Ухвала суду № 65315131, 07.03.2017, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"07" березня 2017 р. м. Київ К/800/2638/16

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

головуючого - судді суддів:Іваненко Я.Л., Заїки М.М., Мойсюка М.І.,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_4 до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області, Головного управління Державної міграційної служби України в Донецькій області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 26 листопада 2015 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 11 січня 2016 року,

в с т а н о в и л а :

У жовтні 2015 року позивач звернувся до суду з позовом до відповідачів, в якому просив: скасувати рішення УГІРФО Управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області від 03 березня 2009 року, зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області здійснити обмін посвідки позивача на постійне проживання в Україні.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що досягнувши 45 років, позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про обмін бланку посвідки на простійне проживання в Україні. Однак, обмін посвідки здійснено не було з посиланням на те, що його тимчасова посвідка на постійне проживання в Україні від 14 квітня 2004 року скасована. Рішення про відмову в обміні посвідки видано не було.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 26 листопада 2015 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 11 січня 2016 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. В обґрунтування доводів касаційної скарги зазначає, що суди належним чином не перевірили чи прийнято оскаржуване рішення відповідно до частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України та не дослідили посвідку на постійне проживання від 14 квітня 2004 року. Також вважає, що поза увагою судів залишилось порушене право позивача на обмін його посвідки на постійне проживання в Україні.

Перевіривши за матеріалами справи доводи касаційної скарги та правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі у межах доводів касаційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим, тобто таким, що ухвалене відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржувані судові рішення вказаним вимогам не відповідають.

Як вбачається з матеріалів справи та було встановлено судами попередніх інстанцій позивач є громадянином Вєтнаму, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1

08 вересня 2014 року позивач через свого уповноваженого представника звернувся з письмовою заявою до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області, в якій просив здійснити обмін бланку посвідки на постійне проживання у зв'язку з досягненням 45-річного віку.

Листом від 01 жовтня 2015 року № 04/1-21164 Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області повідомило позивача, що згідно обліків Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області позивачу 03 березня 2009 року рішенням УГІРФО Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області скасовано тимчасову посвідку на постійне проживання в Україні серії ДН № 17438 від 14 квітня 2004 року.

Позивач, не погоджуючись з рішенням УГІРФО Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області про скасування посвідки на постійне проживання в Україні від 14 квітня 2004 року та діями Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області щодо відмови в обміну бланку посвідки, звернувся до суду з даним позовом.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині скасування рішення УГІРФО Управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області від 03 березня 2009 року суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з необґрунтованості позовних вимог, оскільки перевірити рішення 03 березня 2009 року про скасування посвідки на постійне проживання в Україні від 14 квітня 2004 року на відповідність його вимогам діючого законодавства не має можливості через неможливість його витребування у зв'язку з проведенням антитерористичної операції на території Донецької області.

Погодитися з таким висновком судів попередніх інстанцій не можна.

Так, відповідно до положень статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

Згідно частини 2 статті 69 Кодексу адміністративного судочинства України докази суду надають особи, які беруть участь у справі. Суд може запропонувати надати додаткові докази або витребувати додаткові докази за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або з власної ініціативи.

Письмові докази, які витребовує суд, надсилаються безпосередньо до адміністративного суду. Суд може також уповноважити заінтересовану особу або іншу особу, яка бере участь у справі, одержати письмовий доказ для надання його суду (частина 3 статті 79 Кодексу адміністративного судочинства України).

Положеннями статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, якою визначено обов'язок доказування, передбачено, що суд сприяє в реалізації цього обов'язку і витребовує необхідні докази, про що постановляє ухвалу.

Частинами 4, 5 зазначеної статті передбачено, що суб'єкт владних повноважень повинен надати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі. У разі невиконання цього обов'язку суд витребовує названі документи і матеріали. Суд може збирати докази з власної ініціативи.

Однак, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову в частині скасування рішення від 03 березня 2009 року, суди попередніх інстанцій взяли до уваги та виходили лише із письмових заперечень Головного управління Державної міграційної служби України в Донецькій області, в яких вказано, що будь-які оригінали документів по справі позивача відсутні у зв'язку із захопленням будівлі де вони зберігались, та в порушення вимог статей 11, 71, 79 Кодексу адміністративного судочинства України не витребували і належним чином не дослідили письмових доказів, які стосуються рішення УГІРФО Управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області від 03 березня 2009 року. У зв'язку з цим непідтвердженим є і висновок судів щодо відсутності доказів звернення позивача до Головного управління Державної міграційної служби України в Донецькій області з питань скасування вищевказаного рішення та відсутності відповідей на такі звернення.

Відмовляючи у задоволенні позову в частині зобов'язання здійснити обмін посвідки позивача на постійне проживання в Україні, суди попередніх інстанцій виходили з передчасності заявлених позовних вимог, оскільки інформація, викладена в листі Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 01 жовтня 2015 року № 04/1-21164 у відповідь на заяву позивача про обмін бланку посвідки, не є рішенням про відмову здійсненні такого обміну.

Проте погодитися з такими висновками судів попередніх інстанцій не можна з огляду на таке.

Посвідка на постійне проживання - документ, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні (пункт 17 статті 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»).

Механізм оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання іноземцям та особам без громадянства, які іммігрували в Україну на постійне проживання або прибули в Україну на тимчасове проживання, визначений Порядком оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 28 березня 2012 року № 251 (далі - Порядок).

Відповідно до пункту 2 Порядку заяви для оформлення посвідок подаються іноземцями та особами без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, до територіальних органів або підрозділів ДМС за місцем проживання. Зразки заяв та порядок їх розгляду визначаються МВС.

Пунктом 11 Порядку передбачено, що за результатами розгляду заяви протягом семи днів (для оформлення посвідки на постійне проживання) або не більш як 15 днів (для оформлення посвідки на тимчасове проживання) з дня подання всіх визначених цим Порядком документів приймається рішення про видачу або відмову у видачі посвідки, яке затверджується Головою ДМС, а у разі його відсутності - заступником Голови ДМС чи начальником територіального органу або підрозділу ДМС чи його заступником.

У заяві робиться відмітка про прийняте рішення або зазначаються причини відмови у видачі посвідки.

Відповідно до пункту 4.5 Тимчасового порядку розгляду заяв для оформлення посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ від 15 липня 2013 року № 681, працівник територіального органу чи підрозділу ДМС при надходженні заяви про обмін посвідки перевіряє наявність підстав для обміну посвідки, звіряє відомості про іноземців чи осіб без громадянства, указані в їхніх паспортних документах, з даними, що містяться в цих заявах, перевіряє відсутність підстав для прийняття рішення про відмову у видачі посвідки, передбачених пунктом 17 Порядку.

Після прийняття рішення матеріали, які стали підставою для обміну посвідки, долучаються до справи, на підставі якої посвідка видавалася вперше. У разі якщо посвідка видавалася одним територіальним органом (підрозділом) ДМС, а обмін посвідки провадиться іншим органом (при зміні місця проживання), то до органу, який видав посвідку вперше, надсилається повідомлення про видачу нової посвідки, а недійсна посвідка - для знищення.

Попри це суди першої та апеляційної інстанцій не встановили у який термін була розглянута заява позивача, чи прийнято відповідачем рішення за наслідками розгляду цієї заяви.

До того ж, суди не дослідили, з яких причин Головним управління Державної міграційної служби України в Харківській області не прийнято рішення про видачу або відмову у видачі посвідки відповідно до пункту 11 Порядку.

При цьому, встановивши, що відповідачі заперечують проти позову, суди попередніх інстанцій не врахували вимог частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно якої в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову, та переклали тягар доказування при розгляді справи на позивача.

Крім того, відмовляючи у задоволенні позовних вимог про зобов'язання здійснити обмін посвідки з підстав відсутності рішення відповідача та не з'ясувавши правомірності таких дій чи бездіяльності відповідача, суди попередніх інстанцій не врахували, що звернення за захистом порушеного права у сфері публічно-правових відносин із зазначенням способу, що, як вважає суд, не призводить до захисту права, не може бути підставою для відмови у позові, тобто захисті права, що порушується. У такому випадку суд, установивши порушення вимог законодавства, має на підставі статей 7, 8, 11, частини 4 статті 112, статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України самостійно обрати спосіб, який би гарантував дотримання і захист прав, свобод і інтересів від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Не встановлення в судовому процесі зазначених вище обставин як таких, що мають суттєве значення у справі, призвело до передчасних та необґрунтованих належним чином висновків щодо прав і обов'язків сторін у даному спорі, та відповідно до положень частини 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України є підставою для скасування ухвалених у справі судових рішень.

Згідно частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Частиною 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

За таких обставин, оскільки судами першої та апеляційної інстанцій допущено порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового судового розгляду справи судам необхідно врахувати викладене, повно та об'єктивно дослідити обставини справи, дати їм належну юридичну оцінку, в залежності від встановленого, правильно застосувати до спірних правовідносин норми матеріального права та ухвалити законне і обґрунтоване рішення.

Керуючись статтями 220, 222, 223, 227, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

у х в а л и л а :

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 26 листопада 2015 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 11 січня 2016 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, оскарженню не підлягає.

Головуючий: Я.Л. Іваненко

Судді: М.М. Заїка

М.І. Мойсюк