Ухвала суду № 65301388, 09.03.2017, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Єдиний унікальний № 333/2981/15 Головуючий у 1 інстанції: Варнавська Л.О.

Провадження № 22-ц/778/629/17 Суддя-доповідач: Маловічко С.В.

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 березня 2017 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Запорізької області у складі

Головуючого: Маловічко С.В., суддів Кочеткової І.В., Гончар М.С.

при секретарі: Зубковій Ю.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 25 листопада 2016 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2, ОСОБА_4 про визнання договорів недійсними, скасування реєстрації прав власності та витребування майна із чужого володіння,

В С Т А Н О В И Л А:

ОСОБА_3 звернувся до суду із вищезазначеним позовом, який обґрунтовує тим, що заочним рішенням Комунарським районним судом м. Запоріжжя від 12.10.2010р. визнано недійсним договір дарування йому матір»ю ОСОБА_5 957/1600 частини будинку АДРЕСА_1

Після цього, 19.12.2012р. ОСОБА_5 подарувала ОСОБА_4 957/1600 частин житлового будинку за договором № 4564, який був посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Хамула Н.Г. А 25.01.2013р. було укладено договір купівлі-продажу будинку між ОСОБА_4 та ОСОБА_2, який було посвідчено приватним нотаріусом Хамула Н.Г. 06.06.2013р. ним було подано до Комунарського районного суду м. Запоріжжя заяву про перегляд вищезазначеного заочного рішення. Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 09.12.2015р. заочне рішення скасовано та у задоволенні позову ОСОБА_4 (яка стала правонаступником після смерті ОСОБА_3 до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування частини будинку недійсним відмовлено.

Отже, за цим договором дарування йому належить 957/1600 частин житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 які поза його волею вибули з його володіння. Тому на підставі ст.ст. 215, 216 ЦК України просить визнати недійсними договір дарування 957/1600 частин житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 від 19.12.2012р.; анулювати/скасувати державну реєстрацію права власності на 957/1600 частин цього житлового будинку за ОСОБА_4; визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 від 25.01.2013р., укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2; скасувати/анулювати державну реєстрацію права власності на цей будинок за ОСОБА_2; витребувати із незаконного володіння на користь ОСОБА_3 957/1600 частин цього житлового будинку.

Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 25 листопада 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено частково.

Витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 957/1600 частин житлового будинку № АДРЕСА_1

Скасовано державну реєстрацію права власності на 957/1600 частин будинку АДРЕСА_1 від 25 січня 2013 року за ОСОБА_2 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

В решті позову - відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 судовий збір в сумі 487,20 грн.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову ОСОБА_5 та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.

Апеляційну скаргу подано також ОСОБА_3, який вважає, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, тому просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про скасування державної реєстрації прав власності на 957/1600 частин житлового будинку АДРЕСА_1 за ОСОБА_4 та ухвалити в цій часині нове рішення про задоволенні цих позовних вимог.

Відповідач ОСОБА_2 повторно не з»явився до судового засідання апеляційного суду, надавши клопотання про відкладення розгляду справи у зв»язку з його відрядженням, але доказів про це відрядження та його термін не надав.

Зважаючи на те, що сам ОСОБА_2 в ході розгляду справи особисто в судові засідання не з»являвся, здійснюючи свої процесуальні права через представника ОСОБА_7, має договір з адвокатом ОСОБА_8 про надання правової допомоги від 16 лютого 2017р., а також не надав доказів про поважність причин своєї повторної неявки до апеляційного суду, колегія у відповідності до вимог ч. 2 ст. 305 ЦПК України розглянула справу у його відсутності.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення осіб, які беруть участь у справі, вивчивши матеріали справи, доводи апеляційних скарг, колегія суддів приходить до висновку, що обидві апеляційні скарги задоволенню не підлягають з наступних підстав.

Судом встановлено, що 26 грудня 2006 року ОСОБА_5 подарувала своєму синові ОСОБА_3 належні їй на праві власності 957/1600 частин жилого будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (т.1 а.с.28).

12.10.2010р. було ухвалене заочне рішення Комунарським районним судом м. Запоріжжя про визнання недійсним вказаного договору дарування за позовом ОСОБА_5, від імені якої на підставі довіреності діяв представник ОСОБА_9, до ОСОБА_3( Т. 1 а.с. 114, 116).

19.12.2012р. ОСОБА_5, від імені якої на підставі довіреності діяв ОСОБА_9, подарувала ОСОБА_4 957/1600 частин спірного житлового будинку за договором № 4564, який був посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Хамула Н.Г. (т.1 а.с. 88-89, 114).

У зв»язку з набуттям у власність 957/1600 частин спірного будинку в дар ОСОБА_4 стала власницею всього житлового будинку.

25.01.2013р. було укладено договір купівлі-продажу будинку між ОСОБА_4 та

ОСОБА_2, який було посвідчено приватним нотаріусом Хамула Н.Г., про продаж останньому будинку АДРЕСА_1 (т.1 а.с. 90-91).

05 лютого 2013р. ОСОБА_2 передав вказаний будинок в іпотеку ОСОБА_10 ( а.с. 128-129).

06.06.2013 року до Комунарського районного суду м. Запоріжжя ОСОБА_3 подав

заяву про перегляд вказаного заочного рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 12 жовтня 2010р.

ІНФОРМАЦІЯ_1. ОСОБА_5 померла, а правонаступником за її позовом до ОСОБА_3 визнана ОСОБА_4

Новим рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 12 січня 2015р. позов ОСОБА_4 задоволено. Визнаний недійсним договір дарування від 26.12.2006р. ОСОБА_11 957/1600 частин спірного будинку ОСОБА_3 ( Т. 2 а.с. 39-40).

За результатами розгляду апеляційної скарги ОСОБА_3 рішенням апеляційного суду Запорізької області від 09.12.2015р. рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 12.01.2015р. скасовано, та у задоволенні позову ОСОБА_4 (яка стала правонаступником після смерті ОСОБА_3 до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування частини будинку недійсним відмовлено ( Т. 2 а.с. 36-38).

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 березня 2016р. в задоволенні касаційної скарги ОСОБА_4 відмовлено, а рішення Апеляційного суду Запорізької області від 9 грудня 2015р. залишено без змін.

Отже, з 09 грудня 2015р. - дати набрання рішенням про відмову в позові про визнання недійсним договору дарування від 26 грудня 2006 року 957/1600 частин житлового будинку матір»ю ОСОБА_5 сину ОСОБА_3 було поновлено право власності позивача на це майно.

Проте на цей час вказана частка, належна ОСОБА_3 у житловому будинку, вже була передана в дар його сестрі ОСОБА_4 за договором дарування від 19.12.2012р., а в подальшому за договором купівлі-продажу від 25.01.2013р. ОСОБА_4 продала весь будинок ОСОБА_2, за яким на час розгляду справи був зареєстрований на праві власності будинок АДРЕСА_1

В позові ОСОБА_3 просив визнати недійсними обидва договори, скасувати державну реєстрацію права власності на 957/1600 часток житлового будинку, здійснену за ОСОБА_2 та ОСОБА_4 на підставі цих договорів, та витребувати від ОСОБА_2 належну йому частку у житловому будинку.

Відмовляючи в задоволенні позову в частині визнання договорів недійсними, суд вказував, що, оскільки позивач не є стороною оспорюваних договорів, його право не підлягає захистові шляхом використання правового механізму, встановленого ст.ст. 215, 216 ЦК України.

Задовольняючи позов в частині витребування 957/1600 часток спірного будинку на користь ОСОБА_5, суд першої інстанції виходив із того, що вказана частина будинку вибула з його володіння поза його волею, оскільки він був позбавлений права власності на неї за рішенням суду, яке в подальшому було скасовано. Оскільки це майно було декілька разів відчужено, захист порушених прав особи, яка є власником майна, можливий шляхом пред»явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 і 388 ЦК України. Відтак, суд витребував від набувача ОСОБА_2 957/1600 частин спірного будинку на користь позивача із скасуванням реєстрації права власності за останнім на це майно.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 вказує, що він є добросовісним набувачем спірної частки будинку за відплатним договором, тому вважає, що суд безпідставно позбавив його майна, витребувавши його на користь позивача. Вказує, що на час продажу йому спірної частки будинку ОСОБА_4 була законним власником, право власності якого було належним чином оформлене і зареєстроване; ані житловий будинок, ані його частка не перебували під арештом, забороною відчуження; а договір купівлі-продажу не був визнаний судом недійсним.

