Ухвала суду № 65649216, 22.03.2017, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Дніпро)

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 22-ц/774/716/17 Справа № 203/1025/16-ц Головуючий у 1 й інстанції - Колесніченко О. В. Доповідач - Лаченкова О.В.

Категорія

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 березня 2017 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області в складі:

головуючого - Лаченкової О.В.

суддів - Варенко О.П., Городничої В.С.

при секретарі - Порубай М.Л.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпрі

апеляційну скаргу Керівника Дніпропетровської місцевої прокуратури №3 в інтересах держави в особі: Державної архітектурно-будівельної інспекції України, Дніпропетровської міської ради

на рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 28 липня 2016 року

по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, треті особи - Кіровська районна у м. Дніпропетровську рада, Дніпропетровська міська рада про визнання дійсним договору куплі-продажу, визнання права власності, -

ВСТАНОВИЛА:

В березні 2016 року до Кіровського районного суду м. Дніпропетровська надійшов позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3, треті особи - Кіровська районна у м. Дніпропетровську рада, Дніпропетровська міська рада про визнання дійсним договору куплі-продажу, визнання права власності.

Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 28 липня 2016 року позов ОСОБА_2 задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_2 право власності на нежитлову будівлю (адміністративно-побутове приміщення), яке складається з адміністративно-побутового приміщення загальною площею 24,3 м2, а також замощення біля будівлі площею 786 м2, розташованої за адресою: АДРЕСА_1

В задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.

В апеляційній скарзі Керівник Дніпропетровської місцевої прокуратури №3 в інтересах держави в особі: Державної архітектурно-будівельної інспекції України, Дніпропетровської міської ради просить скасувати рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 28 липня 2016 року в частині задоволення позову ОСОБА_2 про визнання права власності на об'єкт нерухомого майна та ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

Вислухавши доповідь судді, пояснення осіб, які з`явилися в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається, що 10 січня 2006 року ОСОБА_2 за досягнутою домовленістю з усіх істотних умов купівлі-продажу за ціною у 15 785 гривень оплатив і прийняв адміністративно-побутові приміщення блок-пункту під літ. "В" площею 9,75 м2 та пульту під літ. "Г" площею 8,1 м2 за місцезнаходженням на земельній ділянці із замощенням площею 786 м2 наАДРЕСА_1 які йому надав в розпорядження ОСОБА_4, не маючи на те повноважень від ОСОБА_3, про що ними складений здавально-приймальний акт одночасно з врученням під розписку ключів від приміщень, але договір вони нотаріально не посвідчили через відмову в цьому продавця.

ОСОБА_4 це майно придбав за ціною в 15 000 гривень з торгів в м. Новомосковську Дніпропетровської області на товарній біржі "Августа 1" у ОСОБА_3 лише 31 січня 2007 року за договором купівлі-продажу, що в той же день був зареєстрований згідно з ст. 15 Закону України "Про товарну біржу", після чого уклав 25 лютого 2007 року угоду про передачу на вирішення постійно діючого третейського суду при цій товарній біржі за правилами його регламенту спору із ОСОБА_2 через відмову в нотаріальному посвідченні договору між ними.

Відчужені споруди розміщені на земельній ділянці на вулиці Павлова у м. Дніпропетровську, що за рішенням виконкому Дніпропетровської міської ради народних депутатів № 1622 від 21 грудня 1995 року відводилася попередньому землекористувачу під громадську забудову автостоянки 0,7га (7000 м2) із земель колишнього тепловозоремонтного заводу, частина з яких перейшла в окреме користування зі зміною поштової адреси на вулицю Павлова, 16, що встановлено Кіровським районним судом м. Дніпропетровська в рішенні від 25 липня 2007 року і згідно з ч. 3 ст. 61 ЦПК України доказуванню не підлягає.

ОСОБА_2 після вирішення третейським судом спору на свою користь, використавши блок-пункт під літ. "В" і пульт під літ. "Г", власними силами і коштом технічно грамотно переробив у створений ним на тому ж місці новий блок-пункт під літ. "В" з більшою корисною площею у 24,3 м2 і ринковою вартістю 23 918 гривень 20 коп., про що зроблений технічний висновок атестованим інженером з інвентаризації нерухомого майна (кваліфікаційний сертифікат НОМЕР_1). Проте, перевищення збільшеної корисної площі нової речі і вартості переробки над вартістю використаних речей трохи менше як на третину, за будь-яких умов, не може вважатися істотним.

