституційний Суд України в рішенні від 11 липня 2013 року №7-рп/2013 у справі №1-12/13.

Згідно з п.6 ч.1 ст.6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» договір про надання фінансових послуг (яким відповідно до ст.4 цього закону є договір про надання споживчого кредиту) повинен містити розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків.

У договорі про надання споживчого кредиту зазначається детальний розпис сукупної вартості кредиту для споживача (у процентному значенні та грошовому вираженні) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг, пов'язаних з одержанням, обслуговуванням, погашенням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту (ч.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів»).

За положеннями ч.5 ст.11, ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім процентної ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які с несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким із моменту укладення договору.

Згідно зі ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Відповідно до ч.1 ст.230 ЦК України правочин визнається судом недійсним, якщо одна сторона навмисно замовчує існування обставин, які мають істотне значення і можуть перешкодити вчиненню правочину. Істотними умовами кредитного договору відповідно до змісту ч.1 ст.638 та ст.1054 ЦК України є умови про мету, суму і строк кредиту, умови і порядок його видачі і погашення, розмір, порядок нарахування та виплати процентів, відповідальність сторін.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції правильно застосував положення ст.18Закону України «Про захист прав споживачів», п.6 ч.1 ст.6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», на підставі наданих сторонами доказів, з урахуванням встановлених конкретних обставин справи.

Колегія суддів наголошує на тому, що спірний договір споживчого кредиту власноручно підписано ОСОБА_2, з умовами надання кредиту останній був ознайомлений в день підписання самого правочину та починаючи з квітня 2006 року по березень 2015 частково виконував його умови, шляхом повернення кредитних коштів.

Умови плати за надання кредиту та витрати на страхування не суперечать як положенням ч.5ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», так і затвердженому графіку платежів, згідно з яким боржник повинен сплачувати щомісяця фіксовані суми, оскільки є визначеними у відповідних розмірах, а не за формулою зі змінними величинами.

Відповідно до п.3 постанови правління Національного банку України від 10 травня 2007 року №168 кредитний договір має містити графік платежів (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі, щомісяця, щокварталу тощо) у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобовязань споживача за кожним платіжним періодом з урахуванням даних, передбачених у додатку до цих Правил. У графіку платежів має бути докладно розписана сукупна вартість кредиту за кожним платіжним періодом.

Сторонами було узгоджено період сплати платежів, та розмір щомісячного платежу.

Також колегія суддів звертає увагу на те, що позов про визнання договору недійсним було предявлено лише після звернення банку з позовом про стягнення заборгованості.

Доводи апеляційної скарги стосовно відсутності у меморіальному ордері підпису позичальника та штампу банку не може слугувати підставою для визнання спірного договору про надання споживчого кредиту недійсним, оскільки письмова форма кредитного договору внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Крім того, факт отримання позичальником вказаної суми за кредитним договором підтверджується не лише меморіальним ордером, але й квитанціями про сплату грошових коштів на погашення кредиту.

Частиною 1 ст.1054 ЦК України визначено, що за кредитним договором кредитодавець зобов'язується надати грошові кошти позичальнику в розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити відсотки.

За правилами ст.ст.546,575 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Відповідно до ст.526 ЦК України зобовязання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 611 ЦК України визначено, що у разі порушення зобовязання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

За правилами ст.549 ЦК України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобовязання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобовязання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобовязання за кожен день прострочення виконання.

Згідно до ст.1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

З тексту ст.627 ЦК України вбачається, що відповідно до ст.6 цього Кодексу сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

У ст.611 ЦК України зазначено, що у разі порушення зобовязання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Відповідно до частин першої та третьої статті 1049 ЦК України позичальник зобовязаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок абореального повернення коштів позикодавцеві.

Відповідно до ч.1 ст.1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Виходячи із системного аналізу ст.ст.525,526,599,611 ЦК України, змісту кредитного договору, слід дійти висновку про те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке частково виконано боржником, не припиняє правовідносини сторін кредитного договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобовязання й не позбавляє права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК України.

