Рішення № 65371640, 14.03.2017, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Єдиний унікальний № 314/1670/14 Головуючий у 1 інстанції: Кіяшко В.О.

Провадження № 22-ц/778/375/17 Суддя-доповідач: ОСОБА_1

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

«14» березня 2017 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду Запорізької області у складі:

головуючого: Дашковської А.В.,

суддів: Кримської О.М.,

ОСОБА_2,

секретар: Евальд Д.Д.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 27 жовтня 2016 року по справі за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки, за зустрічним позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» про захист прав споживача та визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки,

ВСТАНОВИЛА:

В березні 2014 року ПАТ КБ «ПриватБанк» звернулось до суду з позовом до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

В обґрунтування позовних вимог зазначило, що відповідно до укладеного договору від 22 травня 2006 року ОСОБА_3 отримала кредит в розмірі 11000 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмір 12% на рік на суму залишку заборгованості з кінцевим терміном повернення 20 травня 2016 року.

В забезпечення виконання зобовязань за кредитним договором між банком і ОСОБА_3 укладено договір іпотеки від 22 травня 2006 року, згідно якого ОСОБА_3 надала в іпотеку однокімнатну квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1.

У звязку із неналежним виконанням зобовязань за кредитним договором ОСОБА_3 має заборгованість станом на 24 лютого 2014 року у загальному розмірі 10853,73 доларів США, що еквівалентно 97010,64 грн., яка складається з: 5054,81 доларів США заборгованість за тілом кредиту; 3507,33 доларів США заборгованість по процентам за користування кредитом; 772,11 доларів США заборгованість по комісії за користування кредитом; 1519,48 доларів США пеня за несвоєчасність виконання зобовязань за договором.

На підставі зазначеного просило в рахунок погашення бору за кредитним договором № ZPVLGK00000042 від 22 травня 2006 року в розмірі 10853,73 доларів США, що за курсом 8,94 відповідно до службового розпорядження НБУ від 24 лютого 2014 року складає 97010,64 грн., звернути стягнення на квартиру загальною площею 37,40 кв.м., житловою площею 20,30 кв.м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, шляхом продажу ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладанням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмету іпотеки; виселити відповідача та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у вказаній квартирі; стягнути з відповідача судові витрати.

Рішенням Вільнянського районного суду Запорізької області від 16 вересня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 30 жовтня 2016 року, в задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ 25 березня 2015 року рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 16 вересня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 30 жовтня 2014 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи ОСОБА_3 звернулась із зустрічним позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк» про захист прав споживача та визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки.

В обґрунтування вимог зазначила, що умови спірного кредитного договору № ZРVLGК0000042 від 22 травня 2006 року п.п.1.1 та 1.2, 2.1.1, 2.1.2 суперечать порядку здійснення касових операцій з готівковою іноземною валютою, порядку здійснення касових операцій з готівковою іноземною валютою, порядку відображення операцій з готівковою іноземною валютою в бухгалтерському обліку Банку, Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», оскільки не відповідають вимогам ст. 203 ЦК України.

Вважає, що недійсність пунктів кредитного договору щодо видачі та погашення кредиту тягне за собою недійсність кредитного договору в цілому, оскільки без шляхів видачі та погашення кредиту кредитний договір неможливо виконати та виконувати, не відкрито поточний рахунок для видачі кредитних коштів.

Окрім того, банком було порушено вимоги ч.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме: не неповідомлення перед укладенням про субєктну дієздатність кредитодавця.

Також вважає, що оскільки на підставі ч. 2 ст. 548 ЦК України недійсне зобовязання не підлягає забезпеченню, укладений між сторонами договір іпотеки № НОМЕР_1 від 22 травня 2006 року також підлягає визнанню недійсним.

На підставі зазначеного просила визнати недійсними підписані нею та ЗАТ КБ «ПриватБанк» кредитний договір № ZРVLGК0000042 від 22 травня 2006 року, та договір іпотеки № НОМЕР_1 від 22 травня 2006 року.

Ухвалою Вільнянського районного суду Запорізької області від 08 червня 2015 року зустрічний позов ОСОБА_3 обєднано в одне провадження з первісним позовом ПАТ КБ «ПриватБанк».

Рішенням Вільнянського районного суду Запорізької області від 27 жовтня 2016 року в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено, в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ПАТ КБ «ПриватБанк» подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду в частині відмови в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» та ухвалити нове рішення про задоволення позову ПАТ КБ «ПриватБанк», в іншій частині рішення залишити без змін, судові витрати за подання позову та апеляційної скарги стягнути з відповідача.

Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно зі ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення або неправильне застосування норм матеріального та процесуального права.

Статтею 303 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обовязковою підставою для скасування рішення.

Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» про захист прав споживача та визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що кредитний договір є неукладеним, оскільки відсутні встановлені законодавством умови для його укладання, тому не може бути визнаний недійсним.

З такими висновками суду не погоджується колегія суддів.

За положеннями ст.ст. 626-628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обовязків.

Сторони є вільними в укладанні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обовязковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (частина перша статті 638 ЦК України).

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

За положеннями ч. ч. 1, 2 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Згідно зі ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим.

Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України).

Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.

Як вбачається з матеріалів справи, 22 травня 2006 року між Публічним акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір № ZPVLGK00000042 у вигляді не поновлювальної кредитної лінії в розмірі 11000 доларів США на придбання однокімнатної квартири зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмір 1% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом та винагороди за надання фінансового інструменту щомісячно в розмірі 0,2% від суми виданого кредиту з кінцевим терміном повернення 20 травня 2016 року (т.1, а.с.18-20).

В забезпечення виконання зобовязань за зазначеним кредитним договором між банком і ОСОБА_3 укладено договір іпотеки № НОМЕР_1 від 22 травня 2006 року (т.1, а.с.21-23), згідно якого ОСОБА_3 надала в іпотеку однокімнатну квартиру загальною площею 37,40 кв.м., житловою площею 20,30 кв.м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, та належить відповідачу на підставі договору купівлі - продажу від 22 травня 2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Вільнянського районного нотаріального округу Запорізької області ОСОБА_4 за реєстровим №811 (т.1, а.с.24).

Підписи під кредитним договором та договором іпотеки від 22 травня 2006 року відповідачем ОСОБА_3 не оскаржувались.

Відповідно до ч.1 ст.1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Як вбачається зі змісту зустрічної позовної заяви (т.1, а.с.120-126), звертаючись до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» про захист прав споживача та визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки ОСОБА_5 не оспорювала кредитний договір з підстав його безгрошовості, або отримання коштів за договором в меншій кількості, ніж передбачено договором відповідно до положень ст.1051 ЦК України .

Судом першої інстанції було встановлено, що первинні бухгалтерські документи за спірним кредитним договором були знищені банком 10.06.2013 року, що підтверджується ОСОБА_1 №1/2013 (т.1, а.с.175-187).

За приписами ст. 3 ЦПК України кожна особа має право у встановленому цим Кодексом порядку звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно зі ст. 4 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Стаття 11 ЦПК України передбачає, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

З огляду на викладене, та враховуючи, що відповідачем не заявлялись зустрічні позовні вимоги про безгрошовість правочину, посилання суду на висновок судово-економічної експертизи №413/418-15 від 28.07.2016 року, про те, що експерту не надається можливості документально підтвердити операцію з видачі ОСОБА_3 кредитних коштів за спірним договором та факт погашення кредиту позичальником є безпідставним.

Визнання договору недійсним є одним із способів захисту, який застосовується судом у випадку та порядку, визначеному цивільним законодавством.

Відповідно до частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з частиною 3 статті 215 Цивільного кодексу України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зокрема: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За змістом ст.ст. 11,18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема, про встановлення обовязкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладанням договору; надання продавцю( виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.

Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обовязків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливими, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладання договору.

Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладанню договору.

Згідно з п.6 ч.1 ст. 6 Закону України від 12.07.2001 року «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»договір про надання фінансових послуг повинен містити розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків.

Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний закон не встановлює обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до ч.2 ст. 192 та ч.3 ст. 533 ЦК України використання іноземної валюти, в тому числі при здійсненні розрахунків на території України за зобовязаннями, допускається у випадках, в порядку та на умовах, встановлених законом. Законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю, є Декрет Кабінету міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

Згідно зі ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кошти це гроші у національній або іноземній валюті.

Статті 47 та 49 цього Закону визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.

Як визначено ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральної ліцензії) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до п.2 названої норми.

Вимога щодо необхідності отримання індивідуальної ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями встановлена в п. «в» ч.4 ст.5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», якщо терміни і суми кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Однак сьогодні такі терміни і суми кредитів в іноземній валюті законодавцем не визначено.

Згідно з п.1.5 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 року № 483 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 09.11.2004 року за № 1429/10028, використання іноземної валюти як засобу платежу без індивідуальної ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк України видав йому ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог п.1 розділу П Закону України від 15.02.2011 року № 3024-УІ «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків» генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, або генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій).

Таким чином, надання та одержання кредиту в іноземній валюті, сплата процентів за таким кредитом не потребують наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу у жодної зі сторін кредитного договору.

З огляду на викладене доводи зустрічної позовної заяви про те, що позичальника було введено в оману щодо права банку на проведення операцій з готівковою іноземною валютою не є обгрунтованими.

Посилання суду на твердження представника відповідача ОСОБА_3 на не ознайомлення ОСОБА_3 з суттєвими вимогами іпотечного боргу згідно зі ст.2 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» як на додаткові підстави вважати кредитний договір неукладеним суперечить положенням ст.ст.3, 11, 119 ЦПК України, оскільки про вказані обставини позивач за зустрічним позовом ОСОБА_3 в позовній заяві не зазначала.

Права споживача, у разі надання йому недостовірної, неповної або несвоєчасної інформації про продукцію, підлягають захисту у випадках та спосіб, які встановлені ч. 7 ст. 15 Закону № 1023-XII в редакції, чинній на час укладення кредитного договору.

У той же час цією нормою не передбачалось визнання недійсним договору у зв'язку із наданням неповної, недостовірної або несвоєчасної інформації про продукцію.

З матеріалів справи вбачається, що через неналежне виконання відповідачем ОСОБА_3А взятих на себе зобовязань за договором кредиту щодо повного й своєчасного його погашення, станом на 24 лютого 2014 року виникла заборгованість розмірі 10 853,73 доларів США, що еквівалентно 97 010,64 грн., яка складається з: 5 054,81 доларів США заборгованість за тілом кредиту; 3 507,33 доларів США заборгованість по процентам за користування кредитом; 772,11 доларів США заборгованість по комісії за користування кредитом; 13 568 грн.77 коп. пеня за несвоєчасність виконання зобовязань за договором.

Згідно з ч. 4 ст. 338 ЦПК України висновки і мотиви, з яких судом касаційної інстанції скасовані рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді справи.

Скасовуючи рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 16 вересня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 30 жовтня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив таке.

«Відповідно до ч. 1 ст. 7, ч. 1 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання. У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Згідно з п. 1 ст. 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» протягом дії цього закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами-резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.

За змістом п. 1 ст. 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», обов'язковою умовою застосування даного закону є використання предмета іпотеки як місця постійного проживання майнового поручителя та відсутність у нього іншого нерухомого майна.

Відповідно до ст. 3 вказаного Закону, він носить тимчасовий характер і втрачає чинність з дня набрання чинності законом, який врегульовує питання особливостей погашення основної суми заборгованості, вираженої в іноземній валюті, порядок погашення (урахування) курсової різниці, що виникає у бухгалтерському та/або податковому обліку кредиторів та позичальників, а також порядок списання пені та штрафів, які нараховуються (були нараховані) на таку основну суму заборгованості.

Вирішуючи спір, суди у порушення вимог ст. ст. 213-214, 303, 304 ЦПК України не врахували зазначені положення закону, не надали належної оцінки наявним у матеріалах справи доказам в їх сукупності, зокрема, зазначаючи про те, що предмет іпотеки є єдиним постійним місцем проживання відповідача, іншого житла у неї не має, суди на навели на підтвердження цього жодного належного й допустимого доказу, не містять таких доказів й матеріали даної справи».

Статтею 18 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що іпотечний договір укладається між одним або декількома іпотекодавцями та іпотекодержателем у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Іпотечний договір повинен містити такі істотні умови: зокрема, для іпотекодавця та іпотекодержателя - фізичних осіб відомості про: для громадян України - прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання із зазначенням адреси та індивідуальний ідентифікаційний номер у Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів; зміст та розмір основного зобов'язання, строк і порядок його виконання та/або посилання на правочин, у якому встановлено основне зобов'язання; опис предмета іпотеки, достатній для його ідентифікації, та/або його реєстраційні дані, у тому числі кадастровий номер.

У разі відсутності в іпотечному договорі однієї з вказаних вище істотних умов він може бути визнаний недійсним на підставі рішення суду.

Як вбачається з договору іпотеки, укладеного 22 травня 2006 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3, зазначений договір містить всі істотні умови, підписаний сторонами та посвідчений приватним нотаріусом Вільнянського районного нотаріального округу Запорізької області за реєстровим №812 (т.1, а.с.21-23).

За таких обставин, висновок суду першої інстанції про те, що зазначений договір іпотеки є неукладеним не відповідає матеріалам справи та вимогам Закону.

Відповідно до ч. 1ст. 12 Закону України "Про іпотеку"у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання звернути стягнення на предмет іпотеки.

Статтею 33 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобовязання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобовязанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України "Про іпотеку".

На виконання положень ст. 35 Закону України "Про іпотеку" банк направив відповідачу письмову вимогу про дострокове повернення кредиту від 20.01.2014 року та повідомив, що у разі її невиконання, задовольнить свої вимоги за рахунок заставленого майна (т.1, а.с. 15). Згідно копій реєстру поштових відправлень та квитанції вищевказаний лист направлено 22.01.2014 року (т.1, а.с. 16).

Вимога іпотекодержателя залишилася без задоволення, тобто кредит позичальником достроково не повернуто та проценти не сплачені.

