Ухвала суду № 65431280, 16.03.2017, Апеляційний суд Донецької області (м. Маріуполь)

22-ц/775/100/2017(м)

263/13312/15-ц

Категорія 39 Головуючий у 1-й інстанції Скрипниченко Т.І.

Суддя-доповідач Мироненко І.П.

У Х В А Л А

І м е н е м У к р а ї н и

16 березня 2017 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Донецької області в складі:

головуючого Мироненко І.П.

суддів: Баркова В.М., Биліна Т.І.

секретаря Брежнєва Д.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Маріуполі апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 16 грудня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, виконавчого комітету Маріупольської міської ради, треті особи: Департамент міського майна Маріупольської міської ради, Житлово-експлуатаційне підприємство «Жилкомплекс», приватний нотаріус Маріупольського міського округу Чичекова Олена Анатоліївна, про визнання недійсними розпорядження про приватизацію, свідоцтва про право власності, заяви та довідки про склад сім'ї, договору купівлі-продажу, реєстрації місця проживання, зняття з реєстрації та визнання права користування,

в с т а н о в и л а:

У листопаді 2015 року ОСОБА_2 звернулася до суду з даним позовом посилаючись на те, що з моменту народження 1985 року вона проживала та була зареєстрована у ІНФОРМАЦІЯ_1 разом із своїм братом ОСОБА_7 і батьками ОСОБА_8 та ОСОБА_9 Також з ними проживала її баба відповідач ОСОБА_3, яка з 1995 року стала проживати у с.Малинівка Нікольського району. У січні 2014 року при зверненні матері позивача до міліції за фактом заміни замків у квартирі, стало відомо, що власником даної квартири шляхом приватизації у 1994 році стала одна ОСОБА_3 Вважає, що приватизація спірної квартири є недійсною, оскільки відповідачем ОСОБА_3 були надані неправдиві документи про склад сім'ї. Крім того, документи на підставі яких було видано 12 січня 1994 року розпорядження про приватизацію, а саме довідка про склад сім'ї та заява ОСОБА_3, підписані керівником підприємства з обслуговування житла ОСОБА_10, який працевлаштований на цю посаду був лише 27 січня 1994 року. Оскільки про приватизацію квартири їй стало відомо лише у січні 2014 року, просила поновити строк звернення до суду, визнати недійсними розпорядження про приватизацію, свідоцтво про право власності на ім'я ОСОБА_3, заяву ОСОБА_3 та довідку про склад сім'ї. Відповідач ОСОБА_4, яка є дочкою ОСОБА_3, повторно була зареєстрована у спірній квартирі після проведення приватизації 18 березня 1994 року без згоди батьків позивача, а також 25 листопада 2014 року без згоди у тому числі і позивача, при цьому з 1982 року в цій квартирі не проживала. Просила визнати реєстрацію місця проживання ОСОБА_4 18 березня 1994 року та 25 листопада 2014 року недійсними. 20 січня 2016 року відповідач ОСОБА_3 шляхом обману, оскільки не повідомила про наявність судового спору, продала дану квартиру ОСОБА_5. 29 січня 2016 року за заявою нового власника міграційною службою Жовтневого району м.Маріуполя позивач була знята з реєстраційного обліку за цією адресою. Просила визнати недійсними договір купівлі-продажу спірної квартири та зняття з реєстрації, визнати за позивачем право користування жилим приміщенням.

Рішенням Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 16 грудня 2016 року у задоволені позову відмовлено.

Ухвалою цього ж суду від 16 грудня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_2 в частині визнання недійсним заповіту ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 залишені без розгляду.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду скасувати і ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Ухвала суду про залишення без розгляду позовних вимог в частині визнання недійсним заповіту сторонами не оскаржується.

Позивач ОСОБА_2, її представник ОСОБА_9, відповідач ОСОБА_3, її представник і відповідач ОСОБА_4, відповідач ОСОБА_5, треті особи приватний нотаріус Чичекова О.А. та представник ЖЕП «Жилкомплекс» в судове засідання не з'явились, про час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, заяв про відкладення розгляду не надали.