Отже, з боржника підлягають стягненню штрафні санкції, передбачені договором за неналежне виконання його умов.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі №6-1206цс15, яка відповідно до положень статті 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України.

Пред'являючи позов, банк посилався на невиконані позичальником зобов'язання за кредитним договором та наявність боргу станом на 16 вересня 2015 року.

З урахуванням викладеного, враховуючи всі фактичні обставини справи та наявні у матеріалах справи докази, суд першої інстанції дійшов до правильного висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню.

Приведені в апеляційній скарзі доводи в частині помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позову банку зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці.

Однак вирішуючи питання про стягнення пені в розмірі 115 доларів США 53 центи помилково стягнув їх в іноземній валюті, виходячи з наступного.

Уп.1 ст.3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» зазначено, що валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов'язань, якщо інше не передбачено цим Декретом, іншими актами валютного законодавства України. Ця норма кореспондує до приписів ст.35 Закону України «Про Національний банк України».

Відповідно до ч.1 ст.533 ЦК України, грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. У ч.3 ст.533 ЦК України зазначено, що використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

В п.14 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі» №14 від 18 грудня 2009 року розяснено, що суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті з правовідносин, які виникли при здійсненні валютних операцій у випадках і в порядку, встановлених законом (ч.2 ст.192, ч.3 ст.533 ЦК України, Декрет №15-93).

З матеріалів справи вбачається, що зобовязання ОСОБА_2 визначено в іноземній валюті, відповідно до ч.2 ст.533 ЦК України сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Такі висновки викладені в постанові Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року у справі №6-145цс14, які, відповідно до ст.360-7 ЦПК України, є обовязковим для всіх субєктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України.

На підставі викладеного колегія суддів приходить до висновку про зміну другого абзаці резолютивної частини оскарженого рішення та стягнення заборгованості за пенею у гривні.

Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір, тому подання позивачем доказів на підтвердження наведених вище обставин є обовязковим, оскільки в цій частині між позивачем та відповідачем виник спір про право, і такі докази матимуть значення для ухвалення рішення у справі. Докази, які позивач повинен подати в рахунок обґрунтування всіх тих обставин, на які він посилається як на підставу для задоволення його вимог, і на підставі яких суд в подальшому встановлює наявність або відсутність підстав для задоволення позову чи відмови у його задоволенні, - повинні бути виключно належними та допустимими.

Згідно із ст.129 Конституції України, одним з основних принципів судочинства, є законність. Принцип законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до взаємовідносин сторін.

Позивач, як сторона по справі, зобов'язаний довести ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог, відповідно до ст.10 ЦПК України.

Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Положення ст.11 ЦК України визначають, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: договори та інші правочини. Нормами ст.58 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст.60 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.ст.27,46 ЦПК України).

Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст.27 ЦПК України), так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Предметом доказування у даному спорі є факт укладання кредитного договору, надання кредитних коштів та як наслідок утворення заборгованості за ним.

Під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч.1 ст.179 ЦПК України).

За способом утворення докази поділяються на первинні (відомості про факти одержують із першоджерела - з оригіналу документа, від свідка-очевидця і т.п.) і похідні (відомості про факти одержують із джерела, що відтворює інший доказ, - з копії документа).

За відношенням до шуканого факту докази поділяються на прямі (прямо вказують на наявність або відсутність шуканого факту) і непрямі (дозволяють зробити припускаємий висновок про шуканий факт)

Звертаючись до суду з даними вимогами позивачем було надано копію кредитного договорувід 05 квітня 2006 року який було укладено між ними та відповідачем розрахунок заборгованості за цим кредитним договором.

За загальними положеннямиЦПК Українина суд покладено обовязок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.

Колегією суддів ухвалою від 09 листопада 2016 року було витребувано від позивача кредитну справу за укладеним між сторонами кредитним договором та розрахунок заборгованості з урахуванням доводів апеляційної скарги.

