Рішення № 65409842, 01.03.2017, Господарський суд Львівської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01.03.2017р.Справа№ 914/17/17

За позовом: Публічного акціонерного товариства «Укртелеком», м.Київ в особі Львівської філії Публічного акціонерного товариства «Укртелеком», м.Львів

до відповідача: Галицького відділу соціального захисту управління соціального захисту департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради, м.Львів

про стягнення 85770,26 грн.

суддя Гоменюк З.П.

секретар судового засідання Бурак М.П.

за участю представників:

позивача: ОСОБА_1, представник (довіреність №831 від 12.12.2016 р.);

відповідача: ОСОБА_2, представник (довіреність №260305-104 від 04.01.2017 р.)

Учасникам процесу розяснено їхні процесуальні права та обовязки, зокрема, право заявляти відводи. Учасникам процесу права та обовязки зрозумілі, відводу не заявлено.

На розгляд Господарського суду Львівської області подано позов Публічного акціонерного товариства «Укртелеком», м.Київ в особі Львівської філії Публічного акціонерного товариства «Укртелеком», м.Львів до Галицького відділу соціального захисту управління соціального захисту департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради, м.Львів про стягнення 85770,26грн.

Ухвалою суду від 06.01.2017 р. порушено провадження у справі, призначено її до розгляду на 08.02.2017 р. В судовому засіданні 08.02.2017 р. оголошено перерву до 01.03.2017 р.

В судових засіданнях представник позивача підтримав позовні вимоги, пояснив, що ПАТ «Укртелеком» з метою виконання гарантій, передбачених Кодексом законів про працю України та Закону України «Про військовий обовязок і військову службу», виконував свої обовязки щодо вчасної виплати середнього заробітку мобілізованим працівникам підприємства та інформував відповідача про розмір таких виплат шляхом подання звітів за встановленою формою. За грудень 2015 року мобілізованим працівникам було виплачено 75157,39 грн. середнього заробітку, які не було компенсовано позивачеві відповідачем. У звязку з наведеним, позивач просив суд стягнути з відповідача 75157,39 грн. компенсації середнього заробітку, виплаченого мобілізованим працівникам, 8537,29 грн. інфляційних втрат та 3075,58 грн. 3% річних.

Представник відповідача підтримав подане 03.02.2017 р. клопотання про припинення провадження у справі у звязку з тим, що спір не підлягає вирішенню в господарських судах України оскільки відповідачем є субєкт владних повноважень, а предметом спору є компенсаційні виплати, а саме діяльність (бездіяльність) субєкта владних повноважень.

Суд вважає, що дане клопотання задоволенню не підлягає з огляду на таке.

Статтею 12 ГПК встановлено, що господарським судам підвідомчі: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав; справи про банкрутство; справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції; справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, повязаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів; справи у спорах між господарським товариством та його посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, завданих такою посадовою особою господарському товариству її діями (бездіяльністю);справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери; справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь субєкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів; справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство; справи за заявами про затвердження планів санації боржника до порушення справи про банкрутство.

В пп.3.1 п. 3 Постанови пленуму Вищого господарського суду України від 24.10.2011 р. №10 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» визначено, що господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов:

участь у спорі субєкта господарювання;

наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, врегульованих Цивільним кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин;

наявність у законі норми, що прямо передбачала вирішення спору господарським судом;

відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

Згідно з п.1 ч.1 ст.3 Кодексу адміністративного судочинства України, справа адміністративної юрисдикції переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший субєкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

За правилами п.7 ч.1 ст.3 КАС України субєкт владних повноважень це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший субєкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до ч.2 ст.17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема: 1) спори фізичних чи юридичних осіб із субєктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спори між субєктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) спори за зверненням субєкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України; 6) спори щодо правовідносин, повязаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 7) спори фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації; 8) спори фізичних чи юридичних осіб щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності замовника у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України «Про особливості здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для гарантованого забезпечення потреб оборони», за виключенням спорів, повязаних із укладенням договору з переможцем переговорної процедури закупівлі, а також зміною, розірванням і виконанням договорів про закупівлю.

За змістом частини 34 статті 50 КАС України, відповідачем в адміністративній справі є субєкт владних повноважень, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Позивач у справі Публічне акціонерне товариство «Укртелеком» в особі Львівської філії Публічного акціонерного товариства «Укртелеком» звернувся з позовом до Галицького відділу соціального захисту управління соціального захисту департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради про стягнення компенсації середнього заробітку, виплаченого мобілізованим працівникам.

Даний спір про стягнення грошових коштів не стосується оскарження рішень, дій чи бездіяльності субєкта владних повноважень та не є публічно-правовим, оскільки виник за участю субєкта владних повноважень, який у спірних правовідносинах не здійснює владні управлінські функції, а тому справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

Оскільки за своїм субєктним складом спір не може розглядатися також і в порядку цивільного судочинства, суд вважає, що такий належить вирішувати за правилами господарського судочинства.

В судовому засіданні 01.03.2017 р. представник відповідача підтримав поданий відзив на позовну заяву (вх.№8355/17 від 01.03.2017 р.), просив відмовити в задоволенні позовних вимог. На підтвердження своїх заперечень зазначив, що відповідач не допускав протиправної бездіяльності та передавав інформацію зі звітів позивача до головного розпорядника бюджетних коштів, проте у звязку з відсутністю фінансування з Державного бюджету для виплати компенсації відповідач не перерахував позивачу кошти компенсації середнього заробітку працівників, призваних на військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період, за грудень 2015 року. Відповідач зазначив, що подальша виплата компенсації з бюджету можлива лише після виділення Міністерством соціальної політики України через Департамент соціального захисту населення Львівської обласної державної адміністрації коштів Галицькому відділу соціального захисту управління соціального захисту департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, повно та обєктивно дослідивши докази в їх сукупності, суд встановив наступне.

В грудні 2015 року Публічне акціонерне товариство «Укртелеком» в особі Львівської філії Публічного акціонерного товариства «Укртелеком» виплатило середній заробіток за місяць наступним мобілізованим працівникам: ОСОБА_3 2513,26 грн., ОСОБА_4 12882,88 грн., ОСОБА_5 4182,60 грн., ОСОБА_6 4582,43 грн., ОСОБА_7 2980,48 грн., ОСОБА_8 3113,05 грн., ОСОБА_9 2851,56 грн., ОСОБА_10 2903,21 грн., ОСОБА_11 4073,07 грн., ОСОБА_12, 4212,24 грн., ОСОБА_13 3961, 18 грн., ОСОБА_14 4595,11 грн., ОСОБА_15 2387,25грн., ОСОБА_16 3875,99 грн., ОСОБА_17 2095,10 грн., ОСОБА_18 5059,82 грн., ОСОБА_19 3002,25 грн., ОСОБА_20 2983,53 грн., ОСОБА_21 2902,38 грн., а загалом 75157,39 грн. Вказане підтверджується дублікатами розрахункових листків мобілізованих працівників, які було долучено позивачем до матеріалів справи.

Крім того, про здійснені витрати на виплату середнього заробітку Львівською філією ПАТ «Укртелеком» у грудні 2015 року було подано до Галицького відділу соціального захисту звіти про фактичні витрати на виплату компенсації середнього заробітку працівникам, призваним на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятим на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, а також працівникам, які були призвані на військову службу під час мобілізації, на особливий період та які підлягають звільненню з військової служби у звязку з оголошенням демобілізації, але продовжують військову службу у звязку з прийняттям на військову службу за контрактом. Дані звіти підписано представниками позивача та військовими комісарами відповідних військових комісаріатів, а також скріплено їх печатками.

Відповідачем у грудні 2015 року подано до Департаменту соціального захисту населення Львівської обласної державної адміністрації зведений звіт про фактичні витрати на виплату компенсації середнього заробітку працівникам, призваним на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятим на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, а також працівникам, які були призвані на військову службу під час мобілізації, на особливий період та які підлягають звільненню з військової служби у звязку з оголошенням демобілізації, але продовжують військову службу у звязку з прийняттям на військову службу за контрактом на загальну суму 582197 грн. , в тому числі і працівникам Львівської філії ПАТ «Укртелеком» на суму 77762,36 грн.

21.12.2016 р. відповідач звернувся до Департаменту соціального захисту населення ЛОДА з листом, в якому повідомив, що за 2014-2015 роки не було профінансовано виплату компенсації на загальну суму 685253,47 грн., в т.ч. за грудень 2015 року на суму 582197 грн. та подав відповідні звіти.

У звязку з нездійсненням відповідачем компенсації середнього заробітку, виплаченого позивачем мобілізованим працівникам у грудні 2015 року, позивач просив стягнути з відповідача кошти в сумі 75157,39 грн.

Крім того, позивач згідно умов ст.625 ЦК України нарахував відповідачеві 8537,29 грн. інфляційних втрат за період з 01.01.2016 р. по 01.12.2016 р. включно та 2075,58 грн. 3% річних за той самий період.

Станом на день розгляду справи судом, належні докази повної або часткової сплати відповідачем заявленої до стягнення заборгованості в матеріалах справи відсутні.

При прийнятті рішення суд виходив з такого.

Як передбачено ч.ч.13 ст.119 Кодексу законів про працю України, на час виконання державних або громадських обовязків, якщо за чинним законодавством України ці обовязки можуть здійснюватись у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку.

Працівникам, які залучаються до виконання обовязків, передбачених законами України «Про військовий обовязок і військову службу» і «Про альтернативну (невійськову) службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.

За працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Відповідно до ч.2 ст.39 Закону України «Про військовий обовязок і військову службу», громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою та четвертою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 51, частиною пятою статті 53, частиною третьою статті 57, частиною пятою статті 61 Закону України «Про освіту».

На виконання вказаних положень законодавства ПАТ «Укртелеком» в грудні 2015 року виплатило мобілізованим працівникам середній заробіток за місяць на загальну суму 75157,39 грн.

Відповідно до п.1 Порядку виплати компенсації підприємствам, установам, організаціям у межах середнього заробітку працівників, призваних на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятих на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, а також працівникам, які були призвані на військову службу під час мобілізації, на особливий період та які підлягають звільненню з військової служби у звязку з оголошенням демобілізації, але продовжують військову службу у звязку з прийняттям на військову службу за контрактом, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 04.03.2015 р. №105, цей порядок визначає механізм виплати компенсації підприємствам, установам, організаціям у межах середнього заробітку таких працівників.

Згідно з п.2 Порядку, головним розпорядником бюджетних коштів та відповідальним виконавцем бюджетної програми є Мінсоцполітики. Розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня є: Міністерство соціальної політики Автономної Республіки Крим, структурні підрозділи з питань соціального захисту населення обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій (далі структурні підрозділи соціального захисту населення); структурні підрозділи з питань соціального захисту населення районних, районних у мм. Києві та Севастополі держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (крім мм. Києва та Севастополя) рад (далі органи соціального захисту населення) (п.2 Порядку)

Бюджетні кошти спрямовуються підприємствам, установам, організаціям на компенсацію витрат на виплату середнього заробітку працівникам, які працювали на таких підприємствах, в установах, організаціях на час призову на військову службу (п.3 Порядку).

Пункт 4 Порядку передбачає, що для отримання компенсації з бюджету середнього заробітку підприємства, установи та організації подають щомісяця до 15 числа органові соціального захисту населення звіти про фактичні витрати на виплату компенсації з бюджету середнього заробітку працівникам за формою згідно з додатком 1, погоджені районним (міським) військовим комісаріатом або військовою частиною, що здійснювали призов працівників на військову службу, в частині підтвердження призову та проходження військової служби, для подання до 19 числа структурному підрозділу соціального захисту населення копій зазначених звітів, а також зведеного звіту про фактичні витрати на виплату компенсації з бюджету середнього заробітку працівникам за формою згідно з додатком 2.

Структурні підрозділи соціального захисту населення щомісяця до 23 числа подають відомості про загальний обсяг фактичних витрат на виплату компенсації з бюджету середнього заробітку працівникам згідно з додатком 3 Мінсоцполітики для спрямування їм бюджетних коштів, що спрямовуються органам соціального захисту населення для перерахування підприємствам, установам, організаціям.

Частиною 2 ст. 19 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» встановлено, що державні соціальні гарантії є обовязковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.

Вказані норми законодавства закріплюють реалізацію державних соціальних гарантій мобілізованим працівникам та є нормами прямої дії: безумовному обовязку підприємства, де вони працювали на час призову щодо збереження за ними місця роботи, посади, середнього заробітку та його виплати у встановлені строки, кореспондує безумовний обовязок держави в особі її органів компенсувати такі виплати.

Згідно зі ст. 509 Цивільного кодексу України, України, зобовязанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобовязана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обовязку. Зобовязання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Як передбачено ч.1 та ч.3 ст.11 ЦК України, цивільні права та обовязки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обовязки. Цивільні права та обовязки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.

Відповідно до положень статті четвертої Цивільного кодексу України, основу цивільного законодавства України становить Конституція України. Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу (далі закон). Цивільні відносини можуть регулюватись актами Президента України у випадках, встановлених Конституцією України. Актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів України.

Суд вважає, що зобовязання між сторонами у справі виникли безпосередньо із актів законодавства України.

Стаття 599 ЦК України вказує на те, що зобовязання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобовязання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Аналогічні вимоги встановлені ст. 193 ГК України.

Судом встановлено, що відповідачем не компенсовано позивачеві суми середнього заробітку, виплаченого позивачем мобілізованим працівникам у грудні 2015 року.

Не заслуговують на увагу твердження відповідача, викладені у відзиві на позов, про те, що відповідач не перерахував позивачу кошти компенсації середнього заробітку у звязку з відсутністю виділених на це з Державного бюджету коштів.

Пунктом 1.10 Постанови пленуму Вищого господарського суду України №14 від 17.12.2013 р. «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобовязань» розяснено, що за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобовязання через відсутність у нього необхідних коштів, оскільки згадане правило обумовлено замінністю грошей як їх юридичною властивістю. Тому у випадках порушення грошового зобовязання суди не повинні приймати доводи боржника з посилання на неможливість виконання грошового зобовязання через відсутність необхідних коштів (стаття 607 ЦК України) або на відсутність вини (статті 614, 617 ЦК України чи стаття 218 ГК України).

Також суд звертає увагу відповідача на те, що для господарсько-правових відносин характерна юридична рівність сторін, тобто субєкт господарювання, який фінансується за рахунок коштів Державного бюджету, не має будь-яких привілеїв чи пільг в межах виконання зобовязань, покладених на нього законодавством.

Відповідно до ч.1 ст.96 ЦК України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобовязаннями.

Відсутність бюджетних коштів не виправдовує бездіяльність відповідача і не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобовязання (аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 15.05.2012 р. №11/446 та в рішенні Європейського суду з прав людини від 18.10.2005 р. у справі «Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України»).

Згідно зі ст.617 ЦК України, особа, яка порушила зобовязання, звільняється від відповідальності за порушення зобовязання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обовязків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобовязання, відсутність у боржника необхідних коштів.

Доказів наявності зазначених у ст. 617 ЦК України обставин, які є підставами звільнення від відповідальності за порушення зобовязання відповідачем не подано.

Згідно зі ст.610 ЦК України, порушенням зобовязання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобовязання (неналежне виконання).

Частиною 1 ст. 612 ЦК України визначено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобовязання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобовязання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Як вказано у ч.1 ст.625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобовязання.

Відповідно до ч.1 ст.229 ГК України, учасник господарських відносин у разі порушення ним грошового зобовязання не звільняється від відповідальності через неможливість виконання і зобовязаний відшкодувати збитки, завдані невиконанням зобовязання, а також сплатити штрафні санкції відповідно до вимог, встановлених цим Кодексом та іншими законами.

На переконання суду, посилання відповідача на те, що він не володіє коштами для виконання своїх зобовязань не є тією обставиною (подією), яка звільняє його від передбаченої законом відповідальності за неналежне виконання зобовязання.

За таких обставин суд дійшов висновку про прострочення виконання зобовязання відповідачем, що в свою чергу є підставою для стягнення суми заборгованості.

Пунктом 1.1. Постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.123.2013 р. №14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобовязань» розяснено, що грошовим, за змістом статей 524, 533 535, 625 Цивільного кодексу України, є виражене в грошових одиницях (національній валюті України чи в грошовому еквіваленті в іноземній валюті) зобовязання сплатити гроші на користь іншої сторони, яка, відповідно, має право вимагати від боржника виконання його обовязку. Грошовим слід вважати будь-яке зобовязання, що складається в тому числі з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обовязок боржника сплатити гроші на користь кредитора.

