Ухвала суду № 65487518, 20.03.2017, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/1321/17

У Х В А Л А

20 березня 2017 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі колегії:

головуючої судді Потоцької Н.В.

судді Гусева О.Г.

судді Танцюри К.О.

за участю секретаря Лопатюк Ю.А.

сторін:

позивача ОСОБА_1

представника відповідача ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні клопотання позивача про визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними та клопотання представника відповідача про залишення адміністративного позову без розгляду,-

ВСТАНОВИВ:

В провадженні Одеського окружного суду знаходиться справа за позовом ОСОБА_1 до оперативного командування Південь Міністерства оборони України, третя особа: командувач військ Оперативного командування Південь Міністерства оборони України ОСОБА_3 про скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Позивач просить суд поновити строк для звернення до адміністративного суду і в обгрунтування своїх доводів вказує, що фактично звільнення відбулось18.01.2017 року, саме того дня позивач ознайомився зі змістом наказу і здав посаду.

В свою чергу після звільнення позивач увесь час хворів, у нього почалась депресія і не було коштів, оскільки він був звільнений зі служби.

На думку позивача пропущений термін є незначним та підлягає поновленню.

Позивач також зазначає, що право на звернення до суду, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги, оскільки за своєю природою це право вимагає регулювання з боку держави, яка щодо цього користується певними межами самостійного оцінювання. Проте, право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або такою мірою, шо буде порушена сама його сутність. Ці обмеження не будуть сумісними з п. 1 статті 6, якщо вони не мають легітимної мети та не є пропорційними між використаними засобами та досягнутими цілями.

Представник відповідачів проти задоволення клопотання заперечував.

Наразі заявив клопотання про залишення адміністративного позову без розгляду, яке мотивовано тим, що в матеріалах справи відсутні належні докази наявності обставин, які були обєктивно є непереборними, тобто не залежали від волевиявлення позивача, що повязані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення його до суду.

Розглянувши клопотання позивача та відповідача, колегією суддів встановлено наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 5 КАС України, провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Виходячи з рівності усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом як принципу здійснення правосуддя в адміністративних судах (п.3 ст. 7 КАС України), правила ст. 99 КАС України поширюються і на звернення до адміністративного суду особи з позовом у випадках, встановлених законом.

Згідно з ч. 1 ст. 99 КАС України, адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим кодексом або іншими законами.

Приписами ч. 3 ст. 99 КАС України, визначено, що для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Строк звернення до суду обчислюється, за загальним правилом, з дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

День, коли особа дізналась про порушення свого права, - це встановлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, внаслідок якої відбулося порушення їх прав, свобод чи інтересів.

Як вбачається з адміністративного позову та доданих до нього матеріалів про наявність ознак протиправності дій відповідача позивач дізнався 18.01.2017 року, що і стало підставою для звернення до суду.

Строк звернення до адміністративного суду це строк, в межах якого особа, яка має право на позов, повинна звернутися до адміністративного суду для захисту своїх прав у публічно правових відносинах або для реалізації владних повноважень.

Строки звернення до адміністративного суду з позовом обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними.

Поважними причинами визнаються лише такі обставини, які є обєктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звертається до суду, та повязані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належними доказами.

Приписами ч. 1 ст. 100 КАС України встановлено, що адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд на підставі позовної заяви та доданих до неї матеріалів не знайде підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, про що постановляється ухвала.

Ключовою є фраза поважні причини а отже, це і є предметом доказування при вирішенні питання щодо встановлення поважності причин для позивача тобто, якщо строк був пропущений з поважних причин це повинно підтверджуватися незаперечними письмовими доказами.

Слід зазначити, що процесуальний Закон не дає визначення терміну поважні причини. Між тим в Рішенні Верховного суду України від 13.09.2006 року по справі №6-26370кс04 (№ в ЄДРСРУ 135558) вказане наступне: Поважними причинами пропуску строку позовної давності вважаються такі обставини, за яких своєчасне пред'явлення позову стає неможливим або утрудненим.

Як вказує практика Верховного Суду України, оцінюючи обставини, що перешкоджали здійсненню процесуального права на оскарження, суд повинен виходити з оцінки та аналізу всіх наведених у клопотанні доводів, а також з того, чи мав заявник можливість своєчасно реалізувати своє право на оскарження (ОСОБА_4 адміністративного суду України від 19.05.2010 N 708/11/13-10).

Постановою Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 15 жовтня 2013 року у справі № 21-240а13 (№ в ЄДРСРУ 36171760) передбачено, що обставини, з якими сторона повязує поважність причин пропуску строків звернення до суду, доводяться стороною і встановлюються судом тільки у випадку, якщо заявлена вимога про застосування цих строків.

Аналогічна правова позиція щодо застосування статті 100 КАС вже була висловлена колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у постанові від 5 грудня 2011 року (справа № 21-369а11(№ в ЄДРСРУ 20968416).

Необхідно вказати, що поновлення процесуальних строків на оскарження судових рішень є дискреційними повноваженнями суду, а під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний або судовий орган, приймаючий рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин (Ухвала ВАСУ від 29.09.2016 року по справі № 522/6069/14-а (№ в ЄДРСРУ 61821829).

В рішенні Європейського суду з прав людини по справі Ілхан проти Туреччини (№ 22277/93 від 27.06.2000 року § 59) зазначено, що правило встановлення обмежень звернення до суду у зв'язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватись з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, слід звертати увагу на обставини справи.

З урахуванням вказаного слід зазначити, що у суду є свобода розсуду або дискреційні повноваження суду на поновлення процесуальних строків, адже за таких обставин лише суд вирішує яка причина є поважною і які докази можна приймати до уваги, разом з цим суд повинен обґрунтувати свою позицію відповідними доводами, а не лише зазначити визнати поважними причини пропуску процесуальних строків (Ухвала ВСУ від 26.01.06 справа № N 6-7307кс04).

Також суд звертає увагу на практику ЄСПЛ, засновану на принципах Європейської конвенції з прав людини, що узгоджується із приписами ст. 19 Конституції України, яка встановлює, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобовязані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України, тобто забезпечувати відповідні гарантії проти свавільного порушення прав, свобод та інтересів юридичних та фізичних осіб.

Позитивні зобов'язання сформульовані Європейським судом під час застосування окремих статей Конвенції, зміст яких визначає усталена судова практика ЄСПЛ.

Основною характеристикою позитивних зобов'язань держави виступає те, що по суті вони вимагають від національних органів влади застосувати необхідні засоби для гарантування прав людини, а точніше - вжити прийнятних (розумних) та належних засобів для захисту цих прав.

Було встановлено, що такі обовґязки можуть виникати на підставі безпосереднього застосування статей 2-6, 8, 10, 11, 13 Конвенції, ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції.

Сучасна тенденція спрямована на визнання Судом позитивних обов'язків держави під час захисту майже усього переліку конвенційних прав і свобод.

Так, у справі Новоселецький проти України (Novoseletskiy v. Ukraine), рішення від 22 лютого 2005 р., заява № 47148/99 ЄСПЛ розглядав позитивні зобов'язання за ст. 8 Конвенції та ст.1 Першого Протоколу. Зокрема, ЄСПЛ зазначив: Якщо розглядати справу зі сторони позитивного зобовязання з боку держави або з огляду виправдання втручання державної влади відповідно до пункту 2, то є очевидним, що принципи, які застосовуються є достатньо суміжними. В обох випадках необхідно звернути увагу на дотримання справедливої рівноваги між конкуруючими інтересами осіб і суспільства в цілому. Більше того, навіть для позитивних зобовязань, які випливають з пункту 1, випадки, перераховані в пункті 2, можуть відігравати деяку роль при пошуку бажаної рівноваги (див. ОСОБА_5 п. Іспанії, N 4143/02, п. 55, рішення від 16 листопада 2004р.).

Європейський Суд підкреслює особливу важливість принципу належного урядування. Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на основоположні права людини, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах Беєлер проти Італії [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000, Онерїлдіз проти Туреччини [ВП] (Oneryэldэz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, Megadat.com S.r.l. проти Молдови (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і Москаль проти Польщі (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обовязок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах Лелас проти Хорватії (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і Тошкуце та інші проти Румунії (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

Отже, однією з передумов забезпечення доступу до суду є наявність в особи права на судовий захист. Це право випливає з ч. 3 ст. 8, ч. 1 ст. 55 Конституції України. Таке право забезпечує можливість особи відстоювати свої права у будь-якій життєвій ситуації, зокрема, пов'язаній з незаконними діями (бездіяльністю) органів державної влади.

Вирішуючи заявлене клопотання суд звертає увагу також на той факт, що стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи незалежним і безстороннім судом.

Ключовими принципами статті 6 є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.

Враховуючи той факт, що право на справедливий суд займає основне місце у системі глобальних цінностей демократичного суспільства, Європейський суд у своїй практиці пропонує досить широке його тлумачення.

Так, у у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення.

У статті 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Як свідчить позиція ЄСПЛ, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

Приписами ст. 49 Конституції України встановлено, що кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування.

Як встановлено у судовому засіданні, позивач ознайомився із наказом №11 від 18.01.2017 року саме в день його прийнняття, тобто 18.01.2017 року. Строк на звернення до суду розпочався 19.01.2017 року і відповідно закінчився 20.01.2017 року. При цьому, з 20.02.2017 року по 24.02.2017 року позивач перебував на амбулаторному лікуванні, що підтверджується довідкою №41 Балтського центру первинної медико-санітарної допомоги від 24.02.2017 року.

24.02.2017 року є останнім робочем днем тижня, наступні дні: 25.02.2017 та 26.02.2017 року - субота та неділя.

Адміністративний позов до суду направлений засобами поштового звязку 27.02.2017 року, що підтверджується роздруківкою з сайту Укрпошти (відстеження пересилання поштових відправлень), о 09 год. 04 хв.

Реалізація права на життя не можлива без реалізації права на здоров'я. Адже нормальне біологічне та соціальне функціонування людини не можливе без здоровя. Реалізація права на життя у повному обємі можливо лише при гарантуванні права на здоровя.

Отже, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що в спірних правовідносинах клопотання позивача про визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними підлягає задоволенню, а в задоволенні клопотання представника відповідача про залишення адміністративного позову без розгляду слід відмовити.

Керуючись ст. ст. 99, 100, 133, 160, 165 КАС України, колегія суддів, -

УХВАЛИЛА:

Клопотання позивача задовольнити.

Визнати причини пропуску строку звернення до суду поважними.

В задоволенні клопотання представника відповідача відмовити.

Ухвала може бути оскаржена в порядку ст. 186 КАС України.

Головуючий суддя Потоцька Н.В.

Суддя Гусев О.Г.

Суддя Танцюра К.О.