Ухвала суду № 65253175, 02.03.2017, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И [1]

02 березня 2017 року Колегія суддів Судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва

в складі: головуючого - Немировської О.В.

суддів - Соколової В.В., Чобіток А.О.

при секретарі - Казанник М.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Райффайзен банк Аваль» про визнання договору іпотеки майнових прав недійсним,

за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 07 листопада 2016 року,

встановила:

у травні 2016 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати недійсним договір іпотеки майнових прав, укладений між ним та відповідачем 05 квітня 2016 року на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, посилаючись на те, що станом на день укладення договору Законом України «Про іпотеку» не було передбачено передачу майнових прав в іпотеку.

Заочним рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 07 листопада 2016 року в задоволенні позову було відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким позов задовольнити, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши доповідь судді Немировської О.В., пояснення представника позивача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач посилався на те, що 05 квітня 2006 року на виконання зобов'язання за кредитним договором, між ним та відповідачем було укладено договір іпотеки майнових прав щодо нежитлових приміщення, як об'єктів незавершеного будівництва. Позивач зазначав, що статтями Закону України «Про іпотеку» у редакції, яка була чинною на момент укладення спірного договору, не було передбачено передачу майнових прав в іпотеку, у зв'язку з чим просив визнати недійсним договір.

Заочним рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 07 листопада 2016 року в задоволенні позову було відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем було пропущено строк позовної давності, про заявлено відповідачем. Такий висновок суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, відповідає встановленим у справі обставинам.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 05 квітня 2006 року між позивачем та відповідачем було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого позичальнику було надано кредит в розмірі 450 000 дол. США строком до 05 квітня 2016 року зі сплатою 15% річних. Того ж дня на виконання зобов'язань за кредитним договором між сторонами було укладено договір іпотеки майнових прав на нежитлові приміщення - об'єкти незавершеного будівництва , відповідно до умов якого ОСОБА_1 передав в іпотеку банку майнові права за договорами пайової участі у фінансуванні будівництва.

В ході розгляду справи відповідач звернувся до суду із заявою про застосування наслідків спливу строку позовної давності для звернення до суду з вказаним позовом.

Статтею 256 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутись до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

У своїй апеляційній скарзі представник позивача посилався на те, що судом першої інстанції не було взято до уваги та, що перебіг строку позовної давності в даному випадку слід обчислювати з 03 березня 2016 року - дати звернення банку з вимогою про дострокове виконання зобов'язання. Однак, такі доводи апеляційної скарги не можуть бути підставою для скасування рішення суду, оскільки позивачем не надано доказів на їх підтвердження, а при вирішенні питання недійсності правочину перевірці підлягають обставини, які існували саме в момент його вчинення.

У даному випадку моментом вчинення оспорюваного договору є 05 квітня 2006 року, тоді як до суду позивач звернувся у травні 2016 року. Доказів на підтвердження того, що він не знав або не міг знати про порушення його прав, а також про особу порушника, до матеріалів справи не надано.

При визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

Враховуючи викладене, судом першої інстанції було повно та всебічно встановлено обставини справи, перевірено їх доказами, правильно застосовано норми матеріального права при дотриманні норм процесуального права, доводи, викладені в апеляційній скарзі, висновків суду не спростовують, а тому рішення слід залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 303, 304, 313-317 ЦПК України, колегія суддів

ухвалила:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити, а заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 07 листопада 2016 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в касаційному порядку протягом двадцяти днів.

Головуючий

Судді

№ справи: 753/8559/16-ц

№ апеляційного провадження: 22-ц/796/379/2017

Головуючий у суді першої інстанції:Колесник О.М.

Доповідач у суді апеляційної інстанції: Немировська О.В.