Ухвала суду про надання доказів банком була виконана.

Відповідно до ст.6 цього Кодексу сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст.627 ЦК України).

З наданої банком копії кредитної справи вбачається, що ОСОБА_2 отримав кредитні кошти у розмірі 23.400 доларів США, з яких 20.400 доларів США на придбання нерухомості та 3.000 доларів США на сплату страхових платежів (п.1.1 кредитного договору) (а.с.165).

Він був ознайомлений з умовами надання кредитних коштів, що підтверджується його власноручним підписом на кожній сторінці кредитного договору (а.с.165-168).

Факт надання кредитних коштів підтверджується також копією анкети-заяви на видачу коштів, підписаною позичальником (а.с.189-190).

Також відповідач уклав договір страхування майна та договір особистого страхування(а.с.169-170171,172-173,174).

Банком при наданні кредиту було проведено оцінку фінансового стану позичальника, в свою чергу позичальником було надано банку довідку про доходи (а.с.192).

Перевірено предмет іпотеки (а.с.195-206,219).

Крім того банком було направлено до головного відділення службову записку про погодження умов кредитування та проведено засідання кредитної комісії стосовно видачі кредитних коштів (а.с.193-194,220).

З наданого розрахунку заборгованості вбачається, що відповідач оплати здійснював у меншому, від визначеного кредитним договором, розміру (а.с.3-8).

Колегія суддів детально вивчивши доводи апеляційної скарги стосовно того, що кошти які позичальник сплачував на погашення кредиту зараховувались банком на інші рахунки, втім вважає такі доводи не суттєвими на підставі наступного.

Згідно п.1.2 кредитного договору банк відкрив позичальнику рахунок - 29099050212398 для зарахування коштів на погашення заборгованості, кредитний рахунок 22134050201034, рахунок по відсотках-22181050200936, рахунок для обліку комісії і винагороди 3578.

З наданої банком виписки заборгованості за кредитним договором вбачається, що частково кошти, які сплачував позичальник, обліковувались на кореспондентських рахунках, інших ніж було визначено кредитним договором, втім колегія суддів наголошує на тому, що всі кошти направлялися на погашення заборгованості саме за кредитним договором №DNІ0G000000011 від 05 квітня 2006 року, який було укладено між банком та ОСОБА_2, про що також свідчить те, що заборгованість зменшувалась пропорційно сплачених сум.

В своїй апеляційній скарзі ОСОБА_2 то зазначає, що не отримував кошти, оскільки банком не надано доказів цьому, то вказує, що грошові кошти отримані ним були у національній валюті, колегія суддів вважає ці доводи неспроможними та до уваги не приймає.

Зясувавши обставини справи та давши належну правову оцінку зібраним доказам, колегія суддів приходить до висновку, що другий абзац рішення суду першої інстанції підлягає зміні, а саме викладенню в іншій редакції.

Керуючись ст.ст.303,307,309,313,314,316,317 ЦПК України, колегія суддів,

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 30 травня 2016 року змінити, виклавши другий абзац резолютивної частини рішення суду в наступній редакції:

«Стягнути з ОСОБА_2 на користь публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором №DNI0G000000011 від 05 квітня 2006 року станом на 16 вересня 2015 року у розмірі 13.381 долар США 72 центи, що еквівалентно 294.264 грн.02 коп. і складається з 12.436 доларів США 42 центів, що еквівалентно 273.476 грн. 87 коп., заборгованість за кредитом; 945 доларів США 30 центів, що еквівалентно 20.787 грн.15 коп., заборгованість по процентам за користування кредитом, та 2.540 грн.50 коп. пені за порушення строків виконання зобов'язань».

В іншій частині рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 30 травня 2016 року залишити без змін.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржене в касаційному порядку протягом двадцяти днів.

Головуючий: Демченко Е.Л.

Судді: Куценко Т.Р.

ОСОБА_6