Обставина щодо отримання відповідачем письмової вимоги банку не має правового значення для вирішення питання про звернення стягнення на предмет іпотеки, виходячи з розяснень, що надані судам у п. 37 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин".

Таким чином, порушені права кредитора підлягають судовому захисту, а тому вимога банку про звернення стягнення на предмет іпотеки підлягає задоволенню.

З п.18.8 договору іпотеки вбачається, що іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки у випадку невиконання іпотекодавцем зобов'язань, а також в інших випадках, передбачених цим Договором, за рахунок предмета іпотеки у порядку, передбаченому чинним законодавством.

Відповідно до п. 29 договору передбачено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу предмету іпотеки від свого імені будь-якій особі та будь-яким способом на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому ст. 38 Закону України "Про іпотеку". Враховуючи зазначене, підписуючи іпотечний договір, сторони погодили порядок задоволення вимог іпотекодержателя відповідно до ст. 36 Закону України "Про іпотеку".

Статтею 39 Закону України "Про іпотеку" визначено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленоїстаттею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Відповідно до ст.39 Закону України "Про іпотеку" у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, крім іншого, початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Виходячи зі змісту поняття "ціна", як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону України "Про іпотеку" у розумінні норми статті 39 Закону України "Про іпотеку" встановлення початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону.

Така остання правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 08 червня 2016 року у справі № 6-1239цс16.

Згідно з п.13 Договору іпотеки сторони визначили, що загальна вартість предмету іпотеки складає 63125 гривень.

В суді апеляційної інстанції сторони погодились із зазначеною вартістю предмету іпотеки.

З огляду на викладене, рішення суду в частині відмови в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки, відповідно до ст.303 ЦПК України, п.п.2,4 ч.1 ст.309 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову в цій частині, рішення суду в частині відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 до ПАТ КБ «ПриватБанк» про захист прав споживача та визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки зміні в частині правового обґрунтування підстав відмови в задоволенні зустрічного позову.

За змістом ч.ч. 1,2 ст. 39 Закону України "Про іпотеку" у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Частиною 1 ст. 40 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є ст. 109 ЖК УРСР, у ч. 1 якої передбачені підстави виселення. Частина 3 ст. 109 ЖК УРСР регулює порядок виселення громадян.

За змістом ч. 2 ст. 40 Закону України "Про іпотеку" та ч. З ст. 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Таким чином, ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Відтак, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі ч. 2 ст. 39 Закону України "Про іпотеку" підлягають застосуванню як положення ст. 40 цього Закону, так і норма ст. 109 ЖК УРСР.

Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постановах від 18 березня 2015 року № 6-39цс15, від 07 жовтня 2015 року № 6-1468св15, яка відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України.

Як вбачається з матеріалів справи та не спростовано сторонами, передана в іпотеку однокімнатна квартира була придбана ОСОБА_3 за рахунок отриманих кредитних коштів.

В суді першої інстанцій ОСОБА_3 не заперечувала, що проживає в квартирі в квартирі, яка є предметом іпотеки.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для задоволення позову Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_3 про виселення.

Оскільки позивач не зазначає інших осіб, які проживають у ІНФОРМАЦІЯ_1 та не надає доказів щодо проживання в зазначеній квартирі інших осіб, позов банку щодо їх виселення не підлягає задоволенню.

Керуючись ст.ст.303, 307, 309, 316,317 ЦПК України , колегія суддів

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково.

Рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 27 жовтня 2016 року у цій справі в частині відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» про захист прав споживача та визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки змінити в частині правового обґрунтування відмови в задоволенні позову.

Рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 27 жовтня 2016 року у цій справі в частині відмови в задоволенні позову Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення наступного змісту.

В рахунок погашення боргу за кредитним договором № ZPVLGK00000042 від 22 травня 2006 року в розмірі 97010 гривень 64 коп.(що еквівалентно 10 853,73 доларів США), яка складається з: 5 054,81 доларів США заборгованість за тілом кредиту, 3 507,33 доларів США заборгованість по процентам за користування кредитом, 772,11 доларів США заборгованість по комісії за користування кредитом, 13 568 грн. 77 коп. пеня за несвоєчасність виконання зобовязань за договором, звернути стягнення на квартиру загальною площею 37,40 кв.м., житловою площею 20,30 кв.м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, що належить ОСОБА_3 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Вільнянського районного нотаріального округу Запорізької області ОСОБА_4 22 травня 2006 року за реєстровим №811 шляхом продажу ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладанням від імені ОСОБА_3 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмету іпотеки за початковою ціною реалізації предмету іпотеки в сумі 63125 гривень.

Виселити ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_3.

В іншій частині позову Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» відмовити.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий

Судді: