Рішення № 65584438, 28.03.2017, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №487/4187/15-ц 28.03.2017 280317 28.03.2017

Провадження №22-ц/784/676/17

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Головуючий по 1 інстанції ПавловаЖ.П.

Категорія 27 Доповідач апеляційного суду Яворська Ж.М.

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

28 березня 2017 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області в складі:

головуючого - Яворської Ж.М.,

суддів Базовкіної Т.М., Кушнірової Т.Б.,

при секретарі судового засідання - Богуславській О.М.,

за участю представника позивача - ОСОБА_2,

представника відповідача - ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні

апеляційну скаргу

публічного акціонерного товариства «Дельта Банк»

на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 01 лютого 2017 року по цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» ( далі - ПАТ «Дельта Банк») до ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі у власність,

в с т а н о в и л а :

У червні 2015 року ПАТ «Дельта Банк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

В обґрунтування позову позивач зазначав, що 13 серпня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «Кредитпромбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Кредитпромбанк», та відповідачем ОСОБА_4 було укладено кредитний договір № 14/085/07-G за умовами якого банк надав останньому кредитні кошти у розмірі 35 000,00 доларів США з розрахунку 12,70% річних за користування кредитом на строк до 12 серпня 2032 року.

Цього ж дня з метою забезпечення виконання грошових зобов'язань за вказаним кредитним договором між ПАТ «Кредитпромбанк» та відповідачем було укладено договір іпотеки №б/н, за умовами якого останній передав в іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру,АДРЕСА_1 та належить йому на підставі договору купівлі-продажу №Д-120 від 13 серпня 2007 року.

За договором купівлі-продажу прав вимоги від 26 червня 2013 року ВАТ «Кредитпромбанк» передав ПАТ «Дельта Банк» права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, в тому числі за договорами між Банком та ОСОБА_4

У зв'язку з тим, що відповідач ОСОБА_4 не дотримувався строків погашення заборгованості за кредитним договором, утворилась заборгованість за кредитним договором в розмірі 657 195,46 грн. з яких, заборгованість за тілом кредиту - 636 969,35 грн., по відсоткам - 20 226,11 грн.

Посилаючись на вищенаведене та уточнивши свої позовні вимоги, позивач остаточно просив задовольнити його позов, звернувши стягнення на нерухоме майно, а саме на квартиру АДРЕСА_1, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у розмірі 657 195 грн.46 коп., шляхом визнання за Банком права власності на вищезазначену квартиру.

Заочне рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 15 жовтня 2015 року, яким було задоволено позов Банку, за заявою відповідача, ухвалою цього ж суду від 27 травня 2016 року скасовано.

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 01 лютого 2017 року у задоволенні позову Банку відмовлено.

Додатковим рішенням цього ж суду від 01 лютого 2017 року з ПАТ «Дельта Банк» на користь держави стягнуто судовий збір у розмірі 6090 грн.

В апеляційній скарзі ПАТ «Дельта Банк», посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просило рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Заслухавши доповідь судді, пояснення представника позивача, представника відповідача, перевіривши правильність рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню із таких підстав.

Згідно ст. 3 ЦПК України, ч.1 ст.15 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно із ч. 2 ст. 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу. Зокрема, на підставі п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є договір та інші правочини.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передачі ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом, що 13 серпня 2007 року між ВАТ «Кредитпромбанк», правонаступником якого є ПАТ «Кредитпромбанк», та ОСОБА_4 був укладений кредитний договір № 14/085/07-G, згідно якого банк надав останньому кредит на купівлю нерухомого майна у розмірі 35 000 доларів США під 12,70 % річних, зі строком користування з 13 серпня 2007 року по 12 серпня 2032 року ( а.с.7-23).

В забезпечення вимог даного кредитного договору між сторонами цього ж дня був укладений договір іпотеки, за умова якого відповідач передав в іпотеку банку належну йому на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 13 серпня 2007 року квартиру за адресою: АДРЕСА_1 із житловою площею 19.7 кв.м., загальною площею 37,1 кв.м. (а.с. 54- 58).