Відповідно, з фактичного і фізичного відношення ОСОБА_2 до спірного майна слідує встановлення реального власного господарського панування своєю волею над ним не самочинно, а за сприяння, з відома і волі третьої особи, в діях якої відбулася передача такого об'єкта в формі, передбаченій ст.ст. 662, 664 ЦК України, що давала ОСОБА_2 підстави сприймати набуття ним речі законним способом.

Від моменту передачі спірного нерухомого майна у січні 2006 року ОСОБА_2 після переробки та відкриття спадщини після ОСОБА_4 у березні 2011 року продовжує відкрито і безперервно володіти цим майном.

Оскільки згідно з ст.ст. 209, 657 ЦК України договір купівлі-продажу нерухомої речі обов'язково підлягав нотаріальному посвідченню, за відсутності якого відповідно до ч. 1 ст. 220 ЦК України є нікчемним з встановленими наслідками недійсності договору. Законні ж підстави для визнання за позовом покупця цього нікчемного договору дійсним відсутні, бо для висновку про ухилення продавця від його нотаріального посвідчення за ч. 2 ст. 220 ЦК України належить встановити наявність об'єктивної можливості звернення його до нотаріуса згідно з ч. 3 ст. 209 цього Кодексу. Продавець про придбання речі у майбутньому відповідно до ст. 656 ЦК України не застерігав, приховуючи від покупця відсутність у себе права продажу речі за ст. 658 і цього Кодексу на момент підписання договору і передачі цієї речі, що, головним чином, виключало можливість вчинення нотаріального посвідчення та ухилення від нього, як таке, і одночасно визначає добросовісність покупця. До того ж, до кодифікації ст.ст. 640, 657 ЦК України відповідно до Закону України № 1878-VI від 11.02.2010, тобто на момент передачі нерухомої речі покупцю, за нотаріальним посвідченням договору її купівлі-продажу мала слідувати його державна реєстрація, з моменту якої такий договір згідно з ст. 210 ЦК України вважався укладеним і вчиненим. За таких умов, з урахуванням застереження ст. 5 ЦК України про дію закону в часі, ще не вчинений договір не міг визнаватися дійсним ні по суду, ні за наслідками третейського розгляду.

Відповідно до рішення третейського суду від 26 лютого 2007 року у встановлених обставинах свідчить не про вирішення спору з приводу наявності ухилення від нотаріального посвідчення договору, а має прийматися судом до уваги для оцінки суб'єктивного стану позивача при вчиненні дій, спрямованих на придбання спірного майна у власність, як добросовісного набувача, за якого він не знав і не міг знати на час укладення договору про продаж йому чужої речі, під приводом якого особа, яка виступала на стороні продавця, залучила його кошти для участі в торгах на товарній біржі в майбутньому для придбання цієї речі, маючи зиск зі спекулятивної маржі від виторгу.

Згідно з ст. 330 ЦК України добросовісний набувач не набуває право власності на чуже майно, що відчужене особою, яка не є його власником і не мала на це права, якщо це майно відповідно до ст. 388 ЦК України може бути витребуване у нього, внаслідок чого переробка такої чужої речі вважатиметься самочинною і за відсутності підстав за ч. 4 ст. 332 ЦК України згідно з частиною другою цієї статті не тягне набуття права власності на нову річ.

Враховуючи можливість витребування переданої добросовісному набувачу у фактичне володіння речі згідно з п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України внаслідок існування на момент такої передачі права власності на неї на стороні ОСОБА_3, позбавленого володіння цим майном поза його волею обманним шляхом, необізнаність позивача з існуванням таких прав відповідно до ст.ст. 390, 397, 398 ЦК України мала наслідком добросовісне заволодіння позивачем чужим майном, яким він продовжував відкрито, безперервно володіти до моменту пред'явлення позову у цій справі протягом більше як десяти років з виконанням поліпшення такого майна.

З відчуженням нерухомого майна, розміщеного на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, за правилами ч. 2 ст. 120 ЗК України від попереднього землекористувача на тих самих умовах і в тому ж обсязі переходить право користування земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розміщений, без зміни її цільового призначення, внаслідок чого встановлений порядок користування земельною ділянкою виконаною перебудовою приміщень в процесі переробки для поліпшення майна громадської забудови позивач не порушив.

Відповідно до ч. 5 ст. 11 ЦК України цивільні права можуть виникати з рішення суду, зокрема, у випадку встановленому ч. 4 ст. 344 цього Кодексу для набуття права власності на нерухоме майно за набувальною давністю.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції дійшов до правильного та обґрунтованого висновку, що за відсутності договору між володільцем майном і його власником підстави для застосування строків давності у випадку недобросовісного притримання майна за ч. 3 ст. 344 ЦК України відсутні, а визнання відповідачем позову на предмет набуття права власності відповідає закону і прав та охоронюваних законом інтересів інших осіб не порушує.

Окрім того, як вбачається з матеріалів справи, керівник Дніпропетровської місцевої прокуратури №3 звернувся з апеляційною скаргою в інтересах держави в особі: Державної архітектурно-будівельної інспекції України, Дніпропетровської міської ради і просить скасувати рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 28 липня 2016 року в частині задоволення позову ОСОБА_2 про визнання права власності на об'єкт нерухомого майна та ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

З метою недопущення безпідставного втручання органів прокуратури в питання, не віднесені до їх компетенції, законодавцем 14.10.2014 року було прийнято Закон України «Про прокуратуру».

Так, органи прокуратури України мають право діяти виключно в межах процедури та компетенції, прямо передбаченої законом. Зокрема, зазначеним законом були чітко регламентовані підстави та повноваження органів прокуратури для представництва держави в судах.

Згідно вимог ст.23 Закону України «Про прокуратуру» представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Відповідно до ч.3 ст.23 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-УІІ (далі Закон) прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Відповідно до ч.4 ст.23 Закону наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу.

Невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів громадянина або держави в суді має наслідком застосування положень, передбачених ст.121 ЦПК України.

Всупереч вимогам закону прокурор в апеляційній скарзі зазначив, що діє в інтересах держави в особі Дніпропетровської міської ради та Державної архітектурно - будівельної інспекції України, проте не навів обставин в чому саме існує перешкоджання Дніпропетровській міській раді та Державній архітектурно - будівельній інспекції України, як органам, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, на звернення до суду в інтересах держави , не обґрунтував належним чином, які саме права та законні інтереси держави порушено або буде порушено, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Представник прокуратури у суді апеляційної інстанції зазначив, що ним вказані вимоги були виконані, попередні (до звернення до суду) повідомлення відповідним суб'єктам владних повноважень були направлені і надав для огляду виписку з реєстру про направлення до Державної архітектурно-будівельної інспекції України та Дніпровської міської ради листів,однак з реєстру не вбачається по якій саме справі і які листи.

Однак представником позивача з запереченнями були надані відповіді Державної архітектурно-будівельної інспекції України №40-503-(90-8)/1072 від 08.02.2017 року (а.с. 54) на запит представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 про отримання публічної інформації щодо надходження до Держархбудінспекції листа Дніпропетровської місцевої прокуратури №3 Дніпропетровської області за підписом А.Кузьменка від 27.09.2016 №94-6562-16 вбачається, що за результатами розгляду вищезазначеного запиту повідомлено, що вказаний лист до Держархбудінспекції не надходив.

Також з відповіді Департаменту забезпечення діяльності виконавчих органів Дніпровської міської ради №2/1-55 від 03.02.2017 року (а.с.57) на запит представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 про отримання публічної інформації вбачається, що розглянувши запит на інформацію від 30.01.2017 вх.37/297, повідомлено, що зазначеного листа в електронній базі даних «Загальна канцелярія» немає.

Отже, прокурором не виконані встановлені абзацом 3 ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» процедури звернення до суду, зокрема, щодо попереднього повідомлення відповідного суб'єкта владних повноважень про наміри звернення до суду.

Ст. 10 ЦПК України встановлено принцип змагальності сторін в цивільному процесі, який полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, прямо встановлених Законом. Аналогічна норма міститься і в ст. 60 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За таких умов суд може приймати та покладати в основу рішення по справі лише ті обставини, які були доведені сторонами.

Зважаючи на те, що належних доказів на підтвердження своїх посилань про дотримання встановленої абзацом 3 ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» процедури звернення до суду апелянтом так надано й не було, його твердження залишилися недоведеними, відтак не можуть бути прийняті судом.

Приведені в апеляційній скарзі доводи про те, що суд не дав оцінки наданих ним доказам не можуть бути прийняті до уваги, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці, та особистого тлумачення апелянтом норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Таким чином, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Керуючись ч. 1 ст. 218, ст.ст. 303, 307, 308, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів,-

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу Керівника Дніпропетровської місцевої прокуратури №3 в інтересах держави в особі: Державної архітектурно-будівельної інспекції України, Дніпропетровської міської ради - відхилити.

Рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 28 липня 2016 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий суддя О.В.Лаченкова

Судді О.П.Варенко

В.С.Городнича