Позивачем було подано відповідачеві звіти встановленої форми за грудень 2015 року в грудні 2015 року.

Відповідачем у грудні 2015 року подано до Департаменту соціального захисту населення Львівської обласної державної адміністрації зведений звіт про фактичні витрати на виплату компенсації середнього заробітку працівникам, в тому числі і працівникам Львівської філії ПАТ «Укртелеком».

Таким чином, суд вважає, що відповідач мав можливість та був зобовязаний виплатити компенсацію середнього заробітку, виплаченого позивачем мобілізованим працівникам за грудень 2015 року, в грудні 2015 року, а тому, починаючи з січня 2016 року він вважається таким, що прострочив виконання грошового зобовязання.

Частиною 2 статті 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобовязання, на вимогу кредитора зобовязаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Судом проведено розрахунок заявлених до стягнення 3% річних ((75157,39 грн. х 3% / 366 днів х 336 днів (з 01.01.2016 р. по 01.12.2016 р. включно)) = 2069,91 грн.), внаслідок чого встановлено, що стягненню підлягають 2069,91 грн. 3% річних.

Як зазначено у п.3.2. Постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 р. №14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобовязань», індекс інфляції це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.

Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобовязання.

В листі Верховного Суду України від 03.04.1997р. №62-97р «Рекомендації відносно порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ» зазначається, що індекс інфляції розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць; тому умовно слід рахувати, що сума, внесена за період з 1 по 15 число відповідного місяця, наприклад, травня, індексується за період з врахуванням травня, а якщо з 16 по 31 число, то розрахунок починається з наступного місяця червня.

Суд здійснив розрахунок заявлених до стягнення інфляційних втрат ((75157,39 грн. х 111,4% (сукупний індекс інфляції за період з січня 2016 року по листопад 2016 року включно) 75157,39 грн. = 83725,33 грн. 75157,39 грн. = 8567,94 грн.), внаслідок чого встановив, що їх розмір є більшим, ніж заявлено позивачем до стягнення, тому стягненню підлягають інфляційні втрати в сумі 8537,29 грн., тобто в межах заявлених позивачем вимог.

Статтею 43 ГПК України передбачено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст. 43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і обєктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Згідно ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у встановленому законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

За умовами ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Згідно із ст. 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що загальна сума заборгованості, яка підтверджена матеріалами справи та підлягає задоволенню складає 75157,39 грн. компенсації середнього заробітку, виплаченого мобілізованим працівникам, 2069,91 грн. 3% річних та 8537,29 грн. інфляційних втрат. В задоволенні решти позовних вимог слід відмовити.

Як передбачено частиною шостою статті 84 ГПК України, в резолютивній частині рішення вказується про розподіл судових витрат між сторонами, про повернення судового збору з бюджету.

Суд вважає, що судовий збір слід покласти на відповідача пропорційно до задоволених позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 4, 11, 96, 509, 525, 526, 530, 610, 612, 617, 625, Цивільного кодексу України, ст.ст. 193 Господарського кодексу України, ст.ст.43, 32, 33, 34, 43, 44, 49, 82, 84, 85, 115, 116 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1.Позов задоволити частково.

2.Стягнути з Галицького відділу соціального захисту управління соціального захисту департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради, м.Львів, вул.Ліста, 5 (ідентифікаційний код 26181358) на користь Публічного акціонерного товариства «Укртелеком», м.Київ, бульв.Шевченка, 18 (ідентифікаційний код 21560766) в особі Львівської філії Публічного акціонерного товариства «Укртелеком», м.Львів, вул.Дорошенка, 43 (ідентифікаційний код 01186030) 75157,39 грн. компенсації середнього заробітку, виплаченого мобілізованим працівникам, 2069,91 грн. 3% річних, 8537,29 грн. інфляційних втрат та 1377,91 грн. судового збору.

3.В задоволенні решти позову відмовити.

4.Наказ видати після набрання рішенням законної сили відповідно до ст.116 ГПК України.

В судовому засіданні 01.03.2017 р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення. Повне рішення складено 06.03.2017 р.

Суддя Гоменюк З.П.