Ухвала суду № 65072873, 23.02.2017, Верховний Суд (до 15.12.2027 - Верховний Суд України)

У Х В А Л А

23 лютого 2017 року м. КиївКолегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

Сімоненко В.М.,Лященко Н.П.,Романюка Я.М.,

розглянувши заяву ОСОБА_4 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 листопада 2016 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості,

встановила:

Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 2 березня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 4 травня 2016 року, в позов задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_4 заборгованість в розмірі 10486,85 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно 231339,91 грн.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 листопада 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанції залишені без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_4 порушує питання про скасування судових рішень у справі та прийняття нового рішення з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме: частини п'ятої статті 261, статей 264, 267, 526, 572, 589, 590, частини першої статті 1050, частини першої статті 1052 ЦК України, статей 19, 20 Закону України «Про заставу», статей 23, 26 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень».

На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень заявниця посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 квітня, 16 травня, 1 серпня 2012 року, 12 червня, 25 вересня, 11 і 12 грудня 2013 року, 15 січня, 9 квітня, 14 травня 2014 року,19 серпня, 9 вересня 2015 року, постанови Вищого господарського суду України від 18 листопада 2013 року, 17 липня 2014 року, 2 березня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року, 2, 9, 23 листопада 2016 року.

Перевіривши наведені в заяві доводи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що у допуску справи до провадження слід відмовити з таких підстав.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі, де тотожними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що строк позовної давності визначений сторонами у договорі в п'ять років (з урахуванням щодо кожного чергового платежу) розпочався з 4 вересня 2010 року, а тому з цієї дати всі вимоги банку про стягнення з відповідача сум заборгованості, які не покрила вартість реалізованого заставленого майна, підлягали задоволенню.

Разом з тим у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ:

- від 12 грудня 2013 року суд касаційної інстанції відмовив у відкритті касаційного провадження у зв'язку з необґрунтованістю касаційної скарги;

- від 12 червня 2013 року суд касаційної інстанції зазначив, що якщо після зарахування коштів, отриманих після звернення стягнення на заставлене майно, заборгованість не була погашена в повному обсязі, банк має право на задоволення своїх вимог, у тому числі шляхом подання позову про стягнення заборгованості за кредитним договором;

- від 14 травня, 15 січня 2014 року та 19 серпня 2015 року суд касаційної інстанції направив справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, оскільки допущені судами порушення процесуального закону унеможливили встановлення фактичних обставин справи, що мають значення для правильного вирішення спору;

- від 25 вересня 2013 року суд касаційної інстанції, вирішуючи спір про стягнення заборгованості з поручителя, зазначив, що звернення стягнення на предмет застави не є перешкодою для пред'явлення вимог до поручителя;

- від 4 квітня, 16 травня та 1 серпня 2012 року предметом розгляду у суді касаційної інстанції були вимоги для звернення стягнення на заставлене майно та вирішення питань про наявність або відсутність підстав для такого звернення у заявника;

- від 9 вересня 2015 року суд касаційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для задоволення вимог про стягнення кредитної заборгованості, установивши факти, що свідчать про переривання позовної давності;

- від 9 квітня 2014 року суд касаційної інстанції, направляючи справу на новий розгляд зазначив, що для застосування позовної давності необхідна заява сторони у справі;

В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 грудня 2013 року та постанові Вищого господарського суду України суди касаційної інстанції установили відсутність факту переривання позовної давності, а тому дійшли висновку про наявність пропуску позивачем строку позовної давності.

У постановах Вищого господарського суду України від 17 липня 2014 року та 2 березня 2016 року суд касаційної інстанції зазначив, що початок перебігу позовної давності по кожному черговому платежу починається з моменту порушення строку його погашення.

Отже, порівняння вищенаведених судових рішень із судовим рішенням, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суди касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ за тотожних предмета спору, підстав позову та за аналогічних обставин і однакового регулювання нормами матеріального права спірних правовідносин дійшли протилежних висновків щодо заявлених позовних вимог.

У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України:

- від 2 листопада 2016 року дійшов висновку про те, що у зв'язку з неналежним виконанням умов договору змінився строк виконання основного зобов'язання, передбаченого умовами договору та що банк мав право з 11 грудня 2009 року й протягом трьох років від цієї дати звернутися до суду за захистом свого порушеного права, однак позовну заяву подав до суду лише у червні 2014 року, а отже пропустив строк позовної давності. Крім того, після зміни строку виконання зобов'язання (11 грудня 2009 року) усі наступні платежі, передбачені графіком сплати щомісячних платежів, не мали правового значення, оскільки за вимогою договору позичальник був зобов'язаний повернути кредит у повному обсязі до вказаної дати, й усі наступні платежі за графіком після 11 грудня 2009 року не підлягають виконанню;

- від 17 вересня 2014 року Верховний Суд України переглядав справу щодо неоднакового застосування статті 559 ЦК України та дійшов висновку про те, що оскільки вимоги кредитора до поручителя пред'явлені більше ніж через шість місяців після настання виконання зобов'язання, то в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припинила свою дію;

- від 23 листопада 2016 року міститься правовий висновок, згідно якого у разі неналежного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу;

- від 9 листопада 2016 року міститься правовий висновок, відповідно до якого правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов'язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу.

Отже, надані для порівняння постанови Верховного Суду України

не можуть слугувати прикладом невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

За викладених обставин вважати заяву ОСОБА_4 обґрунтованою немає підстав.

Відповідно до статті 360 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в допуску справи до провадження, якщо подана заява є необґрунтованою.

Керуючись статтями 353, 355, 356, 360 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

у х в а л и л а:

У допуску до провадження Верховного Суду України справи за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості відмовити.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді: В.М. Сімоненко

Н.П. Лященко

Я.М. Романюк