Рішення № 65437841, 20.03.2017, Господарський суд Львівської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20.03.2017р. Справа№ 914/103/17

Господарський суд Львівської області у складі судді Блавацької-Калінської О.М. при секретарі Кияк І.В. розглянувши матеріали справи

за позовом: Державного підприємства «Передпускова дирекція шахти №10 «Нововолинська», с.Поромів Іваничівського району Волинської області

до відповідача: Публічного акціонерного товариства «Укрзахідвуглебуд», м.Червоноград Львівської області

про стягнення 5 742 509,85 грн.

за участю представників:

від позивача: ОСОБА_1- представник (довіреність від 04.01.2017 р.)

від відповідача: ОСОБА_2 - представник (довіреність від 02.02.2017р.)

Відповідно до ст.20 ГПК України розяснено право відводу судді. Відводу судді заявлено не було. На підставі ст.22 ГПК України розяснено процесуальні права та обовязки сторін.

Суть спору: На розгляд господарського суду Львівської області Державним підприємством «Передпускова дирекція шахти №10 «Нововолинська», заявлено позов до Публічного акціонерного товариства «Укрзахідвуглебуд» про стягнення 5 742 509,85 грн. заборгованості за надані послуги.

Ухвалою господарського суду Львівської області від 17.01.2017 року порушено провадження у справі, розгляд справи призначено на 02.02.2017 року.

Причини відкладення розгляду справи викладено в ухвалі суду від 02.02.2017 р.

В судовому засіданні 27.02.2017 р. відповідно до ст.77 ГПК України оголошено перерву до 16.03.2017 р., яка згодом була продовжена до 20.03.2017 р.

16.03.2017 р. відповідач направив на адресу суду заяву про відстрочку виконання рішення суду до липня 2017 року.

Позивач участь повноважного представника у судове засідання забезпечив, позовні вимоги обґрунтовує тим, що відповідач в порушення умов договору субпідряду №20 від 24.05.2012 р. не здійснив оплати за виконані роботи, у звязку з чим позивач просить стягнути заборгованість сумі 5 742 509,85 грн. (з них 439140,35 грн. - основного боргу, 179603,42 грн. - 3% річних, 506566,57 грн. - втрат від інфляції та 1017199,53 грн. - пені), заперечив щодо заяви відповідача про відстрочку виконання рішення.

Відповідач участь повноважного представника в судове засідання забезпечив, вимоги позивача заперечив в частині стягнення втрат від інфляції та 3% річних, щодо стягнення пені просить суд застосувати строк позовної давності.

Розглянувши матеріали справи, суд встановив наступне.

24 травня 2012 року між Державним підприємством «Передпускова дирекція шахти №10 «Нововолинська» (надалі позивач) та Публічним акціонерним товариством «Укрзахідвуглебуд» (надалі відповідач, генпідрядник по договору) укладено договір субпідряду № 320 з додатковими угодами до нього (надалі договір), відповідно до умов якого генпідрядник доручає, а субпідрядник забезпечує, відповідно до проектної документації та умов угоди виконання гірничих, гірничо-капітальних, будівельних, монтажних, пусконалагоджувальних робіт, а також обслуговування загально-шахтних комплексів і механізмів та інших робіт з нового будівництва (п.2.1 договору). Згідно розділу 1 договору обєктом будівництва є шахта №10 «Нововолинська» за адресою с.Поромів Іваничівського району, а замовником усього будівництва вказаного обєкту є Державне підприємство «Дирекція по будівництву обєктів».

Відповідно до п.7.2 договору, генпідрядник зобовязувався своєчасно фінансувати роботи при поступленні цільових коштів від замовника, зазначені в договорі підряду. Згідно п.13.2 в редакції додаткової угоди №5 від 22.05.2015 року, розрахунки за виконані роботи здійснюються генпідрядником щомісячно проміжними платежами в міру виконання робіт на підставі підписаних сторонами актів приймання виконаних робіт (форма №КБ-2в) та довідок про вартість виконаних будівельних робіт та витрат (форми №КБ-3). Генпідрядник визначає обсяги та вартість виконаних робіт, що підлягають оплаті, та готує оцінку вартості прийнятих замовником виконаних генпідрядником робіт по формі №КБ-3 та по формі №КБ-2в, що затверджені наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 05.07.2013 року, додатки Т та У, форми №КБ-2в, №КБ-3, і подає їх для підписання замовнику не пізніше 25 числа кожного місяця.

Протягом червня позивачем та відповідачем підписані акти №№1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8 приймання виконаних підрядних та будівельних робіт (форма №КБ-2в) за червень 2015 року. 30.06.2015 року сторонами підписано довідку про вартість виконаних робіт та витрати, згідно якої вартість виконаних робіт становить 4039140,35 грн.

Відповідно до п.13.4 договору оплата виконаних робіт здійснюється генпідрядником при наявності цільових коштів від замовника протягом 5 робочих днів з дати підписання генпідрядником та субпідрядником відповідних документів. Згідно з договором відповідними документами являються форма №КБ-2в та форма №КБ-3. Останнім днем здійснення проплати мало бути 07.07.2015 року. Однак, відповідач не здійснив в повному обсязі оплату за виконані роботи, у звязку з чим у нього виникла заборгованість в розмірі 4 039 140,35 грн.

З метою досудового врегулювання спору на адресу відповідача скерована претензія вих.№1.8/311 від 21.03.2016 р. щодо суми заборгованості, в тому числі і заборгованості за червень 2015 року, однак відповідач у відповіді на претензію (вих.№02-04/180 від 07.04.2016 р.) послався на відсутність коштів для здійснення відповідних проплат за вказаними грошовими зобовязаннями.

Крім того, позивачем, на підставі п.14.1 додаткової угоди №1 від 17.06.2013 року до договору та на підставі норм чинного законодавства, нараховано 3% річних в розмірі 179603,42 грн. за період з 08.07.2015 року по 30.12.2016 року, інфляційні втрати за весь час прострочення в розмірі 506566,57 грн., а також на підставі п.14.7 вказаної угоди у якій передбачено, що за порушення генпідрядником зі своєї вини виконання своїх зобовязань за цим договором або неналежне їх виконання він зобовязаний сплатити субпідряднику штрафні санкції у розмірах, визначених законодавством позивачем нараховано пеню за кожен день прострочення за шість місяців в розмірі 1017199,53 грн.

Таким чином, загальна сума заборгованості, за підрахунками позивача, становить 5 742 509,85 грн.

В судовому засіданні представник позивача підтвердив, що станом на день розгляду справи відповідач не сплатив заборгованість перед позивачем, розмір боргу не змінився.

На час розгляду справи відповідач не подав доказів погашення боргу, участь повноважного представника в судове засідання забезпечив, вимоги позивача заперечив з підстав, наведених у відзиві на позов (вх.№ 5430/17 від 08.02.2017 р. ) у якому просить суд відмовити у стягненні пені на підставі ст.258 ЦК України, 3% річних та втрат від інфляції.

При прийнятті рішення суд виходив з наступного.

Відповідно до ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Згідно ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Згідно до ст. 173 ГК України, господарським визнається зобовязання, що виникає між субєктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Господарським кодексом України, в силу якого один субєкт (зобовязана сторона, в тому числі боржник) зобовязаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого субєкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший субєкт (управнена сторона, в тому числі кредитор) має право вимагати від зобовязаної сторони виконання її обовязку.

Відповідно до ст. 179 ГК України, майново-господарські зобовязання, які виникають між субєктами господарювання або між субєктами господарювання і негосподарюючими субєктами юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобовязаннями.

Згідно ст.193 ГК України, субєкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобовязання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобовязання відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відповідно до ст. 525 ЦК України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України, зобовязання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог вказаного кодексу. Частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що, якщо у зобовязанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до ст. 530 ЦК України, якщо строк (термін) виконання боржником обовязку не встановлений або визначений моментом предявлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обовязок у семиденний строк від дня предявлення вимоги, якщо обовязок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Згідно ст. 610 ЦК України, порушенням зобовязання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобовязання (неналежне виконання).

Відповідно до ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобовязання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обовязків

Згідно ст. 629 ЦК України, договір є обовязковим для виконання сторонами.

Відповідно до ст.837 ЦК України за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу.

Як встановлено судом, між сторонами у справі виникли зобов'язання на підставі договору субпідряду №20 від 24.05.2012 р. з додатковими угодами до нього.

Як встановлено судом, позивачем та відповідачем підписано акти приймання виконаних підрядних та будівельних робіт №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8 від 30.06.2015 року (форма №КБ 2в) за червень 2015 року та довідка про вартість виконаних робіт підписані сторонами 30.06.2015 року без будь-яких зауважень, а також витрати, згідно якої вартість виконаних робіт становить 4039140,35 грн. На підставі договірних зобовязань відповідач повинен був оплатити протягом 5 робочих днів після підписання форми №КБ 3 вищевказані кошти за виконані роботи. Останнім днем здійснення проплати було 07.07.2015 року.

Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (ст. 526 ЦК України).

Однак, відповідач покладені на нього зобовязання не виконав, у звязку з чим у відповідача перед позивачем обліковується заборгованість в розмірі 4039140,35 грн.

Докази сплати заборгованості в розмірі 4 039 140,35 грн. в матеріалах справи відсутні.

Відповідно до ч.1 ст. 96 Цивільного кодексу України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями.

Згідно із ст. 617 Цивільного кодексу України, особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів.

Доказів наявності обставин зазначених у ст. 617 ЦК України, які є підставами звільнення від відповідальності за порушення зобовязання відповідачем не подано.

Суд звертає увагу відповідача також на те, що у пункті 5 оглядового листа Вищого господарського суду України від 18.02.2013р. №01-06/374/2013 «Про практику вирішення спорів, пов'язаних із виконанням договорів підряду (за матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку Вищим господарським судом України)» вказано, що, згідно з частиною першої статті 96 ЦК України, юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями, а статтями 525, 526 названого Кодексу і статтею 193 ГК України встановлено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. Також суд звертає увагу на те, що для господарсько-правових відносин характерна юридична рівність сторін, тобто бюджетна установа як отримувач і розпорядник бюджетних коштів не має будь-яких привілеїв чи пільг в межах виконання зобовязань, взятих на себе за договором.

Враховуючи викладене, відсутність бюджетних коштів не виправдовує бездіяльність відповідача і не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення договірного зобов'язання (аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «ОСОБА_1 ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України» від 18.10.2005 року, постанові Верховного Суду України від 15.05.2012 року у справі №11/446 та в постанові Вищого господарського суду України від 23.08.2012 року у справі №15/5027/715/2011).

Так, зі змісту договору не випливає будь-яких обовязків третіх осіб. Згідно ст.511 Цивільного кодексу України зобовязання не створює обовязку для третьої особи.

Отже, відповідач своїх зобовязань не виконав, чим порушив вимоги ч. 2 ст. 193 ГК України, якою передбачено, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що позивачем доведено факт неналежного виконання відповідачем зобовязань за договором.

Відповідно до ст.530 ЦК України якщо у зобовязанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Щодо стягнення 506566,57 грн. втрат від інфляції та 179603,42 грн. - 3% річних суд зазначає наступне.

Згідно з ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до п. 3.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 р. № 14 Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань, розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Держкомстатом України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому, в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Відповідно до інформаційного листа Вищого господарського суду України від 17.07.2012 №01-06/928/2012 «Про практику застосування Вищим господарським судом України у розгляді справ окремих норм матеріального права» при застосуванні індексу інфляції слід мати на увазі, що індекс розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць і здійснюється шляхом множення суми заборгованості на момент її виникнення на сукупний індекс інфляції за період прострочення платежу. При цьому сума боргу, яка сплачується з 1 по 15 день відповідного місяця, індексується з врахуванням цього місяця, а якщо сума боргу сплачується з 16 по 31 день місяця, розрахунок починається з наступного місяця. Аналогічно, якщо погашення заборгованості здійснено з 1 по 15 день відповідного місяця, інфляційні втрати розраховуються без врахування цього місяця, а якщо з 16 по 31 день місяця, то інфляційні втрати розраховуються з урахуванням даного місяця (Постанова Вищого господарського суду України від 01.02.2012 №52/30).

Враховуючи наведене, суд здійснив перерахунок заявлених до стягнення інфляційних нарахувань та 3% річних відповідно до вимог чинного законодавства та вважає, що до стягнення підлягає заявлені позивачем 506566,57 грн. втрат від інфляції та 179603,42 грн. 3% річних.

Щодо стягнення 1017199,53 грн. пені суд зазначає наступне.

В силу ст. 216 ГК України, учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених кодексом, іншими законами та договором.

Згідно ст. 230 ГК України, штрафними санкціями в цьому Кодексі визначаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

За змістом ст. 199, ч. 1 ст. 216, ч. 2 ст. 217 ГК України, ч. 2 ст. 546, ст. 627 ЦК України суб'єкти господарських відносин при укладенні договору мають право забезпечити виконання господарських зобов'язань шляхом встановлення окремого виду відповідальності - договірних санкцій за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов'язань (постанова Верховного Суду України від 22.11.2010 р. у справі № 3-24гс10).

Відповідно до ч. 3 ст. 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобовязання за кожен день прострочення.

Згідно ч. 1 ст. 548 ЦК України виконання зобовязання (основного зобовязання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом.

Відповідно до ч. 2. ст. 551 ЦК України якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

З наведеного випливає, що обовязковою умовою виникнення права на нарахування пені є викладення в договорі умови (пункту) про забезпечення виконання зобовязання у вигляді пені, підстави для її застосування та розмір, або наявність законодавчого акту, який визначає обовязок та умови сплати пені.

Відповідно до п.14.7 додаткової угоди №1 від 17.06.2013 р. за порушення генпідрядником зі своєї вини виконання своїх зобовязань за цим договором або неналежне їх виконання він зобовязаний сплатити субпідряднику штрафні санкції у розмірах, визначених законодавством.

Позивачем з посиланням на п.14.7 вказаної угоди та положень Закону України «Про відповідальність за невиконання грошових зобовязань» нараховано та заявлено до стягнення пеню в розмірі 1017199,53 грн.

Відповідно до абз.3, 4 п.2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 р. №14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» якщо у вчиненому сторонами правочині розмір та базу нарахування пені не визначено або вміщено умову (пункт) про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, суму пені може бути стягнуто лише в разі, якщо обов'язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом. Так, нарахування пені у відповідному відсотковому розмірі від суми простроченого платежу передбачено ст. 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв", ст. 36 Закону України "Про телекомунікації", ст. 1 Закону України "Про відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій". У таких випадках нарахування пені здійснюється на підставі спеціального нормативного акта, який регулює відповідні правовідносини, а не за Законом України «Про відповідальність за невиконання грошових зобовязань».

Відповідно до ст.ст. 1, 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобовязань», платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін; розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

З наведеного випливає, що Закон України «Про відповідальність за невиконання грошових зобовязань» не є спеціальним актом, який визначає обовязок боржника сплатити пеню. Вказаним законом встановлено лише обмеження щодо розміру нарахування пені в договірних правовідносинах між платниками та одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобовязань.

Таким чином, у звязку з відсутністю укладених між сторонами письмових правочинів про забезпечення виконання зобовязання у вигляді пені, відсутністю спеціального законодавчого акту, який визначає обовязок боржника сплатити пеню за невиконання зобовязання у правовідносинах, що склалися між сторонами, в задоволені вимоги про стягнення пені в сумі 1017199,53 грн. необхідно відмовити.

Щодо застосування строків позовної давності у стягненні пені суд зазначає наступне:

У поданому відзиві на позовну заяву відповідач просить суд застосувати наслідки спливу строку позовної давності щодо стягнення пені, згідно ст. 258 ЦК України.

Відповідно до п.п. 1.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року № 10 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» позовна давність, за визначенням статті 256 Цивільного кодексу України - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Отже, позовна давність є інститутом цивільного права і може застосовуватися виключно до вимог зі спорів, що виникають у цивільних відносинах, визначених у частині першій статті 1 ЦК України, та у господарських відносинах (стаття 3 Господарського кодексу України).

Згідно з ч.1 ст.257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Частиною 1 ст.261 Цивільного кодексу України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто в даному випадку, перебіг позовної давності починається з першого дня прострочення оплати за поставлений газ.

Згідно з частиною другою - четвертою статті 267 ЦК України заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Водночас, згідно ст. 258 ЦК України, для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Однак, з приписів ч.1 ст.259 ЦК України, випливає, що позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі.

Як встановлено судом, п.16.1 договору сторони погодили, що відповідальність сторін за порушення зобовязань за договором та порядок урегулювання спорів визначаються положеннями загальних умов, інших нормативних документів, що регулюють ці питання.

Відтак, право на нарахування пені виникло у позивача з 08.07.2015 р., тобто з наступного дня після встановленої п.13.4 договору дати, наданої для виконання зобовязання щодо оплати за виконані роботи (5 робочих днів 08.01.2013 р.). Датою підписання актів приймання виконаних підрядних та будівельних робіт (типова форма № КБ-2в) та договірної ціни за червень 2015 року є останній день місяця 2012 року, тобто 30.06.2015 р. + 5 робочих днів наданих п. 13.4 договору субпідряду № 20 для оплати = 04.07.2015 р. (суббота), 05.07.2015 р. (неділя), отже останнім днем для оплати є 07.07.2015 р. до 24 год. 00 хв., отже позивачем вірно визначено дату з якої у нього виникло право на нарахування пені з 08.07.2015 р. та припинилося, згідно ч. 6 ст. 232 ГК України 08.01.2016 року.

Отже позивачем пропущено річний спеціальний строк на звернення до суду з вимогою про стягнення пені з відповідача (п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України), оскільки останній звернувся з позовом до суду лише 14.01.2017 року, що підтверджується поштовим штампом на конверті, відтак пропустив строк позовної давності на звернення з позовом до суду в частині стягнення пені.

Таким чином, зважаючи на ту обставину, що суд не вбачає підстав для задоволення вимог щодо стягнення пені, заява відповідача про застосування позовної давності до позовних вимог про стягнення пені підлягає відхиленню.

Суд додатково звертає увагу відповідача на те, що інфляційні втрати та 3% річних, які розраховуються відповідно до ст. 625 ЦК України, не є штрафними санкціями у розумінні статті 230 ГК України (неустойка, штраф, пеня), відтак до вимог про стягнення суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Відтак, сума заборгованості, яка підтверджена матеріалами справи та підлягає стягненню з відповідача становить 4039140,35 грн. основного боргу, 179 603,42 грн. - 3% річних та 506 566,57 грн. інфляційних втрат.

Щодо заяви відповідача про рострочку виконання рішення суд зазначає наступне.

16.03.2017 р. відповідач направив на адресу суду заяву про відстрочку виконання рішення суду до липня 2017 року.

Заява відповідача обґрунтована тим, що підприємство фінансується за рахунок державного бюджету, акції якого належать державі Україна у статутному капіталі акціонерного товариства, утвореного в процесі приватизації чи корпоратизації державних вугледобувних підприємств, та у відповідності до Закону України «Про особливості приватизації вугледобувних підприємств», Постановою Кабінету Міністрів України №271 від 12.05.2015 року «Про проведення прозорої та конкурентної приватизації у 2015-2017 роках», як обєкт державної власності включений до Переліку обєктів державної власності, що підлягають приватизації у 2016-2017 роках. Законом України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» з метою збереження економічної безпеки держави заборонена примусова реалізація майна державних обєктів, Законом України «Про приватизацію державного майна» забороняється здійснення операцій та дій, які призводять до відчуження або зменшення вартості майна державних обєктів та підприємств, та виходячи з щорічного початку фінансування підприємства, яке починається в другій половині року, просив суд відстрочити виконання рішення суду до липня місяця 2017 року.