Виходячи з положень ч.5 ст.76, ч.2 ст.305 ЦПК України апеляційний суд розглянув справу за відсутності осіб, що не з'явились.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, які підтримали доводи апеляційної скарги, заперечення представника відповідача ОСОБА_5 - ОСОБА_14, представника виконавчого комітету Маріупольської міської ради та Департаменту міського майна Маріупольської міської ради ОСОБА_15, дослідивши матеріали справи і обговоривши доводи скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Відповідно до ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно, всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно ст.214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню для цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 пропустила встановлений законом трирічний строк позовної давності для звернення до суду з позовом про визнання недійсними розпорядження про приватизацію квартири та свідоцтва про право власності, а інші позовні вимоги є похідними від заявлених.

З таким висновком суду колегія суддів не може не погодитись виходячи із наступного.

Як встановлено судом і вбачається з матеріалів справи, 12 січня 1994 року ОСОБА_3 звернулась із заявою до керівника органу приватизації, в якій просила оформити передачу квартири АДРЕСА_1 у приватну власність. До зазначеної заяви нею була додана довідка про склад сім'ї, в якій ОСОБА_3 зазначена як одноособовий наймач спірної квартири (т.1 а.с.122,123).

Розпорядженням органу приватизації державного підприємства з ремонту та експлуатації житлового фонду "Житловик" від 12 січня 1994 року №14829 вказану квартиру передано у власність ОСОБА_3 одноособово, на підставі чого останній 02 березня 1994 року було видано свідоцтво про право власності на житло, а саме: трьохкімнатну квартиру, загальною площею 52,2 кв.м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (т.1 а.с. 120,121,124).

Відповідно до ст.1, ч.1 ст.5, ст.8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" наймачі квартир (будинків) державного житлового фонду та члени їх сімей, які постійно проживають у квартирі разом із наймачем або за якими зберігається право на житло, мають право на приватизацію займаних квартир шляхом передачі їм цих квартир в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у даній квартирі, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, на підставі рішення відповідного органу приватизації.

Виходячи з аналізу змісту Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" у поєднанні з нормами ст.ст. 1, 6, 9, 61 ЖК Української РСР, ч.1 ст.17 ЦК Української РСР 1963 року (який діяв на час виникнення спірних правовідносин) місцем постійного проживання особи є жиле приміщення, в якому особа постійно проживає, має передбачені ст.64 ЖК Української РСР права користування цим приміщенням і на яке за особою зберігається це право і при тимчасовій відсутності, а відтак і право на приватизацію разом із іншими членами сім'ї.

Місцем проживання неповнолітніх, які не досягли п'ятнадцяти років, визнається місце проживання їх батьків (ч.2 ст.17 ЦК Української РСР).

Як вбачається із наявного у матеріалах справи особового рахунку №1680, в спірній квартирі значаться зареєстрованими: з липня 1972 року син основного наймача ОСОБА_3 - ОСОБА_8, а з листопада 1989 року в якості невістки - ОСОБА_9 та їх діти: донька ОСОБА_2 (позивач по даній справі ОСОБА_2), 1985 року народження і син ОСОБА_16, 1988 року народження. 22 лютого 1994 року останні були знятті з реєстрації, а 15 березня 1994 року зареєстровані повторно. 10 листопада 2009 року ОСОБА_8 знятий з реєстрації у зв'язку зі смертю. ОСОБА_9, ОСОБА_17, ОСОБА_7 зняті з реєстрації 29 січня 2016 року (т.1 а.с. 110-111).

Тобто, на момент приватизації (видання розпорядження органу приватизації) вказаного житла в квартирі були прописані 5 осіб: ОСОБА_3 - основний наймач, її син ОСОБА_8, невістка ОСОБА_9, онуки ОСОБА_17, ОСОБА_7

Факт постійного проживання ОСОБА_2 у спірній квартирі підтверджується актом обстеження від 20 січня 2014 року, складеним майстром домового господарства ОСОБА_18, заявою ОСОБА_9 про постановку на квартирний облік від 28 лютого 1991 року і довідки про склад сім'ї (т.1 а.с. 25, 118, 119), а також показами свідків ОСОБА_19 і ОСОБА_20, допитаних у суді першої інстанції (т.1 а.с. 229-230). Не заперечувала цих обставин і допита в суді першої інстанції відповідач ОСОБА_4 (т.1 а.с. 176).

