Ухвала суду № 65276158, 09.03.2017, Апеляційний суд Донецької області (м. Маріуполь)

22-ц/775/144/2017(м)

263/4338/14-ц

Головуючий у 1 інстанції Ковтуненко В.О.

Доповідач Попова С. А.

Категорія 20

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 березня 2017 року колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Донецької області в складі:

головуючого Попової С.А.,

суддів Гаврилової Г.Л., Кочегарової Л.М.,

при секретарі Герасимовій Г.Є.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Маріуполі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 10 січня 2017 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - приватний нотаріус Маріупольського міського нотаріального округу Лашина Наталя Геннадіївна, про визнання договору купівлі-продажу недійсним,

В С Т А Н О В И Л А:

У травні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із даним позовом до ОСОБА_2, посилаючись на наступні обставини. У червні 2010 року позивачеві стало відомо, що його мати ОСОБА_3 приватизувала квартиру АДРЕСА_1 без його участі в незаконний спосіб, отримавши до цього рішення суду від 25.03.2010р. про визнання позивача таким, що втратив право користування даної квартирою. Згодом вказане рішення за його заявою було скасоване, а також за його позовом ухвалене рішення суду від 29.06.2011р. про визнання частково недійсним приватизації квартири і свідоцтва про право власності на квартиру на ім'я ОСОБА_3, а також про визнання за ним права власності на 1/2 частину цієї квартири. Однак, в 2014 році він дізнався про неправомірне укладення 26.04.2010р. його матір'ю із відповідачем ОСОБА_2 договору купівлі-продажу № 702 вказаної квартири АДРЕСА_1, котрий посвідчений приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу Лашиною Н.Г. Позивач просив визнати такий договір недійсним в порядку ст. 215 ЦК України, оскільки квартира була відчужена на підставі свідоцтва про право власності на квартиру, яке в подальшому було визнано частково недійсним, а також відчуження спірної квартири поза його волею всупереч вимогам ч. 3 ст. 203 ЦПК України. До того ж просив, поновити строк позовної давності, оскільки навіть і після відчуження матір'ю квартири, він продовжував в ній проживати і сплачувати комунальні послуги, а про нового набувача ОСОБА_2 довідався лише у 2014 році при розгляді справи за позовом останнього до нього про усунення перешкод в користуванні жилим приміщенням.

Рішенням Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 10 січня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - приватний нотаріус Маріупольського міського нотаріального округу Лашина Н.Г., про визнання договору купівлі-продажу недійсним - відмовлено.

В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просив рішення скасувати та постановити нове рішення, яким позов задовольнити.

Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши справу згідно із ч. 2 ст. 305 ЦПК України у відсутність повідомлених про дату і час розгляду справи позивача ОСОБА_1, третьої особи - приватного нотаріусу Маріупольського міського нотаріального округу Лашиної Н.Г., від яких надійшли заяви про вирішення справи у їх відсутність, відповідача ОСОБА_2 і його представника - ОСОБА_6, дослідивши письмові матеріали справи і обговоривши доводи скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню за таких підстав.

Згідно зі ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без зміни, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Як встановлено судом і це підтверджується матеріалами справи, на підставі заочного рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя від 25.03.2010р. у справі за позовом ОСОБА_3 відповідача ОСОБА_1 визнано таким, що втратив право користування жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1

ОСОБА_3 приватизувала вказану квартиру, що підтверджено виданим Управлінням міського майна 14.04.2010р. свідоцтвом про право власності на житло реєстр. № 45970, зареєстрованим в Маріупольському БТІ 19.04.2010р. за № 25893848 (реєстраційний № 30211981, номер запису 81399 в книзі 95).

26.04.2010р. між продавцем ОСОБА_3 та покупцем ОСОБА_2 було укладено договір № 702, за яким ОСОБА_3 продала ОСОБА_2 вказану квартиру АДРЕСА_1.

На підставі заяви ОСОБА_1 заочне рішення суду від 25.03.2010р. скасовано і позов ОСОБА_3 залишено без розгляду.

Рішенням Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 29.06.2011р. позов ОСОБА_1 задоволено: визнано частково недійсними приватизацію даної квартири АДРЕСА_1 і свідоцтво про право власності на житло від 14.04.2010р. на ім'я ОСОБА_3; визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину цієї квартири.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач, який не є стороною оспорюваного правочину, обрав неналежний спосіб захисту з використанням правового механізму за ст.ст. 203, 215, 216 ЦК України, на відміну від способу захисту шляхом пред'явлення віндикаційного позову за ст. 388 ЦК України, з яким позивач в межах даної справи не звертався.

