Постанова № 65436671, 01.03.2017, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

01 березня 2017 року № 826/7972/16

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Мазур А.С., суддів - Балась Т.П., Літвінової А.В., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 доКабінету Міністрів Українитретя особа:Міністерство соціальної політики Українипровизнання нечинною постанови Кабінету Міністрів України від 27.01.2016 № 36,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Кабінету Міністрів України, третя особа: Міністерство соціальної політики України про (з урахуванням заяви про зміну позовних вимог) визнання Постанови Кабінету Міністрів України від 27.01.2016 року №36 «Про внесення змін до Порядку надання пільг окремим категоріям громадян з урахуванням середньомісячного сукупного доходу сім'ї» в частині внесення змін до Постанови Кабінету Міністрів України від 04.06.2015 року №389 «Про затвердження Порядку надання пільг окремим категоріям громадян з урахуванням середньомісячного сукупного доходу сім'ї» нечинною з 27.01.2016 року.

Позовні вимоги ґрунтуються на тому, що в порушення норм ст.22 Закону України «Про міліцію» та Конституції України відповідачем було звужено права ОСОБА_1 щодо права на пільгову сплату за комунальні послуги.

10.10.2016 року через канцелярію суду представником позивача подано заяву про зміну позовних вимог.

В судовому засіданні представник позивача вимоги підтримав та просив позов задовольнити в повному обсязі.

Представник відповідача проти задоволення позову заперечив.

У судовому засіданні 01.02.2017 року суд, заслухавши думку представників сторін, ухвалив перейти до розгляду справи в порядку письмового провадження.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду і вирішення справи по суті, суд встановив наступне.

Кабінетом Міністрів України 27.01.2016 року прийнято постанову №36 «Про внесення змін до Порядку надання пільг окремим категоріям громадян з урахуванням середньомісячного сукупного доходу сім'ї» (надалі - Постанова №36), яка набрала чинності 02.02.2016 року.

Постановою №36 внесено зміни до Порядку надання пільг окремим категоріям громадян з урахуванням середньомісячного сукупного доходу сім'ї, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04.06.2015 року №389 (надалі - Порядок №389).

У абз.1 п.2 Постанови №36 зазначено про виключення слів «Про міліцію» (звільнені із служби за віком, хворобою або вислугою років працівники міліції, особи начальницького складу податкової міліції, особи рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби; діти (до досягнення повноліття) працівників міліції, осіб начальницького складу податкової міліції, рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби, загиблих або померлих у зв'язку з виконанням службових обов'язків, непрацездатні члени сімей, які перебували на їх утриманні)».

Таким чином відповідач виключив осіб, які мають право на пільги за соціальною ознакою згідно із Законом УРСР «Про міліцію» від 20.12.1990 року №565-ХІІ (надалі - Закон №565-ХІІ), з переліку осіб, на яких поширюється дія Порядку №389.

Надаючи правову оцінку заявленим позивачем вимогам, з урахуванням викладених ним обставин, суд враховує наступне.

Відповідно до п.1 ч.1 ст171 Кодексу адміністративного судочинства України правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ щодо законності (крім конституційності) постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України, постанов Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Згідно ч.8 ст.171 Кодексу адміністративного судочинства України суд може визнати нормативно-правовий акт незаконним чи таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, повністю або в окремій його частині.

Відповідно до ч.1 ст.17 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму.

Згідно п.1 ч.2 ст.17 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Відповідно до постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 06.03.2008 року №2 «Про практику застосування адміністративними судами окремих положень КАС України під час розгляду адміністративних справ», підставами для визнання будь-якого акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт.

Відповідно до ч.3 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно ст.3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Відповідно до ст.8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно абз.3 ст.22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Відповідно до ч.5 ст.22 Закону №565-ХІІ працівники міліції, які живуть і працюють у сільській місцевості та в селищах міського типу, і члени їх сімей, які проживають з ними, забезпечуються безплатно житлом з опаленням і освітленням за встановленими нормами, а також користуються іншими пільгами, передбаченими законодавством.

Згідно ч.6 ст.22 Закону №565-ХІІ за працівниками міліції, звільненими зі служби за віком, хворобою або вислугою років, зберігається право на пільги згідно з цим Законом.

У довідці Управління фінансових ресурсів та бухгалтерського обліку Головного управління МВС України в Харківській області №100/22698 від 28.10.2009 року зазначено, що позивач та члени його сім'ї мають право з 01.07.2004 року і довічно відповідно до Закону №565-ХІІ на забезпечення безоплатно житлом з опаленням і освітленням за встановленими нормами.

Тобто при виході позивача на пенсію йому, як суб'єкту права на пільги згідно зі ст.22 Закону №565-ХІІ, гарантувався відповідний соціальних захист.

Згідно абз.1 ст.58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Як вбачається з матеріалів справи, на час втрати чинності Законом №565-ХІІ позивач вже був пенсіонером МВС України та протягом кількох років користувався наданими Законом №565-ХІІ пільгами.

У ч.7 ст.22 Закону №565-ХІІ установлено, що пільги, передбачені частинами четвертою, п'ятою та шостою цієї статті, надаються за умови, якщо розмір середньомісячного сукупного доходу сім'ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців не перевищує величини доходу, який дає право на податкову соціальну пільгу, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Порядок надання пільг було встановлено Порядком №389.

У п.1 Порядку №389 (в редакції від 26.06.2015 року) зазначено, що цей Порядок визначає механізм реалізації права на отримання пільг з оплати послуг за користування житлом (квартирна плата, плата за послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій), комунальних послуг (централізоване постачання холодної води, централізоване постачання гарячої води, водовідведення, газо- та електропостачання, централізоване опалення, вивезення побутових відходів), паливом, скрапленим газом, телефоном, а також послуг із встановлення квартирних телефонів (далі - пільги) залежно від середньомісячного сукупного доходу сім'ї осіб, які мають право на пільги згідно із законодавчими актами.

У п.2 Порядку №389 (в редакції від 26.06.2015 року), крім іншого, вказано, що дія цього Порядку поширюється на осіб, які мають право на пільги за соціальною ознакою згідно із Законами України: «Про міліцію» (звільнені із служби за віком, хворобою або вислугою років працівники міліції, особи начальницького складу податкової міліції, особи рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби; діти (до досягнення повноліття) працівників міліції, осіб начальницького складу податкової міліції, рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби, загиблих або померлих у зв'язку з виконанням службових обов'язків, непрацездатні члени сімей, які перебували на їх утриманні).

Тобто, у відповідності до ч.7 ст.22 Закону №565-ХІІ діяв Порядок №389 (в редакції від 26.06.2015 року), який поширювався на пенсіонерів МВС України (осіб, які мають право на пільги за соціальною ознакою згідно із Закону №565-ХІІ).

Однак, у Порядку (в редакції від 27.01.2016 року) внаслідок прийняття відповідачем Постанови №36 з п.2 Порядку №389 виключено наступні слова: «Про міліцію» (звільнені із служби за віком, хворобою або вислугою років працівники міліції, особи начальницького складу податкової міліції, особи рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби; діти (до досягнення повноліття) працівників міліції, осіб начальницького складу податкової міліції, рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби, загиблих або померлих у зв'язку з виконанням службових обов'язків, непрацездатні члени сімей, які перебували на їх утриманні)».

Відповідно до абз.3 ст.113 Конституції України Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

Згідно з ч.1 ст.3 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» від 27.02.2014 №794-VІІ (надалі - Закон №794-VІІ) діяльність Кабінету Міністрів України ґрунтується на принципах верховенства права, законності, поділу державної влади, безперервності, колегіальності, солідарної відповідальності, відкритості та прозорості.

Правові підстави діяльності Кабінету Міністрів України визначені ст.4 Закону №794-VІІ.

Відповідно до ч.1 ст.19 Закону №794-VІІ діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України, а також Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України, вирішення питань державного управління у сфері економіки та фінансів, соціальної політики, праці та зайнятості, охорони здоров'я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, природокористування, правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина, запобігання і протидії корупції, розв'язання інших завдань внутрішньої і зовнішньої політики, цивільного захисту, національної безпеки та обороноздатності.

У ст. 20 Закону №794-VІІ зазначено, що Кабінет Міністрів України, зокрема, у сферах соціальної політики, охорони здоров'я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій забезпечує проведення державної соціальної політики, вживає заходів щодо підвищення реальних доходів населення та забезпечує соціальний захист громадян, у сферах правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина вживає заходів щодо захисту прав і свобод, гідності, життя і здоров'я людини та громадянина від протиправних посягань.

Всупереч вказаним положенням відповідач прийняв Постанову №36, якою позбавив позивача та інших осіб, які мають право на пільги за соціальною ознакою згідно із Законом №565-ХІІ, можливості реалізувати гарантоване Державою право на отримання пільг з оплати комунальних послуг.

Суд також зазначає, що статтею 22 Конституції України встановлено, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України виокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме: у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1999 року № 8-рп/99 у справі щодо права на пільги та від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій).

У зазначених рішеннях Конституційний Суд України вказав, що необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення.

Виходячи із висловленого у рішеннях Конституційного Суду України розуміння сутності соціальних гарантій працівників правоохоронних органів, зміст та обсяг досягнутих ними соціальних гарантій не може бути звужено шляхом внесення змін до законодавства.

При цьому, суд звертає увагу на те, що у разі визнання незаконним (протиправним) індивідуальний акт є таким, що не діє з моменту його прийняття, а нормативно-правовий акт, якщо інше не встановлено законом або не визначено судом, втрачає чинність після набрання законної сили судовим рішенням. Ця правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 08.12.2009 року у справі №21-1573во09, у зв'язку з чим позовні вимоги в частині визнання оскаржуваної постанови нечинною з 27.01.2016 не підлягають задоволенню.

Відповідно до ч.1 ст.71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Частиною 2 ст.71 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Враховуючи наведене в сукупності та виходячи із встановлених судом обставин, оцінивши надані позивачем докази в контексті наведених вище вимог законодавства, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Враховуючи викладене і керуючись ст.ст.69-71, 94, ч.6 ст.128, 158-163, 167, 171, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

П О С Т А Н О В И В :

1. Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Визнати нечинною Постанову Кабінету Міністрів України від 27.01.2016 року №36 «Про внесення змін до Порядку надання пільг окремим категоріям громадян з урахуванням середньомісячного сукупного доходу сім'ї» в частині внесення змін до Постанови Кабінету Міністрів України від 04.06.2015 року №389 «Про затвердження Порядку надання пільг окремим категоріям громадян з урахуванням середньомісячного сукупного доходу сім'ї» з моменту набрання судовим рішенням законної сили.

3. В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

4. Судові витрати в сумі 275,60 грн. присудити на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Кабінету Міністрів України.

5. Зобов'язати Кабінет Міністрів України, відповідно до частини 11 статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України, після набрання постановою суду законної сили невідкладно опублікувати резолютивну частину даної постанови суду у виданні, в якому його було офіційно оприлюднено.

Постанова відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя А.С. Мазур

Судді Т.П. Балась

А.В. Літвінова