Представник позивача подав заперечення на заяву про відстрочку виконання рішення суду (вх.№10830/17 від 20.03.2017 р.), оскільки відсутні будь-які підстави, які б могли ускладнити чи унеможливити виконання судового рішення. Як зазначає представник, несплата позивачем заборгованості негативно відобразилась на фінансовому стані, спричинила збитки повязані зі сплатою штрафних санкцій щодо податкових забовязаннях.

Відповідно до п. 6 ст. 83 ГПК України, господарський суд приймаючи рішення, має право відстрочити або розстрочити виконання рішення.

У п.7.1.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України, від 17.10.2012 № 9 «Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України» зазначено, що відстрочка - це відкладення чи перенесення виконання рішення на новий строк, який визначається господарським судом.

Згідно з п.7.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.10.2012 № 9 «Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України» підставою для відстрочки, розстрочки, зміни способу та порядку виконання рішення можуть бути конкретні обставини, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим у визначений строк або встановленим господарським судом способом. Проте, вирішуючи питання про відстрочку чи розстрочку виконання рішення, зміну способу і порядку виконання рішення, господарський суд повинен враховувати матеріальні інтереси сторін, їх фінансовий стан, ступінь вини відповідача у виникненні спору, наявність інфляційних процесів у економіці держави та інші обставини справи, зокрема, щодо фізичної особи (громадянина) - тяжке захворювання її самої або членів її сім'ї, скрутний матеріальний стан, стосовно юридичної особи - наявну загрозу банкрутства, відсутність коштів на банківських рахунках і майна, на яке можливо було б звернути стягнення, щодо як фізичних, так і юридичних осіб - стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо. В основу ухвали про надання розстрочки або відстрочки виконання рішення суду має бути покладений обґрунтований висновок про наявність обставин, що ускладнюють або роблять неможливим виконання рішення.

Оскільки ГПК України не визначає переліку обставин, які свідчать про неможливість виконання рішення чи ускладнюють його виконання, то суд оцінює докази, що підтверджують зазначені обставини, за правилами ст. 43 ГПК України.

На підставі викладеного, зважаючи на необхідність задоволення господарських інтересів обох сторін, неможливість негайного виконання рішення суду відповідачем, суд вважає за доцільне клопотання відповідача про відстрочку виконання рішення задоволити.

Згідно з ст.33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідно до ст.34 Господарського процесуального кодексу України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Виходячи зі змісту наведеного вище, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог.

Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи наведене, керуючись ст.ст. 43, 33, 43, 49, 82-85 ГПК України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задоволити частково.

2. Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Укрзахідвуглебуд» (80100, Львівська область, м.Червоноград, вул.Будівельна,1а; ідентифікаційний код 00177158) на користь Державного підприємства «Передпускова дирекція шахти №10 «Нововолинська» (45311, Волинська область, Іваничівський район, с.Поромів, код ЄДРПОУ 35671961) 4039140,35 основного боргу, 179 603,42 грн. - 3% річних, 506 566,57 грн. інфляційних втрат та 70 879,65 грн. понесених витрат зі сплати судового збору.

Відстрочити виконання рішення господарського суду Львівської області на три місяці до 01.07.2016 р.

4. В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

5. Наказ видати, відповідно до ст. 116 ГПК України.

Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 85 ГПК України та може бути оскаржене до Львівського апеляційного господарського суду в порядку і строки, передбачені ст.ст. 91-93 ГПК України.

В судовому засіданні 20.03.2017 р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення, повний текст рішення складено та підписано 21.03.2017 р.

Суддя Блавацька-Калінська О. М.