З такими висновками суду не можна не погодитись з огляду на наступне.

Позивач оспорює договір купівлі-продажу від 26.04.2010р. на підставі положень ст.ст. 203, 215 ЦК України, як договору, укладеному поза його волею, і враховуючи реєстрацію права власності набувача ОСОБА_2 згодом лише 13.04.2012р.

Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 203 ЦК України: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Частиною 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

За загальним правилом наслідком недійсності правочину є застосування двосторонньої реституції (ч. 1 ст. 216 ЦК України). Разом з тим, правові наслідки, передбачені ч.ч. 1-2 цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Цивільним кодексом України передбачені способи захисту права власності, зокрема, стаття 387 ЦК України надає власнику право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

В сенсі ч. 1 ст. 388 ЦК України добросовісне набуття можливе тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно (коли між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного із власником договору). Наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з незаконного володіння.

За змістом роз'яснень у п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009р. № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" норма частини першої статті 216 ЦК не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК.

За конструкцією ст. 215 ЦК України, якою вмотивовано позов, підставою для визнання правочину недійсним є недотримання вимог ст. 203 ЦК України саме стороною (сторонами) такої угоди. Позивач ОСОБА_1 не є стороною оспорюваного правочину, між ним і володільцем ОСОБА_2 немає договірних відносин, тож його права як власника майна (1/2 частини присудженої позивачеві квартири) не підлягають захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача у спосіб захисту, визначений ст.ст. 215, 216 ЦК України, якими обґрунтовано позов.

Тож, оскільки майно (оспорювана частка квартири) вибуло із володіння ОСОБА_1 поза його волею на підставі оспорюваного договору купівлі-продажу, який із ним як власником майна не укладався, то позивач вправі вимагати належну йому частку квартири за ст. 388 ЦК України. Але з таким вимогами позивач у даній справі до суду не звертався.

Констатування в даному рішенні суду неналежності обраного позивачем правового механізму захисту, з чим погоджується колегія суддів, не позбавляє позивача реалізувати свої суб'єктивні права із застосуванням іншого способу захисту у вигляді пред'явлення до добросовісного набувача віндикаційного позову про витребування майна. А суд відповідно до положень ст. 11 ЦПК України розглядає справи лише в межах заявлених позовних вимог і не вправі на свій розсуд змінювати обраний позивачем спосіб захисту, на що вірно звернув увагу суд першої інстанції.

Посилання в апеляційній скарзі позивача на реєстрацію права власності набувача ОСОБА_2 на набуту за оспорюваним правочином квартиру лише у 2012 році - не анулює титульне право власності ОСОБА_1 на 1/2 частину квартири, відновлене в судовому порядку 29.06.2011р. внаслідок визнання незаконним акту приватизації.

Судом першої інстанції були обговорені доводи позивача щодо строку позовної давності, які продубльовані в змісті апеляційної скарги. Суд відмовив в задоволенні позову по суті внаслідок необґрунтованості обраного способу захисту в сенсі характеру виниклих спірних правовідносин. Тому вторинним є питання про дотримання строку позовної давності, що правильно, як схвалює колегія суддів, не розглядалось судом першої інстанції.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції в достатньому обсязі встановив обставини справи за позовними вимогами ОСОБА_1, відповідні їм правовідносини, доказам дав належну оцінку. Суд правильно застосував матеріальний закон, вимоги ст.ст. 212-214 ЦПК України, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач, з огляду на рішення суду про визнання приватизації спірної квартири частково недійсною, не є стороною оспорюваного договору купівлі-продажу, отже між ним та відповідачами відсутні договірні правовідносини, а тому право позивача не підлягає захисту в обраний ним спосіб за ст.ст. 203, 215, 216 ЦК України.

За таких обставин, на підставі ст. 308 ЦПК України апеляційна скарга позивача ОСОБА_1 підлягає відхиленню, а рішення суду - залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308 ЦПК України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.

Рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 10 січня 2017 року залишити без змін.

Ухвала може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги протягом двадцяти днів безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий С.А.Попова

Судді Г.Л.Гаврилова

ОСОБЛ.М.Кочегарова