Проте рішення суду містить належне обгрунтування та вмотивування всіх вказаних моментів.

Так, судом належним чином та ретельно проведено аналіз чинних нормативних актів, якими врегульовано спірні правовідносини, та враховані правові позиції щодо їх застосування, які є обов»язковими у відповідності до вимог ст. 360-7 ЦПК України для судів, що розглядають справи із застосуванням цих норм матеріального права.

Пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України передбачено, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Відтак, приписами статті 388 ЦК України встановлено можливість витребування майна власником від добросовісного набувача, такі випадки обмежені та можуть мати місце за умови, коли майно вибуло з володіння власника або особи, якій він його передав, поза їх волею.

Вказане знайшло відображення у правовому висновку у справі № 6-52цс14, у якій Верховним Судом України ухвалено постанову від 11 червня 2014 року. Згідно цього правового висновку, за змістом ст. 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.

Вказаний правовий висновок суд обґрунтовано врахував у цій справі, оскільки саме такими за своїм змістом є правовідносини між сторонами у цій справі.

Так, встановлено, що 957/1600 частин спірного будинку вибули із власності ОСОБА_3 за рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 12.10.2010 року, яке в подальшому 09.12.2015 року скасованого Апеляційним судом Запорізької області, а тому таке вибуття з володіння позивача належної йому частки у майні вважається таким, що відбулось поза його волею.

Отже, за положенням п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України таке майно може бути витребувано навіть у добросовісного набувача, яким вважає себе ОСОБА_2

Тобто визначальним для застосування віндикації є саме факт незаконного вибуття майна від власника поза його волею, а не відсутність обтяжень щодо майна, відплатність його придбання набувачем, добросовісність набувача.

Що стосується доводів про чинність договору купівлі-продажу, який не визнаний судом недійсним, то судом і з цього приводу наданий ретельний аналіз норм матеріального права і на його підставі всебічне обґрунтування свого висновку про неможливість захисту прав позивача шляхом використання правового механізму, встановленого ст.ст. 215, 216 ЦК України. Це пов»язано із тим, що позивач не є стороною спірного договору купівлі-продажу, який вже є другим правочином щодо відчуження майна позивача.

При вирішенні спору в цій частині судом також врахована правова позиція, висловлена у постанові ВСУ від 07.11.2012р. у справі № 6-107цс12, згідно якої норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було в наступному набувачем відчужене третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним.

Як роз'яснив Верховний Суд України в правовій позиції, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Таким чином, доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 колегія визнає безпідставними, та всі зазначені в цій скарзі обставини ретельно перевірені і відкинуті судом як такі, що не ґрунтуються на нормах законів, правильно застосованих судом, та не відповідають правовим висновкам ВСУ, викладеним у наведених постановах.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3 зазначає, що суд безпідставно відмовив йому у скасуванні реєстрації права власності ОСОБА_4 на 957/1600 частин житлового будинку АДРЕСА_1 Вважає, що відмова в позові в цій частині не дає йому можливості в повній мірі захистити його порушені права.

Однак ці ствердження колегія вважає помилковими, оскільки, скасувавши реєстрацію права власності на 957/1600 частин спірного будинку за ОСОБА_2 як останнім власником, суд в повній мірі захистив право позивача на здійснення реєстрації права власності ним за собою на підставі задоволених вимог про витребування цього нерухомого майна.

При цьому, колегія виходить із того, що після скасування реєстрації права власності ОСОБА_2 не поновляється автоматично будь-яка інша попередня реєстрація за особою, яка володіла цим майном до нього, зокрема, і за ОСОБА_4

Тому суд загалом правильно відмовив у задоволенні цієї позовної вимоги, незважаючи на вказані ним підстави такої відмови.

Колегія вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_3 слід відхилити, залишивши оскаржуване рішення суду без змін у відповідності до вимог ст. 308 ЦПК України.

Керуючись ст.ст. 307, 308, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А:

Апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відхилити.

Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 25 листопада 2016 року у цій справі залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий: Судді: