Ухвала суду № 65224511, 01.03.2017, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 березня 2017 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду міста Києва у складі:

головуючого: Поливач Л.Д.

суддів: Вербової І.М., Шахової О.В.

при секретарі: Горак Ю.М.

за участю осіб:

представника позивача ОСОБА_1

представника відповідача ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон» про визнання договору недійсним та стягнення коштів, -

за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон»

на рішення Печерського районного суду м. Києва від 10 листопада 2016 року

в с т а н о в и л а :

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 10 листопада 2016 року задоволено позов ОСОБА_3 до ТОВ «Лізингова компанія «Еталон» про визнання договору недійсним та стягнення коштів. Визнано договір фінансового лізингу № 004503 укладений між ОСОБА_3 до ТОВ «Лізингова компанія «Еталон» з додатками від 22.06.2016 року недійсним. Стягнуто з ТОВ «Лізингова компанія «Еталон» на користь ОСОБА_3 грошові кошти у сумі 37500, 00 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Не погоджуючись із рішенням суду ТОВ «Лізингова компанія «Еталон» подало апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, невірну оцінку доказів, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Справа №757/32457/16-ц № апеляційного провадження № 22-ц/796/141/2017Головуючий у суді першої інстанції: В.В. ПідпалийДоповідач у суді апеляційної інстанції: Л.Д. ПоливачВ обґрунтування зазначено, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про визнання недійсним договору фінансового лізингу, оскільки договір вчинений у письмовій формі відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону України «Про фінансовий лізинг», підписаний позивачем добровільно на кожному аркуші зазначеного Договору, в якому передбачені усі істотні умови та в силу положень статті 629 ЦК України є обов'язковим для виконання сторонами. Аналіз умов договору не свідчить про дисбаланс договірних прав між сторонами чи порушення принципу добросовісності, умови договору є прозорими і відповідають чинному законодавству України, не містить несправедливих умов, а тому відсутні підстави недійсності правочину передбачені ст. 215 Цивільного кодексу України. Також не відповідає вимогам чинного законодавства висновок суду першої інстанції про обов'язковість нотаріального посвідчення договору, оскільки між сторонами укладено договір фінансового лізингу, а не договір найму (оренди) транспортного засобу.

Необґрунтованим вважає застосування судом першої інстанції до даного спору правової позиції Верховного Суду України, при цьому зазначає, що суд першої інстанції мав право відступити від правової позиції викладеної у висновках Верховного Суду України у постанові від 11.05.2016 року по справі №6-3020цс15 з одночасним наведенням відповідних мотивів. Крім того, ТОВ «Лізингова компанія «Еталон» вважає умови оспорюваного правочину такими, що відповідають вимогам основних законодавчих актів, які регулюють правовідносини лізингу та не порушують законодавство про захист прав споживачів.

Представник відповідача ОСОБА_2 у суді апеляційної інстанції підтримала подану апеляційну скаргу, просила задовольнити її з викладених підстав.

Представник позивача ОСОБА_1 у судовому засідання апеляційної інстанції просила відхилити апеляційну скаргу, рішення суду залишити без змін як законне та обґрунтоване.

Так, згідно з вимогами ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відповідно до ч.1 ст.303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до ч.1 ст.308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду в межах апеляційного оскарження, дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Так, задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з їх обґрунтованості та доведеності, зокрема встановивши, що договір фінансового лізингу суперечить принципам добросовісності, розумності, справедливості та рівності сторін у договорі.

Колегія суддів погоджується із такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони ґрунтуються на вимогах закону, виходячи з наступного.

Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом, що 22.06.2016 року між ОСОБА_3 до ТОВ «Лізингова компанія «Еталон» було укладено договір № 004503 фінансового лізингу з додатками № 1, № 2, № 3, які є невід'ємною частиною цього договору.

За умовами цього Договору відповідач (лізингодавець) зобов'язався придбати та передати у користування позивачу (лізингоодержувачу) предмет лізингу - автомобіль Toyota Yaris. Лізингоодержувач зобов'язався прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі й інші платежі згідно із умовами цього договору. Строк користування лізингоодержувачем предметом лізингу складається з періодів (місяців) згідно з графіком сплати лізингових платежів (додаток № 2 до Договору) та починається з дати підписання сторонами Акту приймання-передачі предмету лізингу.

Згідно із додатком № 1 до Договору визначено графік сплати першого авансового платежу 187500,00 грн., вартість предмета лізингу визначена в сумі - 375 000,00 грн.; платежі визначені у розмірі - 50% від вартості предмету лізингу; щомісячний платіж в розмірі - 15625,00 грн.; комісійна винагорода лізингодавця за організаційні заходи в розмірі - 10% від вартості предмета лізингу 37500,00 грн., комісійна винагорода лізингодавця за передачу предмета лізингу - 3 % 11250,00 грн.

Відповідно до додатку № 2 до Договору визначено графік сплати другого лізингового платежу; вартість предмета лізингу становить - 375000,00 грн., відсоток платежів 50%, сума лізингу - 187500,00 грн., викупна вартість - 5625грн. 00 коп., відсоткова ставка - 12,50%, комісія - 5%, період лізингу (кількість місяців) - 60, щомісячний платіж - 4710,42 грн.

На виконання даного договору ОСОБА_3 сплатила на рахунок ТОВ «Лізингова компанія «Еталон» 37500,00 грн., яку вважала частковою оплатою вартості автомобіля.

Звертаючись до суду за захистом порушеного права, позивач обґрунтовувала свої вимоги тим, що положення спірного договору містять умови, які вказують на несправедливість відносно неї як споживача послуг лізингової компанії, тому цей договір підлягає визнанню недійсним.

Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України «Про фінансовий лізинг».

Згідно із частиною другою статті 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

За частиною другою статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

Виходячи з аналізу норм чинного законодавства договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України.

Стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» містить самостійні підстави визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача.

Так, за змістом частини п'ятої цієї норми у разі визнання окремого положення договору несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути визнано недійсним або змінено, а не сам договір.

У разі коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 цього Закону. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу.

Аналізуючи норму цієї статті, можна дійти висновку, що умови договору кваліфікуються як несправедливі за наявності одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

Несправедливими згідно із частиною третьою статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору.

Перелік несправедливих умов у договорі зі споживачем не є вичерпним (частина четверта статті 18 цього Закону).

Як передбачено положеннями спірного договору, лізингодавець зобов'язався придбати та передати на умовах фінансового лізингу в користування майно (предмет лізингу), а лізингоодержувач зобов'язалася прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі та інші платежі згідно з умовами цього договору (пункт 1.1 договору).

Пункт 3.4 Договору передбачає, що залежно від наявності у продавця предмета лізингу, вказаного лізингоодержувачем в даному договорі, сам предмет лізингу повинен бути змінений на інший предмет лізингу в обов'язковому порядку.

У разі збільшення вартості предмета лізингу до моменту повної сплати авансового платежу лізингоодержувачем останній повинен одноразово сплатити різницю такої вартості до моменту купівлі предмета лізингу лізингодавцем з метою відповідності відсоткового розміру авансового платежу, визначеного в додатку 1 до цього договору, фактичній вартості предмета лізингу на момент його купівлі в продавця, а також одноразово сплатити різницю комісії за організацію та оформлення договору до моменту купівлі предмета лізингу лізингодавцем. У разі зменшення вартості предмета лізингу на момент його передачі лізингоодержувачу різниця комісії за організацію та оформлення договору поверненню не підлягає. В такому випадку остаточна вартість предмета лізингу та поточні лізингові платежі будуть розраховані, визначені та встановлені в додатковій угоді до даного договору (пункт 5.4 договору).

Положення пункту 6.4. Договору передбачають, що будь-які поліпшення, модифікації або зміни предмета лізингу або його з'єднання з будь-якими нерухомими або рухомими об'єктами дозволяються лише на підставі попереднього письмового погодження з лізингодавцем. При наявності відповідної письмової вимоги лізингодаця перед поверненням предмета лізингу, лізингоодержувач зобов'язаний за власний рахунок відновити його початковий стан з урахуванням нормального зносу. У будь-якому випадку усі невід'ємні поліпшення, модифікації або зміни предмета лізингу, які були зроблені без письмової згоди лізингодавця, стають власністю лізингодавця та підпорядковуватися даному договору, при цьому лізингодавець не зобов'язаний виплачувати лізингоодержувачу жодних компенсацій, а останній не має право на відшкодування цих виплат за рахунок лізингових платежів.

В той же час, п. 6.5 Договору передбачено, що лізингоодержувач зобов'язаний за власний рахунок забезпечити відповідність предмета лізингу всім нормативним вимогам та вносити такі зміни, модифікації та доповнення до предмета лізингу, які можуть час від часу вимагатися будь-яким законом, правилом, розпорядженням нормативним актом або наказом державного органу, виданим в межах його компетенції.

Тобто, лізингоодержувач у разі неповідомлення лізингодавця не має права робити зміни, і в той же час зобов'язаний це робити. Це є несправедливим відносно лізингоодержувача, адже він не має змоги відшкодувати витрати, зроблені у зв'язку зі змінами предмета лізингу згідно законодавства і це іде на користь лізингодавця.

Пункт 6.6. свідчить про те, що на чинність цього договору не впливають будь-які обмеження або неможливість користування предметом лізингу внаслідок його часткового пошкодження, або внаслідок юридичних чи технічних або економічних причин, випадків надзвичайних подій чи форс-мажору. В таких випадках зобов'язання лізингоодержувача, в тому числі платіжні зобов'язання, залишаються чинними в повному обсязі.

Ця умова договору є несправедливою відносно лізингоодержувача, адже якщо він не має можливості виконати свої зобов'язання за договором з незалежних від нього причин, компанія односторонньо розриває договір, не повертаючи при цьому кошти та вилучаючи предмет лізингу (п.п. 4.3.2, 4.3.3, 4.3.5). В той же час компанія не обмежила себе таким же зобов'язанням.

Пункт 8.7 -Лізингоодержувач не має права затримувати платежі за даним договором, строк сплати яких настав, навіть з причин пошкодження предмету лізингу.

Тобто, лізингодавець може збільшувати розмір лізингових платежів, а лізингоодержувач зобов'язаний погоджувати той час, лізингоодержувач ніяк не може вплинути на розмір лізингових платежів. Якщо предмет лізингу буде відсутній з вини лізингодавця лізингоодержувач все одно зобов'язаний сплачувати рахунки.

Отже, зазначені умови договору порушують принцип добросовісності та призводять до дисбалансу договірних відносин.

Відповідно до частини другої статті 6 Закону «Про фінансовий лізинг» істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

З огляду на юридичну природу договору фінансового лізингу та положень статті 692 ЦК України споживач послуг, укладаючи такий договір, має право знати обсяг своїх фінансових зобов'язань та ціну транспортного засобу, який лізингодавець передає йому в користування за плату з правом викупу. При цьому ціна предмета лізингу є істотною умовою такого договору згідно вимог статей 638, 655, 691 ЦК України.

Зі змісту оспорюваного договору вбачається, що сторони остаточно не визначили вартості предмета лізингу, а тому на момент укладення договору фінансового лізингу лізингоодержувач був позбавлений можливості ознайомитися з обсягом своїх грошових зобов'язань та графіком лізингових платежів, що свідчить про невизначеність загального обсягу грошових зобов'язань лізингоодержувача.

Крім того, статтею 16 Закону «Про фінансовий лізинг» передбачено, що лізингові платежі можуть включати: а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; в) компенсацію відсотків за кредитом; г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

Як вбачається із умов спірного договору, окрім вартості предмета лізингу, лізингоодержувач сплачує комісію за організацію у розмірі 10 % від вартості предмета лізингу.

За положеннями статті 16 Закону «Про фінансовий лізинг» комісія за організацію не відноситься до витрат лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу. Відповідач не обґрунтував співмірності розміру комісії за організацію (10 % вартості предмета лізингу) за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення договору і вартості виконаної послуги, яка в розумінні статті 16 Закону «Про фінансовий лізинг» не вважається лізинговим платежем, а фактично полягала лише у виготовленні типової форми договору.

Крім того, відповідно до пункту 3 Договору лізингодавець не відповідає перед лізингоодержувачем за невиконання будь-якого зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета лізингу, його заміни, введення в експлуатацію, усунення несправностей протягом гарантійного строку, своєчасного та повного задоволення гарантійних вимог, монтажу тощо. Лізингодавець та продавець несуть солідарну відповідальність перед лізингоодержувачем за зобов'язаннями щодо продажу предмета лізингу виключно у випадку вибору продавця предмета лізингу лізингодавцем.

Якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, монтажу, запуску в експлуатацію, тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець та лізингодавець несуть перед лізингоодежувачем солідарну відповідальність за зобов'язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу (статті 808 ЦК України).

Таким чином, оскільки вибір продавця предмета лізингу за договором здійснює відповідач, тому що в договорі лізингу відсутні будь-які відомості про продавця товару, його найменування та місцезнаходження, куди має звертатись споживач у випадку порушення якості, комплектності та інших умов з продажу товару, то пункт 3 договору щодо усунення лізингодавця від відповідальності в частині якості, комплектності, справності тощо суперечить положенням статті 808 ЦК України.

Крім того, лізингодавець залишив за собою право на односторонню зміну лізингових платежів.

Між тим, розділом 12 Договору «Відповідальність сторін і порядок повернення предмета лізингу» встановлена відповідальність споживача перед лізингодавцем за невиконання будь-яких умов договору, і, водночас, відсутня така відповідальність лізингодавця перед споживачем.

Так, п.п. 12.1-12.14 договору, стосовно лізингоодержувача, встановлена відповідальність у вигляді сплати штрафних санкцій, одностороннього розірвання договору лізингодавцем, відшкодування збитків, повернення предмета лізингу. Споживач же позбавлений можливості захистити свої права та інтереси у випадку порушення відповідачем умов договору.

Згідно п. 12.12 договору у випадку розірвання даного договору Лізингоодержувачем до підписання Акта приймання-передачі предмета лізингу лізингодавець повертає сплачені кошти за вирахуванням штрафу за дострокове розірвання договору в розмірі 20% від сплаченої суми авансових платежів. В такому випадку комісія за організацію даного договору Лізингоодержувачу не повертається.

Отже, положення розділу 12 Договору є несправедливими, оскільки встановлюють жорстку відповідальність за порушення умов договору лише споживача, усувають відповідальність відповідача, не надають право споживачу вимагати дострокового розірвання договору, передбачають покладення на споживача штрафу за дострокове розірвання договору, і надають відповідачу право не повертати суму комісії за організацію договору у випадку дострокового розірвання договору споживачем.

Таким чином, договором установлено право лізингодавця змінювати та розривати договір в односторонньому порядку, однак таке право не передбачається для лізингоодержувача, якому встановлено жорсткі зобов'язання та непропорційно великий розмір штрафу, пені.

За наведених обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, дослідивши умови договору фінансового лізингу, дійшов обґрунтованого висновку про те, що оспорюваний договір містить несправедливі умови, визначені частиною третьою статті 18 Закону «Про захист прав споживача», а саме: встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір зі споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права не повертати кошти на оплату ненаданої продукції у разі розірвання договору з ініціативи продавця (виконавця, виробника); установлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору.

Отже, суд першої інстанції, визнаючи умови договору фінансового лізингу № 004503, укладеного 22.06.2016року між ОСОБА_3 та ТОВ «Лізингова компанія «Еталон» несправедливими, а договір недійсним та стягуючи з лізингодавця на користь лізингоодержувача сплачену суму платежів у розмірі 37500,00 грн., ухвалив законне й обґрунтоване рішення, правильно застосувавши положення Закону «Про фінансовий лізинг»та статей 203, 215 ЦК України.

Доводи апеляційної скарги відповідача про невідповідність вимогам чинного законодавства висновку суду першої інстанції про обов'язковість нотаріального посвідчення договору лізингу є помилковим, виходячи з наступного.

Відповідно до частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

Також, виходячи з аналізу норм чинного законодавства за своєю правовою природою є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України.

Згідно статті 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Посилання представника відповідача у апеляційній скарзі на неправомірність врахуванням судом при вирішенні даного спору правової позиції Верховного Суду України у справі 6-3020цс15, колегія суддів вважає необґрунтованими, а тому відхиляє їх.

За правилом ч.1 ст. 360-7 ЦПК України суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішенням Верховного Суду України.

А тому хибними є твердження апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції мав право відступити від правової позиції одночасно навівши відповідні мотиви, оскільки суд навів переконливі мотиви відповідно до яких застосував належну правову позицію викладену у постановах Верховного Суду України до спірних правовідносин.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно врахував правову позицію Верховного Суду України викладену в ухвалі від 11.05.2015 року справа №6-3020 цс15.

Крім цього, висновки суду підтверджуються правовою позицією Верховного суду України, викладеною в постанові від 16.12.2015 року у справі № 6-2766 цс15.

За встановлених обставин справи, виходячи з наявних в матеріалах справи доказів, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для визнання недійсним договору фінансового лізингу, укладеного між сторонами та оскільки судом встановлено недійсність вказаного правочину, вірно застосував наслідки недійсності правочину шляхом стягнення сплаченої позивачем суми у розмірі 37500,00 грн.

Отже, твердження заявника про незаконність ухваленого судом рішення, порушення норм процесуального та матеріального права, невідповідність висновку суду дійсним обставинам справи, неповне з'ясування обставин справи, що призвело до неправильного вирішення справи, на думку суду є необґрунтованими, а обставини, на які посилається Товариство - недоведеними та не підтверджені належними та допустимими доказами по справі, оскільки доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до вимог ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

Інші доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.

Справу було розглянуто судом на підставі встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та належних письмових доказів.

Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам матеріального та процесуального закону. Підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, колегія не знаходить.

Керуючись ст.ст. 303, 304, п.1 ч.1 ст.307, 308, 313, 314, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон» відхилити.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 10 листопада 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили шляхом подання до цього суду касаційної скарги.

Головуючий:

Судді: