Ухвала суду № 65502804, 16.03.2017, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"16" березня 2017 р. м. Київ К/800/3173/16

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Черпака Ю.К. (головує в судовому засіданні), Головчук С.В., Заїки М.М., секретаря судового засідання Ковтонюка С.Д., за участю представника відповідачів - Орленка А.О.,розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом ОСОБА_5 до Генеральної прокуратури України, прокуратури міста Києва про скасування наказу, поновлення на роботі,

за касаційною скаргою ОСОБА_5 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 листопада 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2016 року,

в с т а н о в и в:

У лютому 2015 року ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом до Генеральної прокуратури України, прокуратури міста Києва про визнання протиправним і скасування наказу від 27 січня 2015 року №68к про звільнення з посади прокурора Голосіївського району міста Києва, поновлення на посаді прокурора Голосіївського району міста Києва, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позов мотивував тим, що оскаржуваний наказ прийнятий на підставі його рапорту про звільнення з роботи, однак останній написаний ним під тиском та погрозами, наміру звільнятись з органів прокуратури він не мав. Крім того, його звільнення відбулось у період тимчасової непрацездатності, що є незаконним.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 листопада 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2016 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_5, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, хибну оцінку обставин справи, просить скасувати оскаржувані судові рішення та прийняти нове про задоволення позову. Скаргу мотивує тим, що написання ним рапорту про звільнення з посади за власним бажанням не було вільним волевиявленням та не відповідало його внутрішній волі, оскільки рапорт написаний під примусом та психологічним тиском. В матеріалах справи містяться докази спонукання позивача щодо написання заяви про звільнення та чинення на нього тиску, однак суди не надали оцінку цим обставинам. Відповідачем порушено приписи частини третьої статті 40 КЗпП щодо звільнення позивача під час тимчасової непрацездатності та положення статті 38 КЗпП України, оскільки у рапорті про звільнення не зазначено поважних причин, з яких позивач вирішив припинити трудові відносини з роботодавцем, також йому не надано двотижневий термін для відпрацювання, а звільнено у день написання рапорту.

У запереченнях на касаційну скаргу Генеральна прокуратура України просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, як такі, що ухвалені відповідно до закону. Звертає увагу, що звільнення позивача відбулось у самостійно визначений ним у рапорті строк, звернень щодо відкликання даного рапорту позивачем не подавалось. Просить врахувати, що подання позивачем рапорту про звільнення з посади відбулось з метою уникнення можливого притягнення до дисциплінарної відповідальності та переслідування у кримінальному порядку.

Від прокуратури міста Києва заперечень на касаційну скаргу не надходило.

Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

За правилами частини другої статті 220 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, але при цьому може встановлювати порушення норм матеріального чи процесуального права, на які не було посилання в касаційній скарзі.

Судами встановлено, що наказом Генеральної прокуратури України від 15 квітня 2014 року ОСОБА_5 призначено на посаду прокурора Голосіївського району міста Києва строком на п'ять років.

Розпорядженням прокурора міста Києва від 7 липня 2014 року №49 призначено службове розслідування за скаргою ОСОБА_6 щодо зловживання прокурором Голосіївського району міста Києва ОСОБА_5 службовим становищем під час виконання ним службових обов'язків, що завдало істотної шкоди охоронюваним законом її правам та інтересам.

Наказом Генеральної прокуратури України 8 липня 2014 року № 985к тимчасово, на час проведення службового розслідування, позивача відсторонено від виконання службових обов'язків зі збереженням заробітної плати.

27 січня 2015 року позивач подав до прокуратури міста Києва рапорт на ім'я Генерального прокурора України, в якому просив звільнити його із займаної посади за власним бажанням з 27 січня 2015 року.

Цього ж дня прокурор міста Києва звернувся до Генерального прокурора України з поданням №11-136вих15 про звільнення ОСОБА_5 з посади прокурора Голосіївського району міста Києва за власним бажанням відповідно до поданого ним рапорту.

27 січня 2015 року Генеральним прокурором України згідно з його повноваженнями, визначеними статтею 15 Закону України «Про прокуратуру», прийнято наказ №68к, яким позивача звільнено з посади прокурора Голосіївського району міста Києва з 27 січня 2015 року за власним бажанням відповідно до статті 38 КЗпП.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили з відсутності доказів чинення на позивача тиску при написанні ним рапорту про звільнення. За нетривалий час роботи на посаді прокурора Голосіївського району міста Києва позивач зарекомендував себе з негативної сторони, щодо нього проводиться службове розслідування з приводу зловживання службовим становищем. Крім того, прокуратурою міста Києва неодноразово скеровувались подання до Генерального прокурора України щодо звільнення позивача з різних підстав, здебільшого за те, що діяльність прокуратури Голосіївського району міста Києва визнана такою, що не відповідає вимогам Закону України «Про прокуратуру» та галузевих наказів Генерального прокурора України, що призвело до неналежного і негативного стану справ у прокуратурі.

Погодитись з висновком судів про правильність звільнення неможливо, виходячи з наступного.

Згідно зі статтею 13 Закону України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 року №1789-XII (тут і далі - в редакції Закону на час спірних правовідносин) систему органів прокуратури становлять: Генеральна прокуратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, районні в містах, а також військові прокуратури.

Статтею 16 цього Закону визначено, що прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, міські, районні, міжрайонні, районні в містах, а також інші прокуратури очолюють відповідні прокурори.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про прокуратуру» строк повноважень Генерального прокурора України та підпорядкованих йому прокурорів - п'ять років.

В силу статті 46-2 Закону України «Про прокуратуру», якою встановлено підстави для звільнення працівників прокуратури, прокурори і слідчі можуть бути звільнені з роботи на загальних підставах, передбачених законодавством про працю.

Як встановили суди, ОСОБА_5 звільнено з посади прокурора Голосіївського району міста Києва за власним бажанням згідно зі статтею 38 КЗпП, яка регулює розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, з ініціативи працівника.

За правилами статті 23 КЗпП трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 36 КЗпП підставами припинення трудового договору є, зокрема, його розірвання з ініціативи працівника (статті 38, 39). Тобто розірвання трудового договору за статтею 38 КЗпП або статтею 39 цього Кодексу є самостійними підставами припинення відносин з установою, підприємством, організацією.

Стаття 39 КЗпП регламентує розірвання строкового трудового договору за ініціативою працівника.

В пункті 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» зазначено, що при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з'ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом і перевіряти їх відповідність законові.

Кодексом законів про працю України передбачено підстави припинення трудового договору (стаття 36), а за приписами його статті 232 способом захисту порушеного права звільненого працівника є поновлення на роботі.

Таким чином, на відміну від Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ України та Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, якими було встановлено звільнення з посади (з перебуванням на службі) та звільнення зі служби (з органів внутрішніх справ), Кодекс законів про працю України визначає звільнення з роботи (посади).

Наслідком такого звільнення в розумінні КЗпП є припинення трудових відносин працівника з роботодавцем.

Як вбачається з акту від 28 січня 2015 року, складеного працівником прокуратури міста Києва, після звільнення ОСОБА_5 з посади прокурора Голосіївського району міста Києва йому було запропоновано отримати трудову книжку і здати службове посвідчення (т. IV а.с. 140).

Відповідач пов'язував звільнення ОСОБА_5 з припиненням трудових відносин, що мали, на його думку, невизначений у часі строк.

Суди зазначили, що ОСОБА_5 призначено на посаду прокурора Голосіївського району м. Києва на певний термін, однак цій обставині не дали ніякої оцінки та не дослідили, який вид публічно-трудового договору з ним укладено - строковий чи на невизначений строк та які наслідки наступають для прокурора у разі закінчення п'ятирічного строку його повноважень.

Встановлення цих обставин має значення, оскільки при вирішенні спору суди мали перевірити, чи застосовано відповідачем ту норму закону, з якою пов'язується звільнення у спірних правовідносинах, тобто чи дана в наказі правильна юридична кваліфікація обставинам, які стали підставою звільнення.

Відповідно до частини першої статті 220 КАС України суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи (частина друга статті 227 КАС України).

Зважаючи на те, що ухвалені у справі судові рішення не ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права, повно і всебічно встановлених обставинах справи, їх належній правовій оцінці, вони підлягають скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції, так як порушення допущені обома судовими інстанціями.

Керуючись статтями 221, 223, 227, 230, 231, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

у х в а л и в:

Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити частково.

Скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 листопада 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2016 року, справу направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та оскарженню не підлягає.

Судді Черпак Ю.К.

Головчук С.В.

Заїка М.М.