Ухвала суду № 65091824, 28.02.2017, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №489/3806/16-ц 28.02.2017 280217 28.02.2017

Провадження №22-ц/784/587/17 Головуючий по 1 інстанції Кокорєв В.В.

Категорія 45 Доповідач апеляційного суду Яворська Ж.М.

У Х В А Л А

Іменем України

28 лютого 2017 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області в складі:

головуючого - Яворської Ж.М.,

суддів Базовкіної Т.М., Кушнірової Т.Б.,

при секретарі судового засідання - Шагай О.А.,

за участю представника позивача - ОСОБА_2,

представника відповідача - ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні

апеляційну скаргу

ОСОБА_4

на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 24 січня 2017 року у цивільній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Ніконджитбудсервіс» ( далі - ТОВ «Ніконджитбудсервіс») до ОСОБА_4, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - ОСОБА_5, про стягнення заборгованості,

в с т а н о в и л а :

У червні 2016 року ТОВ «Ніконджитбудсервіс» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості.

В обґрунтування позову позивач зазначав, що гуртожиток по АДРЕСА_1 належить ТОВ «Ніконджитбудсервіс» ( далі - Товариство) на праві приватної власності з 2001 року.

Товариство є балансоутримувачем та управителем цього будинку, самостійно визначає плату за користування найманим житлом у вигляді фіксованої ставки до розміру якої включені: витрати на утримання будинку, прибудинкової території, витрати по оплаті комунальних послуг з електричної енергії, води, водовідведення, газу для приготовлення їжі та окремо плата за них не стягується, а окрім цього ще й оплата праці працівників, що обслуговують будівлю, на оплату освітлення не тільки житлових кімнат, а й приміщень загального користування (сходинкової клітини, кухні, коридору, приміщення для сушіння білизни, горища тощо).

22 липня 2003 року між позивачем та відповідачкою був укладений договір на користування площею, за умовами якого їй було передано у користування житлові кімнати НОМЕР_1,НОМЕР_2 та вона зобов'язалася вносити щомісячну оплату по встановленим ставкам. Приладами обліку споживання комунальних послуг кімнати, в яких проживає відповідач, не обладнано.

Розмір фіксованої ставки неодноразово змінювався. Проте відповідач не в повному обсязі сплачує цю плату. У зв'язку із чим, станом на 01 серпня 2016 року утворилася заборгованість у розмірі 8705 грн.93 коп. Відповідач ігнорує направлені їй Товариством попередження про оплату боргу.

Посилаючись на вищевикладене, позивач просив стягнути заборгованість за проживання у гуртожитку в розмірі 8705 грн.93 коп. та компенсацію інфляційних втрат в сумі 1721 грн.97 коп., а також судовий збір.

У листопаді 2016 року позивач уточнив свої позовні вимоги, зазначивши в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору ОСОБА_5, та посилаючись на вищевикладені обставини, крім вказаних до стягнення сум, просив розірвати договір на користування площею проживаючим у гуртожитку, укладений 22 липня 2003 року між Товариством та ОСОБА_4

Ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 24 січня 2017 року у задоволенні клопотання представника позивача про уточнення позовних вимог, а саме зміну предмету і підстав позову шляхом додавання вимоги про розірвання на користування площею у гуртожитку відмовлено.

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 24 січня 2017 року позов задоволено частково. Постановлено стягнути з ОСОБА_4 на користь ТОВ «Ніконджитбудсервіс» заборгованість за проживання у розмірі 4653 грн.50 коп., інфляційні витрати у розмірі 746 грн.60 коп. та судовий збір у розмірі 750 грн.96 коп.

В апеляційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на неповне з'ясування обставин даної справи, не відповідність рішення фактичним обставинам справи, а також неправильне застосування норм матеріального права та грубе порушення норм процесуального права, просила рішення суду та додаткове рішення скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити.

В запереченнях на апеляційну скаргу, представник позивача просила змінити рішення суду першої інстанції та постановити нове про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Заслухавши доповідь судді, пояснення осіб, які брали участь у справі, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з такого.

Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом, на підставі рішення виконкому Миколаївської міської ради від 23 червня 2001 року ТОВ «Ніконджитбудсервіс» отримало 3 липня 2001 року свідоцтво на право колективної власності на вказаний гуртожиток, загальною площею 6 575,5 кв.м, яке зареєстроване в Миколаївському БТІ 3 липня 2001 року ( а.с.11 ).

На підставі рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 11 квітня 2005 року ТОВ «Ніконджитбудсервіс» є власником 9068/10000 часток гуртожитку та його балансоутримувачем ( а.с.10,12).

Згідно довідки з Єдиного Державного реєстру підприємств та організацій основним видом діяльності позивача є надання в оренду та експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна.

З листа Миколаївської облдержадміністрації від 14 травня 2013 року вбачається, що ТОВ «Ніконджитбудсервіс» не визначив для себе статутною діяльністю надання послуг з утримання гуртожитку та прибудинкової території, що підпадає під вплив Закону України «Про житлово-комунальні послуги», не здійснює надання таких послуг, в зв'язку з чим він не визначений відповідним рішенням місцевого самоврядування виконавцем таких послуг.

ОСОБА_4, згідно із записами у її трудовій книжці, працювала на Миколаївському заводі конденсаторів (який наказом у 1994 році реорганізований в акціонерне товариство «Ніконд») з 17 жовтня 1977 року по 21 березня 2001 року.

Як вбачається із копії паспорта відповідача, картки прописки ( форма А) остання з 31 січня 1991 року по 31 липня 2003 року була зареєстрована за адресою АДРЕСА_1 кімната НОМЕР_3 ( спочатку на ліжко-місце), а з 31 липня 2003 року за цією ж адресою по теперішній час - дві кімнати НОМЕР_4,НОМЕР_2.

Отже, відповідач займає в гуртожитку окремі кімнати площею 18.55 кв.м. та 29.65 кв.м. відповідно, а не ліжко-місце.

Статтею 130 ЖК України визначено, що порядок користування жилою площею у гуртожитках визначається законодавством Союзу РСР і Української РСР.

Таким нормативним актом, який діяв на час виникнення спірних правовідносин, є Примірне положення про гуртожитки, затверджене постановою Ради Міністрів УРСР від 3 червня 1986 року № 208, яке наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України №84 від 27 квітня 2015 року втратило чинність.

Відповідно до п. 18 Примірного положення особи, які проживають у гуртожитку зобов'язані своєчасно вносити плату за користування жилою площею і за комунальні послуги відповідно до п. 38 цього Примірного положення.

Згідно із ч. 1 п. 38 Примірного положення, плата за користування жилою площею в приміщеннях, що знаходяться у спільному користуванні кількох осіб, які не перебувають у сімейних стосунках, провадиться за встановленими ставками. Витрати на комунальні послуги входять до ставки плати за користування жилою площею і окремо плата за них не стягується.

У відповідності до вимог ч. 2 п. 38 Примірного положення громадяни, які проживають у приміщеннях, що перебувають у їх відособленому користуванні, вносять плату за користування жилою площею і за комунальні послуги по ставках квартирної плати (тарифах), установлених для будинків державного та громадського житлового фонду.

Згідно п.7 Положення про гуртожитки, яке затверджено Наказом №84 Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 27 квітня 2015 року, особи, які проживають у гуртожитку, сплачують за таке проживання, а також житлово - комунальні послуги, які їм надаються у зв'язку з проживанням у гуртожитку. В той же час, розмір плати за проживання у гуртожитку визначається в договорі найму жилого приміщення в гуртожитку відповідно до розрахунку, затвердженого власником гуртожитку.

22 липня 2003 року між Товариством та ОСОБА_4 укладено договір на користування площею гуртожитку, згідно із яким в її користування було надано кімнати НОМЕР_5,НОМЕР_2 площею 18.55 кв.м та 29.65 кв.м., строком на один рік. Згідно умов договору ( 2.3) відповідачка зобов'язалась своєчасно вносити плату за проживання у гуртожитку за встановленими ставками та відповідно до п. 38 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 3 липня 1986 року № 208 ( а.с.9).

Витрати за комунальні послуги входять до ставки плати за користування житловою площею та окремо плата за них не стягується (пункти 2.3. і 4.1 договору). Отже, умовами даного договору передбачено сплату наймачем плати за користування житловою площею, а не комунальними послугами.

У пункті 7.1 договору зазначено, що договір вважається пролонгованим на один рік, якщо жодна зі сторін не пізніше чим за один місяць не повідомить другу про розірвання договору.

Відповідно до п.4 прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, який набрав чинності з 01 січня 2004 року, цивільні відносини, які виникли до набрання ним чинності, положення цього кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. Оскільки правовідносини, які склалися між сторонами продовжують існувати по теперішній час, доводи апеляційної скарги щодо не застосування положень Цивільного кодексу України в редакції 2004 року не заслуговують на увагу.

Цивільний кодекс України у ст.ст. 3,6,203,626, 627 визначає загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору та формулює загальні вимоги договорів як різновиду правочинів( вільне волевиявлення учасників правочину)

Відповідно до ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до загальних умов виконання зобов'язання, встановлених ст. 526 ЦК України, зобов'язання повинно виконуватись належним чином згідно з умовами договору та вимогами ЦК України, інших актів цивільного законодавства. Недотримання таких вимог призводить до порушення зобов'язань.

Відповідного ч. 1 ст.810 ЦК України за договором найму( оренди) житла одна сторона - власник житла ( наймодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні ( наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату.

Розмір плати за користування житлом встановлюється у договорі найму житла. Якщо законом встановлений максимальний розмір плати за користування житлом, плата встановлена у договорі не може перевищувати цього розміру. Одностороння зміна розміру плати за користування житлом не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом ( ч.ч.1.2 ст.820 ЦК України).

Рішенням засновника Товариства - протокол №3 позачергових зборів учасників ТОВ « Ніконджитбудсервіс» від 26 липня 2011 року директору Товариства надано право самостійно розраховувати розмір плати за користування ( найм-оренду) житловими та нежитловими приміщеннями, та встановлювати ставки до яких включати вартість за користування житлом та нежитловими приміщеннями і вартість комунальних послуг. Окремо комунальну плату не брати.

Таким чином, оплата або ставка щомісячного платежу за користування житловими приміщеннями гуртожитку (до складу якої включено витрати по оплаті комунальних послуг на електроенергію, водопостачання, водовідведення, газопостачання, крім теплопостачання, і окремо плата за них не стягується) встановлюється відповідними розпорядженнями директора Товариства, виходячи із фактичної собівартості комплексного обслуговування будинку - гуртожитку, із розрахунку:

- утримання 1 кв. м загальної площі будинку-гуртожитку помноженого на кількість кв. м приміщення, яке займає особа, плюс вартість комунальних послуг, спожитих у минулому році, що надаються на підставі договорів, укладених Товариством із спеціалізованими організаціями, які здійснюють обслуговування гуртожитку, згідно із тарифами, визначеними державою. При цьому вартість утримання 1 кв. м житлової площі визначається на підставі фактичних показників по утриманню будинку за попередній рік плюс податок на додану вартість.

Протягом 2012-2016 років Товариство неодноразово направляло відповідачці повідомлення-претензії про наявність заборгованості, необхідність її погашення та пропозицію про укладення договору реструктуризації заборгованості.

Про зміну розміру щомісячного платежу Товариство письмово доводило до відома ОСОБА_4, про що свідчать її підписи на зворотних поштових повідомленнях про їх вручення .

Така щомісячна ставка визначена у розмірах: з 1 березня 2012 року - 340 грн., з 1 вересня 2013 року - 390 грн., з 1 червня 2014 року - 405 грн., з 1 липня 2014 року - 440 грн., з 1 травня 2015 року - 500 грн., а з 1 жовтня 2015 року - 560 грн.

Більш того, як пояснила у судовому засіданні апеляційної інстанції представник позивача, розмір оплати за користування жилими приміщеннями для осіб, які вселилися до гуртожитку як працівники Миколаївського заводу конденсаторів і продовжують там проживати ( ОСОБА_4 в тому числі), менша, ніж для осіб, які вселилися та проживають у гуртожитку, але не були працівниками цього підприємства. Кімнати у гуртожитку приладами обліку не обладнані.

Надані платіжні документи по оплаті відповідачем плати за проживання в гуртожитку, а також розрахунок ТОВ «Ніконджитбудсервіс» щодо заборгованості відповідача з урахуванням фактично сплачених нею сум свідчать про те, що відповідач не в повному обсязі проводила оплату за надані послуги з урахуванням змінених тарифів, хоча про зміну розміру тарифів відповідач своєчасно повідомлялась, розміри цих тарифів нею не оскаржувалися. Докази невідповідності вказаних тарифів вимогам законодавства у матеріалах справи відсутні.

В зв'язку з неналежним виконанням відповідачем обов'язків щодо своєчасного внесення плати за проживання у гуртожитку за встановленими ставками утворилась заборгованість за період з 01 квітня 2012 року по 01 липня 2016 року в розмірі 8705 грн.93 коп., яка підлягає стягненню на користь позивача.

Суд першої інстанції, задовольняючи частково позовні вимоги в частині стягнення заборгованості по оплаті за користування житлом, стягнув заборгованість у межах строку позовної давності, а саме з 01 липня 2013 року по 01 липня 2016 року у розмірі 4653 грн.50 коп.

Рішення суду сторонами щодо розміру стягнутої заборгованості оплати за проживання не оскаржується. Із змісту апеляційної скарги вбачається, що відповідач взагалі вважає, що визначена позивачем ставка по оплаті за користування майном, це не що інше, як комунальні послуги. А оскільки розмір ставки позивачем визначено без врахування вимог Постанови Кабінету Міністрів України від 01 серпня 2011 року №869 «Про забезпечення єдиного підходу до формування тарифів на житлово-комунальні послуги», то відсутні підстави для стягнення таких платежів.

Виходячи з юридичної природи правовідносин сторін як грошових зобов'язань, на них поширюється дія ч.2 ст.625 ЦК України, як спеціальний вид цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов'язання.

Отже, вимоги позивача про стягнення інфляційних витрат за прострочення грошових зобов'язань також є обґрунтованими.

Приймаючи до уваги вищевикладене, колегія суддів погоджується і з розміром стягнутої заборгованості за користування гуртожитком, який визначений з урахуванням вимог ч. 2 ст. 625 ЦК України щодо порушення грошового зобов'язання, дія якої поширюється на грошові зобов'язання.

Право апеляційного оскарження реалізується шляхом подачі апеляційної скарги, яка відповідає вимогам ст.295 ЦПК України. Відповідно до ч.1 ст.303 ЦПК України апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог,заявлених в суд першої інстанції. Представник позивача таким правом не скористався, а тому його вимоги, викладені в запереченнях на апеляційну скаргу відповідача, щодо зміни рішення суду в частині стягнутої суми інфляційних витрат, є безпідставними.

Пунктом 22 Примірного положення про гуртожитки від 03 червня 1986 року, передбачено обов'язок адміністрації підприємства, установи, організації, у віданні якої перебуває гуртожиток, серед інших, утримувати гуртожиток відповідно до встановлених санітарних правил, єдиних правил і норм експлуатації та ремонту житлового фонду.

Відповідно до п.6 Положення про гуртожиток від 27 квітня 2015 року власник гуртожитку організовує належну експлуатацію та утримання майна гуртожитку.

Відповідно до наданих до суду матеріалів, позивач не є виконавцем послуг в розумінні ст.1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», а лише забезпечує житлово-комунальними послугами наймачів приміщень ( в тому числі, і відповідача), уклавши з надавачами певних послуг відповідні договори.

Оскільки, товариство не здійснює надання житлово-комунальних послуг, а реалізує статутну діяльність з передачі в оренду ( найм) житлових приміщень гуртожитку та забезпечує наймачів належними умовами для проживання за що отримує оренду плату розмір якої визначається у договорі найму житлового приміщення, відповідно до розрахунку власника гуртожитку, п осилання апелянта на необхідність визначення щомісячної ставки оплати за користування житлом відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 01 серпня 2011 року №869 «Про забезпечення єдиного підходу до формування тарифів на житлово-комунальні послуги» не заслуговують на увагу.

Є безпідставним і посилання апелянта на необхідність застосування при вирішення даного спору Постанови Верховного Суду України №6-2535 від 18 травня 2016 року, оскільки в даній справі вирішувався спір щодо стягнення за утримання по оплаті комунальних послуг, але не оплати за проживання у гуртожитку.

Таким чином, за наслідками розгляду справи суд першої інстанції ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам ст. ст. 213 - 214 ЦПК України, підстави для його скасування в силу ст.308 ЦПК України відсутні, а наведені в апеляційній скарзі доводи не впливають на правильність цього рішення.

Керуючись статтями 303, 307, 308, 314 ЦПК України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 - відхилити, а рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 24 січня 2017 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, і з цього часу може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий Ж.М. Яворська

Судді Т.М. Базовкіна

Т.Б. Кушнірова