Проте, доказів того, що ОСОБА_9 та ОСОБА_8, діючи в своїх інтересах та в інтересах своїх малолітніх дітей ОСОБА_17 і ОСОБА_7, надавали письмову згоду на приватизацію спірної квартири лише на ОСОБА_3 матеріали справи не містять.

Крім того, документи на підставі яких 12 січня 1994 року було видане розпорядження про приватизацію, зокрема, заява ОСОБА_3 щодо оформлення передачі у власність житла та довідка про склад сім'ї, в якій указано, що у спірній квартирі зареєстрована тільки одна ОСОБА_3, були складені та підписані іншою особою від імені керівника підприємства ОСОБА_10 Останній працевлаштувався на дане підприємство тільки 27 січня 1994 року, а тому не міг підписувати ці документи. Вказані обставини встановлені в ході досудового слідства, що підтверджується постановою про закриття кримінального провадження від 04 серпня 2016 року, а також наказом виробничого житлового ремонтно-експлуатаційного об'єднання №1 Жовтневого району від 20 січня 1994 року №7/л "по особовому складу" та копією особової картки про прийняття на роботу ОСОБА_10 (т.1 а.с. 171-172, 219-221).

З огляду на наведене, приватизація спірної квартири відбулась з порушенням вимог Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" та законних прав на житло позивача ОСОБА_2, яка постійно проживала і була зареєстрована в цій квартирі як член сім'ї наймача.

При цьому, відсутність реєстрації позивача на час отримання свідоцтва про право власності на квартиру 02 березня 1994 року правового значення не має, оскільки на момент прийняття розпорядження про приватизацію 12 січня 1994 року ОСОБА_2 постійно проживала і була прописана у цій квартирі.

Доводи апеляційної скарги щодо не вирішення судом позовних вимог в частині визнання недійсними заяви ОСОБА_3 та довідки про склад сім'ї є без підставними. Судовий висновок зводиться до того, що постановою слідчого про закриття кримінального провадження не може бути встановлена недійсність документів, що є прерогативою суду, а в судовому порядку (в іншій справі) ці документи недійсними не визнавалися.

За змістом п.6 Прикінцевих і перехідних положень ЦК України в редакції 2003 року правила цього Кодексу щодо позовної давності стосуються тільки тих позовів, строк пред'явлення яких, встановлений попереднім законодавством, не сплив до набрання чинності цим Кодексом 01 січня 2004 року. Якщо ж строк позовної давності закінчився до зазначеної дати, то до відповідних відносин застосовуються правила про позовну давність, передбачені ЦК Української РСР 1963 року.

Оскільки спірні правовідносини виникли до 01 січня 2004 року, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про врегулювання цих правовідносин нормами ЦК Української РСР 1963 року.

Так, згідно ст.ст. 71, 75 ЦК УРСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки і позовна давність застосовується незалежно від заяви сторін.

Відповідно до ст.76 ЦК УРСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

При цьому для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатись про це порушення) моменти.

Статтею 80 ЦК УРСР встановлено, що закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Тобто за правилами ЦК УРСР суд з власної ініціативи повинен вирішити питання дотримання позовної давності. Правила про позовну давність мають застосовуватись лише тоді, коли буде доведено існування самого суб'єктивного права, а відтак і обґрунтованості позовних вимог. Якщо право чи інтереси не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості.

Пунктом 1 ст.6 Конвенції передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п.1 ст.32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позові, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (п.51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами №22083/93, №22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; п.570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Порівняльний аналіз термінів «дізнався» та «повинен був дізнатися», що міститься у ст.76 ЦК УРСР, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, не достатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого ст.60 ЦПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Відповідна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16; від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17.

Позивач ОСОБА_2 звертаючись до суду з даним позовом посилалася на те, що в силу неповнолітнього віку, а також відсутності можливості ознайомитися з документами про приватизацію спірної квартири, які знаходились у відповідача ОСОБА_3, вона не володіла інформацією, що дана квартира була приватизована лише на відповідача ОСОБА_3 В усних розмовах остання говорила їй про приватизацію квартири на всіх членів сім'ї.

Статтями 60, 78, 128 КпШС Української РСР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що обов'язком батьків визначено захист прав та інтересів їх неповнолітніх дітей без спеціального на те призначення, але з додержанням відповідних правил про опіку і піклування. Завданням опіки і піклування є, зокрема, захист особистих і майнових прав та інтересів неповнолітніх дітей.

На момент приватизації спірної квартири позивачу ОСОБА_2 було 8 років, законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей є батьки. Як встановлено рішенням апеляційного суду Донецької області від 13 січня 2015 року (справа №263/7620/14ц) про порушення права на приватизацію житла у спірній квартирі ОСОБА_9 (матері позивача ОСОБА_2) стало відомо ще у 1994 році.

Строк позовної давності за вимогами про визнання недійсними розпорядження від 12 січня 1994 року та свідоцтва про право власності на квартиру від 02 березня 1994 року сплинув у 1997 році. Проте батьки з відповідним позовом про захист прав та інтересів позивача до суду не звертались.

У 2003 році позивач ОСОБА_2 набула повноліття. З урахуванням її пояснень щодо постійного проживання у спірній квартирі, будучи пов'язаною взаємними правами та обов'язками, остання не могла не знати про приватизацію житла. Так, у 2002 році відповідач ОСОБА_3 склала заповіт на ім'я її матері ОСОБА_9, змісту якого вбачалося, що спірна квартира належить їй на праві приватної власності. У 2004 році ОСОБА_3 склала заповіт на цю квартиру на ім'я свого сина ОСОБА_8

У 2009 році батько позивача ОСОБА_8 помер. Вважаючи, що спірна квартира приватизована на всіх членів сім'ї, позивач разом із тим, із заявою про прийняття спадщини або відмови від неї до нотаріальної контори не зверталась. З пояснень представників позивача в суді апеляційної інстанції, питання щодо спадкових прав після смерті ОСОБА_8 в сім'ї позивача не обговорювалось.

Позивач ОСОБА_2 вказувала, що про порушення свого права вона дізналась у січні 2014 року, при цьому, просила поновити пропущений строк звернення до суду посилаючись на те, що до цього часу ніхто не обмежував її у праві користування спірною квартирою, тому у неї не було необхідності в отриманні документів про право власності.

На думку колегії суддів вказані причини не є поважними, оскільки позивач мала об'єктивну можливість дізнатися про обставини порушення її права, зважаючи на те, що остання постійно проживала у квартирі, а, отже, вчиняла або повинна була вчиняти юридично важливі дії щодо неї.

Сама по собі відсутність у квартирі правовстановлюючих документів, з огляду на презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, не позбавляла позивача можливості отримати інформацію щодо приватизації спірної квартири при зверненні до житлово-комунальних або державних органів.

Доказів щодо об'єктивних перешкод цьому позивачем суду надано не було і на наявність цих обставин остання не посилалась.

За таких обставин, суд першої інстанції правильно визначився щодо правовідносин, які виникли між сторонами, та норм матеріального права, які підлягають до застосування при вирішенні даного спору, надав належну оцінку наявним у справі доказам, а саме щодо спливу строку для звернення до суду з даним позовом, а тому обґрунтовано відмовив у задоволені позову щодо визнання недійсними розпорядження про приватизацію та свідоцтва про право власності. Інші заявлені вимоги є похідними від цих позовних вимог, тому також задоволенню не підлягають.

Щодо визнання недійсними реєстрації ОСОБА_4 у спірній квартирі, то в цій частині суд правильно відмовив у їх задоволенні з підстав необґрунтованості, оскільки остання на час розгляду справи була знята з реєстрації і спір відсутній.

Наведені в апеляційній скарзі доводи висновків суду не спростовують.

Відповідно до ч.1 ст.308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення з одних лише формальних міркувань.

Рішення суду є законним та обґрунтованим, ухваленим із дотриманням норм матеріального і процесуального права, підстави для його скасування відсутні, тому рішення суду підлягає залишенню без змін, у зв'язку з чим, апеляційна скарга підлягає відхиленню.

Керуючись ст.ст.303, 307, 308 ЦПК України, колегія суддів

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 16 грудня 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий І.П. Мироненко

Судді: В.М. Барков

Т.І. Биліна