12 листопада 2009 року, 09 серпня 2010 року, 22 грудня 2010 року,07 вересня 2011 року для урегулювання порядку належного та своєчасного виконання умов кредитного договору, між Банком та ОСОБА_4 укладалися додаткові договори ( а.с.24-53).

26 червня 2013 року між ПАТ «Кредитпромбанк» та ПАТ «Дельта Банк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги ( а.с.64-68).

Згідно з додатком до договору про передачу активів та кредитних зобов'язань від 06 червня 2013 року Банк відступив як свої права грошових вимог до боржника ОСОБА_4 за вищевказаним кредитним договором станом на 26 червня 2013 року, згідно якого фактичний розмір заборгованості за кредитним договором у валюті кредиту ( строкова заборгованість за тілом) - 29443.65 доларів США, так і всі права до осіб, які надали забезпечення за договорами забезпечення ( а.с. 70).

Відповідно до довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна станом на 01 грудня 2016 року вбачається, що на підставі договору купівлі-продажу прав вимог від 20 травня 2013 року іпотекодержателем нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 житловою площею 19.7 кв.м., загальною площею 37,1 кв.м є ПАТ «Дельта Банк» ( а.с.172-173).

Як вбачається із виписки по особовому рахунку за період з 27 червня 2013 року по 11 листопада 2016 року, тобто після переведення права вимоги до позивача, ОСОБА_4 погашав заборгованість за кредитним договором. Останній платіж було здійснено відповідачем у січні 2015 року ( а.с. 182-188).

У зв'язку з чим, розмір заборгованості станом на 01 квітня 2015 року становить 28023.74 доларів США, що за курсом НБУ 657 195 грн.46 коп., з яких: заборгованість за тілом кредиту 27161.27 доларів США, що згідно з курсом НБУ 636 969 грн.35 коп., заборгованість за відсотками - 862.47 доларів США, що за курсом НБУ 20 226 грн.11 коп.( а.с.182-188,189).

Звертаючись до суду з даним позовом позивач, як новий кредитор, посилаючись на неналежне виконання відповідачем покладених на нього зобов'язань, існування заборгованості за кредитним договором, просив звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за ним права власності на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки в рахунок погашення заборгованості станом на 01 квітня 2015 року у розмірі 657 195 грн.46 коп.

Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до ч.3 ст.33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Згідно із ч.3 ст.36 Закону України «Про іпотеку» договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому ст.37 Закону України «Про іпотеку».

Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульований ст.39 цього Закону, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої ст. 38 цього Закону.

Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України).

Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Проаналізувавши положення статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України, можна зробити висновок, що законодавцем визначено три способи захисту задоволення вимог кредитора на виконання забезпечених іпотекою зобов'язань шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду) та два позасудові (на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя). У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу.

При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»).

Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15, від 14 вересня 2016 року у справі № 6-1219цс16 та від 26.10.2016 року у справі № 6-1625цс16, яка відповідно до положень ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України.

Пунктом 3.2.1 іпотечного договору, укладеного 13 серпня 2007 року між Банком та ОСОБА_4 передбачено право іпотекодержателя звернути стягнення на майно з метою погашення заборгованості іпотекодавцем згідно з розділом 4 цього договору.

За рахунок майна іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги в повному обсязі, який визначається моментом фактичного задоволення разом із сумою кредиту, процентів, штрафними санкціями та відшкодування збитків, які виникли у зв'язку з простроченням виконання іпотекодавцем зобов'язань за кредитним договором, витратами пов'язаними із зверненням стягнення на майно, витратами пов'язаними з утриманням та збереженням майна, витратами на страхування майна, та інші витрати обумовлені виконанням умов цього договору ( п.4.1 іпотечного договору).

Відповідно до п. 4.2 цього договору іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на майно у випадку порушення іпотекодавцем умов кредитного договору, або умов цього договору.

За приписами п.1,2,4 п.4.3 цього договору, при настанні випадків, передбачених у п. 4.2 цього договору іпотекодержатель за 30 календарних днів попереджає іпотекодавця про задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки і якщо протягом цього строку зобов'язання, забезпечені іпотекою, не будуть виконані, іпотекодержатель на свій розсуд задовольняє свої вимоги одним із таких способів:

набуває право власності на майно;

від свого імені продає майно третім особам і спрямовує отримані кошти на задоволення своїх вимог;

дає іпотекодавцю згоду на реалізацію майна третім особам, визначеним іпотекодержателем або погоджених із ним, від свого (іпотекодавця) імені, за умови, що кошти, виручені від реалізації, будуть направлені на задоволення вимог іпотекодержателя.

Перебіг тридцятиденного строку починається з наступного дня, після календарної дати відправлення іпотекодержателем повідомлення про свій намір укласти договір купівлі-продажу майна, за місцезнаходженням іпотекодавця, зазначеному у даному договорі. Умови цього пункту мають силу договору про задоволення вимог іпотекодержателя.

У випадку, коли виконання п.4.3 цього Договору унеможливлюється діями або бездіяльністю іпотекодавця, іпотекодержатель має право здійснити звернення стягнення на майно в інший спосіб, передбачений чинним законодавством України, в тому числі, звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду( п. 4.4.)

За вихідним номером 31.4-08/3835/15 від 20 квітня 2015 року, позивачем на адресу відповідача було направлено лист-вимогу.

Із змісту цього листа вбачається, що станом на 31 березня 2015 року прострочена заборгованість становить 813.45 доларів США. У випадку незадоволення цього листа - вимоги Банк попередив боржника про прийняття ним заходів для захисту своїх права шляхом позасудового врегулювання спору або звернення до суду з вимогами про звернення стягнення на майно на загальну суму, яка на вказану дату становить 28023.74 доларів США .

У разі невиконання цієї вимоги Банк розпочне процедуру стягнення на передане в іпотеку нерухоме майно. Матеріали справи, хоча і містять докази направлення такої вимоги, проте не містять доказів отримання її боржником. Неотримання цього листа - вимоги підтвердив і представник відповідача у суді апеляційної інстанції ( а.с.62-63).

Зважаючи на викладене, у даному випадку, визнання на підставі рішення суду за ПАТ "Дельта Банк", як іпотекодержателем, права власності на предмет іпотеки, не відповідає умовам договору іпотеки, ст. 36 Закону України «Про іпотеку» і правовим позиціям Верховного Суду України, а суд не наділений повноваженнями вирішувати вказане питання таким способом.

Доказів того, що позивач намагався у позасудовому порядку зареєструвати за собою право власності на предмет іпотеки, а відповідач перешкоджав вчиненню таких дій, до суду не надано.

А посилання апелянта на відсутність з боку відповідача доказів вчинення дій спрямованих на добровільне виконання умов договору іпотеки щодо передачі у власність предмету іпотеки та ухилення від виконання умов договору іпотеки, не заслуговують на увагу, з огляду на умови договору іпотеки та обставини справи.

Приймаючи до уваги, що право іпотекодавця звернути стягнення на предмет іпотеки в обраний ним спосіб передбачено положеннями іпотечного договору в позасудовому порядку, суд першої інстанції, оцінивши зібрані по справі докази у відповідності до вимог ст. 212 ЦПК України, дійшов обґрунтованого висновку, з якими погоджується колегія суддів, про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ПАТ "Дельта Банк".

З врахуванням викладеного, колегія суддів не вбачає підстав для скасування даного рішення суду першої інстанції.

В той же час, колегія суддів не погоджується з висновком суду про стягнення з позивача на користь держави судового збору у розмірі 6090 грн. відповідно до додаткового рішення суду від 01 лютого 2017 року, оскільки воно постановлено з порушенням норм процесуального права.

Так, відповідно до ч.1 ст.79 ЦПК України судовий збір є складовою судових витрат.

Обов'язок осіб, які звертаються до суду, сплачувати судовий збір - це процесуальний обов'язок, визначений нормами процесуального права.

Відповідно до ч.2 ст. 79 ЦПК України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюється законом.

Таким спеціальним законом є Закон України від 8 липня 2011 року № 3674-VІ «Про судовий збір».

Згідно зі ст.3 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється за подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством; за подання до суду апеляційної і касаційної скарг на судові рішення тощо.

Як вбачається із матеріалів справи, позивач звернувся до суду з позовом у червні 2015 року.

Відповідно до п.22 ч.1 ст.5 цього Закону у редакції чинній на час звернення позивача до суду від сплати судового збору під час розгляду справи у всіх судових інстанціях звільнена уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб - у справах, пов'язаних із здійсненням тимчасової адміністрації та ліквідації банку.

Відповідні зміни в сфері регулювання оплати судового збору відбулися внаслідок прийняття Закону України від 22 травня 2015 року № 484-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору» (далі - Закон № 484-VІІІ). Цим Законом суттєво змінено ставки судового збору (стаття 4 Закону України «Про судовий збір»), зокрема й підвищено розмір ставок за подання касаційних скарг, а також одночасно значно скорочено перелік суб'єктів, які звільняються від оплати судового збору (стаття 5 Закону України «Про судовий збір»). Закон № 484-VІІІ набрав чинності з 1 вересня 2015 року.

З 1 вересня 2015 року ця категорія пільговиків вилучена.

Отже, починаючи з 1 вересня 2015 року, уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб - у справах, пов'язаних із здійсненням тимчасової адміністрації та ліквідації банку не звільняються від сплати судового збору.

Відповідно до ч.3 ст.2 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Наведені норми процесуального права дозволяють сформулювати загальне правило: процесуальні дії мають вчинятися за нормами процесуального закону, чинними на момент вчинення цих дій.

Відповідно до частини четвертої статті 2 ЦПК України закон, який встановлює нові обов'язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.

Зазначене правило, закріплене і в статті 58 Конституції України, за якою закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі, що однозначно розуміється як початок дії закону з моменту набрання ним чинності і припинення з утратою чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Для процесуального закону це означає, що діє в часі той процесуальний закон, на момент та час дії якого вчиняється процесуальна дія.

Відносно змін у ст. 5 Закону України «Про судовий збір» щодо кола осіб, які звільняються від сплати судового збору, це означає, що звуження законом кола осіб, які звільняються від сплати судового збору, не може бути підставою для покладення на цих осіб обов'язку зі сплати судового збору після вчинення процесуальної дії, зокрема пред'явлення відповідного позову.

Водночас зазначена норма не передбачає продовження дії прав, які діяли раніше.

Під час вчинення процесуальних дій, які вимагають сплати судового збору (при забезпеченні доказів, при апеляційному чи касаційному оскарженні), пільги зі сплати судового збору мають визначатися на момент вчинення певної процесуальної дії.

З огляду на зазначене можна дійти висновку про те, що процесуальний закон визначає свою дію в часі саме за часом вчинення відповідних процесуальних дій.

За таких умов Закон України «Про судовий збір» має застосовуватися в редакції, яка діяла на момент вчинення певної процесуальної дії, в даному випадку на час пред'явлення позову.

Приймаючи до уваги, що позивача на час пред'явлення позову було звільнено від сплати судового збору, то у суду першої інстанції не було підстав для ухвалення додаткового рішення про стягнення з позивача на користь держави судового збору після ухвалення рішення суду по суті спору.

За такого, в силу п.4 ч.1 ст.309 ЦПК додаткове рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 01 лютого 2017 року підлягає скасуванню.

Керуючись ст. ст. 303, 309, 313, 316 ЦПК України, колегія суддів

В И Р І Ш И Л А :

Апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» - задовольнити частково.

Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 01 лютого 2017 року - залишити без змін.

Додаткове рішення цього ж суду від 01 лютого 2017 року - скасувати.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, і з цього часу може бути оскаржено у касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий Ж.М. Яворська

Судді Т.М. Базовкіна

Т.Б. Кушнірова