Ухвала суду № 65162239, 02.03.2017, Харківський апеляційний адміністративний суд

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 березня 2017 р.Справа № 820/2306/16Колегія суддів Харківського апеляційного адміністративного суду у складі

Головуючого судді: Тацій Л.В.

Суддів: Подобайло З.Г. , Григорова А.М.

за участю секретаря судового засідання Гришко Ю.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 28.12.2016р. по справі № 820/2306/16

за позовом ОСОБА_1

до Харківського окружного адміністративного суду третя особа Державна судова адміністрація України

про зобовязання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИЛА:

Позивач, ОСОБА_1, звернулась до звернулася до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Харківського окружного адміністративного суду, третя особа: Державна судова адміністрація України, у якому просить зобов'язати Харківський окружний адміністративний суд здійснити перерахунок та виплату заробітної плати в повному обсязі з урахуванням премій, встановлених щомісячно відповідними наказами Харківського окружного адміністративного суду, усіх надбавок, що нараховуються залежно від розміру посадового окладу, та індексації:

- за період з 26.10.2014 по 28.03.2015 включно, відповідно до абз.2 частини першої статті 144 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (у редакції Закону України "Про прокуратуру");

- за період з 29.03.2015 по 01.04.2015 включно, відповідно до абз. 2 частини першої статті 147 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд").

Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 04.05.2016 відкрито провадження у справі та закінчено підготовче провадження у справі.

На підставі пункту 6 частини першої статті 22, частини другої статті 22 Кодексу адміністративного судочинства України Харківським окружним адміністративним судом прийнято рішення про передачу справи за підсудністю до Полтавського окружного адміністративного суду.

21.06.2016 ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду справу №820/2306/16 прийнято до провадження.

Постановою Полтавського окружного адміністративного суду від 28.12.2016р. по справі № 820/2306/16 позов залишено без задоволення.

Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням позивач подала апеляційну скаргу, відповідно до якої просить постанову суду першої інстанції скасувати та прийняти нову, якою позов задовольнити у повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначила, що в період з 26.10.2014 р. по 28.03.2015 р. розмір посадових окладів працівників апаратів судів мав визначатись відповідно до абз. 2 ч. 1 ст. 144 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України "Про прокуратуру", а з а з 29.03.2015 по 01.04.2015 відповідно до абзацу другого частини першої статті 147 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд".Вказує, що нарахування заробітної плати виходячи з посадового окладу, що встановлений постановою Кабінету Міністрів України № 268 від 09.03.2006 року, є неправомірним, оскільки у випадку суперечності підзаконного акту нормам закону слід застосовувати норми закону, оскільки він має вищу юридичну силу, аніж постанови Кабінету Міністрів України. Та обставина, що Кабінет Міністрів України не виконав обовязки, покладені на нього пунктом 13 розділу ІІ Перехідних положень Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" щодо приведення своїх нормативно-правові акти у відповідність до вимог цього Закону, на думку позивача, не є підставою для невиплати заробітної плати у розмірі, встановленому законом.

Відповідач та третя особа в надісланих до суду письмових запереченнях просили суд апеляційної інстанції вимоги апеляційної скарги залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду першої інстанції без змін. Зазначили, що Законом України "Про судоустрій і статус суддів" в період, за який позивач просить здійснити перерахунок та виплату коштів, дійсно було закріплене право працівника апарату суду, посада якого віднесена до п'ятої категорії посад державних службовців, на посадовий оклад у розмірі 30 відсотків від посадового окладу судді місцевого суду з коефіцієнтом 1,3. Однак, протягом спірного періоду законодавчого механізму реалізації даного права не було, оскільки не були внесені відповідні зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 09.03.2006 року № 268 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів". А відтак, за таких обставин у відповідача відсутні юридично обґрунтовані підстави встановлювати та виплачувати посадові оклади у розмірах інших, ніж це було передбачено додатком 47 постанови Кабінету Міністрів України від 09.03.2006 року № 268 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів" (в редакцій, чинній на час виникнення спірних відносин). Законом України "Про судоустрій і статус суддів", Бюджетним кодексом України передбачено, що суди фінансуються згідно з кошторисом, а видатки на заробітну плату здійснюються в межах фонду заробітної плати. У зв'язку з тим, що були відсутні бюджетне фінансування та механізм нарахування та виплати позивачу заробітної плати, такі виплати не проводились.

Сторони в судове засідання апеляційної інстанції не прибули, про дату, час та місце апеляційного розгляду справи повідомлені належним чином, надіслали до суду клопотання про розгляд за відсутності сторін.

Відповідно до ч. 4 ст. 196 КАС України, неприбуття в судове засідання сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про дату, час та місце апеляційного розгляду, не перешкоджає судовому розгляду справи.

Згідно з ч. 1 ст. 41 КАС України, у разі неявки у судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах апеляційної скарги рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 з 23.09.2008 р. по 21.06.2009 р. працювала на посаді судового розпорядника Харківського окружного адміністративного суду, з 22.06.2009 по 31.01.2010 на посаді старшого судового розпорядника, з 01.02.2010 по 08.08.2011 на посаді спеціаліста І категорії відділу організації судового процесу та інформаційних технологій, з 09.08.2011 по 31.03.2015 на посаді провідного спеціаліста відділу документального забезпечення, інформаційної та архівної роботи, та з 01.04.2015 на посаді діловода відділу документального забезпечення інформаційної та архівної роботи із присвоєнням 11 рангу державного службовця (а.с. 14-16).

Вважаючи, що заробітну плату у спірний період відповідач нараховував у меншому розмірі, ніж встановлено Законами України "Про судоустрій і статус суддів", Про забезпечення права на справедливий суд позивач звернулась до суду з даним позовом.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що нарахування та виплата заробітної плати позивачу протягом спірного періоду здійснювалась у відповідності до вимог чинного законодавства, з урахуванням відсутності бюджетного фінансування та механізму здійснення нарахування заробітної плати, а відтак, відповідач, виплачуючи позивачеві заробітну плату з розміру посадового окладу відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 09.03.2006 № 268 "Про упорядкування структури та умови оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів", діяв на підставі та у спосіб, що визначені чинним законодавством.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на таке.

26 жовтня 2014 року набрав чинності ОСОБА_2 України "Про прокуратуру", яким внесено зміни до ч. 1 ст. 144 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", зокрема, передбачено, що розмір посадового окладу працівника апарату суду, посада якого віднесена до шостої категорії посад державних службовців, установлюється в розмірі 30 відсотків посадового окладу судді місцевого суду, посадові оклади працівників апарату суду, посади яких віднесені до кожної наступної категорії посад державних службовців, установлюються з коефіцієнтом 1,3 пропорційно посадовим окладам працівників апарату суду, посади яких віднесені до попередньої категорії посад державних службовців.

Абзацом 2 підпункту 1 і абзацом 3 підпункту 2 пункту 13 розділу XIII "Перехідні положення" Закону України "Про прокуратуру" на Кабінет Міністрів України покладено обов'язок у тримісячний строк з дня, наступного за днем опублікування цього Закону, привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом та у двомісячний строк - внести на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом, у тому числі з метою забезпечення збільшення видатків Державного бюджету України на оплату праці працівників апаратів судів та встановлення їм посадових окладів у розмірі, не меншому за передбачені Законом України "Про судоустрій і статус суддів".

Разом з цим, з 28.03.2015 р. набрав чинності ОСОБА_2 України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12.02.2015 р., № 192-VIII, яким ОСОБА_2 України "Про судоустрій і статус суддів" викладено в новій редакції.

Абзацом 2 ч. 1 ст. 147 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" в редакції Закону України від 12.02.2015 року № 192-VIII закріплено аналогічну норму про те, що розмір заробітної плати працівників апаратів судів, ДСА, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Національної школи суддів України, їхнє побутове забезпечення і рівень соціального захисту визначаються законом і не можуть бути меншими, ніж у відповідних категорій державних службовців органів законодавчої та виконавчої влади. При цьому розмір посадового окладу працівника апарату суду, посада якого віднесена до шостої категорії посад державних службовців, установлюється в розмірі 30 відсотків посадового окладу судді місцевого суду. Посадові оклади працівників апарату суду, посади яких віднесені до кожної наступної категорії посад державних службовців, установлюються з коефіцієнтом 1,3 пропорційно посадовим окладам працівників апарату суду, посади яких віднесені до попередньої категорії посад державних службовців.

Підпунктом 2 пункту 13 Перехідних положень Закону України Про забезпечення права на справедливий суд, Кабінет Міністрів України зобов'язано у тримісячний строк з дня набрання чинності цим Законом привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом.

Наведене узгоджується із положеннями частин сьомої, восьмої статті 33 Закону України від 16 грудня 1993 року № 3723-XII Про державну службу (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі по тексту - ОСОБА_2 № 3723-XII), згідно з якими умови оплати праці державних службовців, розміри їх посадових окладів, надбавок, доплат і матеріальної допомоги визначаються Кабінетом Міністрів України. Джерелом формування фонду оплати праці державних службовців є Державний бюджет України та інші джерела, визначені для цієї мети положеннями про органи державної виконавчої влади, затвердженими указами Президента України та постановами Кабінету Міністрів України.

Аналогічні положення закріплено також частиною другою статті 8 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР Про оплату праці (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі по тексту - ОСОБА_2 № 108/95-ВР), яка передбачає, що умови та розміри оплати праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, визначаються Кабінетом Міністрів України.

Оплата праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі законодавчих та інших нормативних актів України, генеральної, галузевих, регіональних угод, колективних договорів у межах бюджетних асигнувань та інших позабюджетних доходів. Обсяги витрат на оплату праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, затверджуються одночасно з бюджетом (стаття 13 Закону № 108/95-ВР).

За правилами ст. 142 Закону України Про судоустрій і статус суддів (у редакції до 28 березня 2015 року), фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів здійснює, зокрема, ДСА. Суди загальної юрисдикції фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, передбачених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України (далі по тексту БК України) (ст. 143 Закону України Про судоустрій і статус суддів). Аналогічні правила закріплені і у статях 145, 146 Закону України Про судоустрій і статус суддів у редакції з 28 березня 2015 року.

З 01 січня 2015 року пунктом 9 Прикінцевих положень Закону України від 28 грудня 2014 року № 80-VІІІ Про Державний бюджет України на 2015 рік (далі - ОСОБА_2 № 80-VІІІ) визначено, що норми і положення, зокрема, частини першої статті 144 Закону № 2453-VІ застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного та місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, а з 13 березня 2015 року передбачено, що норми і положення Закону України Про судоустрій і статус суддів застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.

На час виникнення спірних відносин схема посадових окладів працівників апарату суду була закріплена постановою Кабінету Міністрів України від 09.03.2006 року № 268 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів", зокрема Додатком 47, який залишався незмінним до 9 вересня 2015 року.

Отже, Кабінет Міністрів України покладені на нього абзацом другим підпункту 1 пункту 13 розділу XIII Закону № 1697-VII та підпунктом 2 пункту 13 Перехідних положень Закону № 192-VІІІ обов'язки щодо приведення його нормативно-правових актів у відповідність із цими законами у тримісячний строк не виконав.

Згідно з частинами першою та другою статті 23 Бюджетного кодексу України, будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України. Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом.

Відповідно до частини першої статті 51 Бюджетного кодексу України, керівники бюджетних установ утримують чисельність працівників, військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та здійснюють фактичні видатки на заробітну плату (грошове забезпечення), включаючи видатки на премії та інші види заохочень чи винагород, матеріальну допомогу, лише в межах фонду заробітної плати (грошового забезпечення), затвердженого для бюджетних установ у кошторисах.

Враховуючи наведене, оскільки з 26 жовтня 2014 року по 01 травня 2015 року Кабінетом Міністрів України зміни до постанови № 268 щодо умов оплати праці, зокрема розмірів окладів працівників апарату суду, не внесено, а Законами України від 16 січня 2014 року № 719-VІІ Про Державний бюджет України на 2014 рік та № 80-VІІІ Про державний бюджет України на 2015 рік видатки на реалізацію положень абзацу другого частини першої статті 144 Закону України Про судоустрій і статус суддів ( в редакції з 26 жовтня 2014 року), частини першої статті 147 Закону України Про судоустрій і статус суддів (у редакції з 28 березня 2015 року) не передбачено, відповідач не мав правових підстав для перерахунку та виплати заробітної плати працівників апарату суду поза межами видатків державного бюджету на оплату праці таких працівників у розмірах інших, ніж встановлено Кабінетом Міністрів України.

Аналогічний висновок щодо застосування норм матеріального права викладений у постановах Верховного Суду України від 12 липня 2016 року у справі № 820/4648/15, від 13 липня 2016 року у справах № 820/4653/15 та № 818/3372/15, яка прийнята за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 237 Кодексу адміністративного судочинства України, висновки якої, в силу ч. 2 ст. 161, ч. 1 ст. 244-2 Кодексу адміністративного судочинства України є обовязковими для врахування.

Таким чином, наведені положення дають підстави для висновку, що відповідачів наділено правом самостійно, без правового врегулювання та фінансової можливості, здійснювати перерахунок посадового окладу позивачу та виплату заробітної плати у відповідному розмірі.

Колегія суддів відмічає, що рішенням Конституційного Суду України від 26.12.2011 р. № 20-рп/2011, визначено, що одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадянина та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень (абзац сьомий підпункту 2,1 пункту 2 Рішення). При цьому Конституційним Судом України взято до уваги статтю 22 Загальної декларації прав людини, за якою розміри соціальних виплат і допомоги встановлюються з урахуванням фінансових можливостей держави.

Конституційний Суд України також зазначив, що передбачені законами соціально - економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть, бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою ст. 17 Конституції України є найважливішою функцією держави.

З приводу доводів позивача про порушення її права на "законні сподівання" у розумінні статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі Конвенція) та практики Європейського суду з прав людини (надалі Суд), зокрема рішення у справі "ОСОБА_3 Ганс-Адам ІІ проти Німеччини (заява № 42527/98, рішення від 12.07.2001, пункт 83), колегія суддів зазначає наступне.

Стаття 1 першого Протоколу Конвенції не гарантує набувати щось у власність (Van der Mussele v. Belgium, 23.11.1983, § 48, Series A no.70), право на певний розмір пенсії (або іншої соціальної виплати) (Kjartan Asmundsson v. Iceland, no 60669/00, § 19 ECHR 2004 IX).

Також означена стаття не накладає жодних обмежень на державу у питанні встановлення тієї чи іншої системи соціального забезпечення чи інших виплат, чи їх зміни або скасування, встановлення типу чи розміру таких виплат, тим більше у ситуаціях бюджетної кризи з метою економії коштів чи більш справедливого їх перерозподілу у бюджетній сфері. Однак, якщо в державі існує діюче законодавство, яке передбачає певні соціальні виплати чи інші виплати, то воно повинно розцінюватися як таке, що створює право власності, та викликає "законні очікування" отримати певне майно.

Концепція "законних сподівань" ґрунтовно описана Європейським судом з прав людини у рішеннях винесених щодо України, як ухвалених рішеннях по суті, в яких Суд виявив порушення конкретних положень Конвенції, так і тих, де таких порушень виявлено не було (ухвали про неприйнятність), які становлять значну частину практики Суду і також підлягають безумовному врахуванню для повноти розуміння правової позиції Суду.

Позивач в обґрунтування своїх позовних вимог посилається на рішення від 12.07.2001 "ОСОБА_3 Ганс-Адам ІІ проти Німеччини" (заява № 42527/98), точніше на ту його частину, де зазначено, що згідно з усталеною практикою органів Конвенції, "майно" може являти собою "існуюче майно" або засоби, включаючи право вимоги, відповідно до якого заявник може стверджувати, що він має принаймні "законне сподівання" стосовно ефективного здійснення права власності.

Однак у цьому ж рішенні скарга в частині вимог заявника щодо порушення статті 1 Протоколу № 1, що стосується "майна" заявника, у контексті цього положення визнана судом неприйнятною (§ 78-87).

Зокрема суд зазначив: "Заявник може стверджувати про наявність порушення статті 1 Протоколу № 1 лише тією мірою, якою оскаржені рішення стосуються його "майна" в контексті цього положення. Суд нагадує, що згідно з усталеною практикою органів Конвенції, "майно" може являти собою "існуюче майно" або засоби, включаючи право вимоги, відповідно до якого заявник може стверджувати, що він має принаймні "законне сподівання" стосовно ефективного здійснення права власності. На відміну від цього, надія на визнання подальшої чинності старого права власності, ефективне здійснення якого було неможливим уже тривалий час, не може вважатися "майном" у розумінні цього терміна, яке випливає зі змісту статті 1 Протоколу № 1, як ним не може вважатися умовне право вимоги, чинність якого припиняється внаслідок невиконання даної вимоги (див. перелік відповідних принципів у згаданому вище рішенні у справі Мальхоуса та подальші посилання, зокрема на прецедентне право Комісії).… заявник, як спадкоємець свого батька, не може, для цілей статті 1 Протоколу № 1, вважатися особою, яка зберегла право власності чи право вимагати реституції від Федеративної Республіки Німеччини, яке могло б становити "законне сподівання", у розумінні, що випливає з прецедентного права Суду.

З огляду на це, рішення судів Німеччини та повернення після цього картини до Чеської Республіки не можна вважати втручанням у право власності заявника, яке гарантується статтею 1 Протоколу № 1 (див. пункт 78 вище).

Отже, Суд доходить висновку, що порушення статті 1 Протоколу № 1 допущено не було".

Водночас, адміністративний суд вважає за необхідне зазначити, що в рішенні від 26.06.2014 "Суханов та Ільченко проти України" (заяви № 68385/10 та № 71378/10), суд встановив: "Суд нагадує, що за певних обставин "законні очікування" стосовно отримання "власності" можуть гарантуватись 1 статтею першого Протоколу. Хоча, у випадках, коли заява стосується права власності, особу, якій воно гарантоване, можна вважати як таку, що має "законні очікування", якщо у національному законодавстві існують достатні підстави для таких очікувань, наприклад, якщо існує прецедент національних судів, що підтверджує їх існування. Однак законні очікування не виникають у випадках, коли існує суперечливість стосовно інтерпретації та застосування національного законодавства і скарги заявників постійно відхиляються національними судами.

Не існує також доказів наявності чіткого ґрунту національної судової практики для підтримки вимог заявників. Зважаючи на те, що рішення Конституційного Суду […] підкреслювали недостатність національного законодавства у цій сфері, національні суди розглянули аргументи заявників і винесли рішення, які не можна вважати довільними або необґрунтованими.

Конституційний Суд критично оцінив правову техніку Парламенту, що була застосована для цих конкретних змін; однак Парламент, обраний у демократичному порядку, все ж має право вільно обирати форму реалізації законотворчої функції у відповідності із Конституцією і у виборі розміру соціальних виплат за конкретний період.

Таким чином, заявники не довели, що мали "законні очікування" на підвищення пенсії у зазначені періоди".

Аналогічні висновки Суду викладені і в ухвалі про неприйнятність від 03.06.2014 за заявою "Колесник та інші проти України" (№ 57116/10) та інші.

Стосовно критичної оцінки правової техніки Парламенту, яка застосовувалась для конкретних змін у законодавстві, мова йшла про випадки, коли Парламент фактично зупиняв дії норм соціальних законів чи змінював розмір виплат шляхом включення тих чи інших норм до законів про бюджет на відповідний рік, як це відбулося, зокрема і в даному випадку, коли з 01.01.2015 пунктом 9 Прикінцевих положень Закону України від 28.12.2014 № 80-VІІІ "Про Державний бюджет України на 2015 рік" визначено, що норми і положення, зокрема, частини першої статті 144 Закону № 2453-VІ застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного та місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, а з 13.03.2015 установлено, що норми і положення Закону України "Про судоустрій і статус суддів" застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Щодо судової практики з цього питання, то Верховний Суд України сформував свою правову позицію з даного питання у постановах від 12.07.2016 у справі № 820/4648/15 (номер судового рішення в ЄДРСР 58986558), від 13.07.2016 у справах № 820/4653/15 (номер судового рішення в ЄДРСР 58986554) та № 818/3372/15 (номер судового рішення в ЄДРСР 58986562), про що зазначалось вище.

З огляду на наведене, колегія суддів зазначає, що виплата позивачеві заробітної плати в період з 26.10.2014 року по 01.04.2015 року включно, виходячи з розміру посадового окладу у 1218 грн., в даному випадку, не може вважатися звуженням прав позивача та не є підставою для визнання дій відповідачів неправомірними.

Враховуючи викладене вище, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

У відповідності до ст. 159 КАС України судове рішення повинне бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справа та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права.

Керуючись ст.ст. 160, 167, 195, 196, п.1 ч.1 ст. 199, ст.200, п.1 ч.1 ст.205, ст.ст.206, 209, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 28.12.2016р. по справі № 820/2306/16 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання ухвали у повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя ОСОБА_4Судді ОСОБА_2 ОСОБА_5 Повний текст ухвали виготовлений 07.03.2017 р.