Ухвала суду № 65041064, 28.02.2017, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И[1]

28 лютого 2017 року м. Київ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду міста Києва у складі:

головуючого судді: Мазурик О.Ф.,

суддів: Кравець В.А., Махлай Л.Д.,

при секретарі: Синявському Д.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє ОСОБА_2,

на рішення Печерського районного суду м. Києва від 12 грудня 2016 року

у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором

та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк», треті особи: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Тимошенко Людмила Анатоліївна, про визнання договорів недійсними та скасування заборони, -

В С Т А Н О В И Л А:

У березні 2014 року позивач - Публічне акціонерне товариство «Брокбізнесбанк» (далі - ПАТ «Брокбізнесбанк», Банк), посилаючись на не виконання ОСОБА_1 зобов'язань за кредитним договором, звернувся до суду з позовом, уточненим в подальшому, про стягнення з відповідача заборгованості за кредитним договором в розмірі 3 782 522,40 доларів США, що за офіційним курсом НБУ становить 105 014 623 грн. 29 коп.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог, ОСОБА_1 звернувся до суду з зустрічним позовом про визнання недійсним Кредитного договору № 07Ф-231 від 17.10.2007 та застосування наслідків його недійсності, шляхом визнання недійсними усіх забезпечувальних договорів і скасування заборони на відчуження нерухомого майна.

Обґрунтовуючи зустрічний позов відповідач, визнавши факт укладення 17 жовтня 2007 року між ним та ПАТ «Брокбізнесбанк» кредитного договору, посилався на те, що не отримував від Банку примірника цього оспорюваного договору. Наданий Банком примірник договору складається з чотирьох аркушів, однак його підпис міститься лише на останньому аркуші, у зв'язку з чим він сумнівається щодо реального тексту договору. Він не пам'ятає, щоб в день укладення кредитного договору оформлювався і підписувався Додаток № 1, який фіксував сукупну вартість кредиту. Йому здається, що він укладав додаткові угоди до оспорюваного кредитного договору, але не пам'ятає їх умов, жодного договірного документу не отримував. Також, не пам'ятає про оформлення і підписання Додатку № 1 до Додаткової угоди № 8 від 29 вересня 2009 року. Копія постанови АБ «Брокбізнесбанк» № 08-26 від 26 серпня 2009 року «Про порядок проведення реструктуризації /зміни валюти зобов'язання за кредитами фізичних осіб» йому не вручалась. Не зважаючи на те, що він працював у різних структурах Банку, з такою постановою не ознайомлювався під розписку.

Посилаючись на відсутність значної кількості договірних документів, сумніваючись у відповідності тексту кредитного договору наданого позивачем, тексту договору який він підписав, вказував на те, що існують підстави вважати, що не було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору.

Стверджував, що всупереч вимогам ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» перед укладанням з ним договору споживчого кредитування, інформація, зазначена в приписах цієї статті, йому офіційно не доводилась.

Зазначив, що умови кредитного договору щодо: встановлення зобов'язань щодо укладення договорів, не передбачених у складі сукупної вартості кредиту (договору іпотеки та договору страхування); правил зміни відсоткової ставки; встановлення розміру неустойки; встановлення жорстких обов'язків споживання, є несправедливими. Укладений договір не відповідає валютному законодавству України.

Вказав, що варіант кредитного договору йому безальтернативно нав'язано Банком. Під час оформлення кредиту Банком не фіксувалась сукупна вартість кредиту.

За наведених обставин, посилаючись на порушення Банком вимог Закону України «Про захист прав споживачів», Закону України «Про Національний банк України», Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання та валютного контролю», Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в України», вважав, що кредитний договір № 07Ф-231 від 17.10.2007 є недійсним (т. 1, а.с. 166-185).

Також, просив суд визнати неправомірним не ознайомлення його перед укладанням Кредитного договору № 07Ф-231 від 17.10.2007 з інформацією у повному обсязі у відповідності до вимог ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та визнати неправомірним не ознайомлення його перед укладанням Додаткової угоди № 2 від 11.04.2007 до Кредитного договору № 07Ф-231 від 17.10.2007, якою збільшувався ліміт кредитної лінії, з інформацією у повному обсязі до вимог ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (т. 3, а.с. 6-9).

У подальшому, доповнивши підстави зустрічного позову, посилаючись на те, що Кредитний договір № 07Ф-231 був укладений під впливом обману, просив визнати його недійсним відповідно до ст. 230 ЦК України (т. 3, а.с. 26-29).

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 12 грудня 2016 року позовні вимоги ПАТ «Брокбізнесбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Брокбізнесбанк» заборгованість по кредитному договору № 07Ф-231 від 17.10.2007 в розмірі 3 782 522,40 доларів США, що за офіційним курсом НБУ становить 105 014 623 грн. 29 коп. Стягнуто з ОСОБА_1 в дохід держави судовий збір в розмірі 6 890 грн.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до ПАТ «Брокбізнесбанк» про визнання договорів недійсними та скасування заборони відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду відповідач, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального та процесуального права та невідповідність висновків суду обставинам справи, оскаржив його в апеляційному порядку.

Вказав, що факт укладення між сторонами 17 жовтня 2007 року кредитного договору № 07ф-231 відповідачем не заперечується. Однак, наданий позивачем примірник кредитного договору не відповідає реальному тексту, погодженому між сторонами. Судом не досліджено обставин погодження істотних умов кредитного договору та безпідставно, по надуманим мотивам, відмовлено у задоволенні клопотань про встановлення змісту реального тексту кредитного договору. Як наслідок, твердження суду щодо дотримання письмової форми договору з погодженням усіх істотних умов суперечить ст. 207, 638 ЦК України, ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів».

Судом неправильно застосовано норми матеріального права, а саме положення Закону України «Про захист прав споживачів», постанова НБУ № 168 від 10 травня 2007 року в частині ознайомлення споживача з умовами кредитування та орієнтованою сукупною вартістю кредиту. Судом не взято до уваги, що тричі змінювалась загальна сума кредиту та його умови. На кожний із трьох періодів поширюється умова надання інформації споживачу щодо умов кредитування та сукупної вартості кредиту. А тому Банк повинен був тричі ознайомити ОСОБА_1 з умовами кредитування та детальним розписом сукупної вартості кредиту.

Посилався на те, що волевиявлення відповідача, в розумінні ч. 3 ст. 203 ЦК України, не було вільним. Варіант кредитного договору безальтернативно йому нав'язувався. Судом не досліджено обставин введення ОСОБА_1 в оману щодо реальної відсоткової ставки.

Суд неправомірно відмовив ОСОБА_1 в застосуванні позовної давності та неправильно застосував норми матеріального права, а саме ст. 257, 258 ЦК України. Судом не взято до уваги, що Банк мав право нараховувати пеню за один рік, а не за весь час прострочення платежу, а до тіла кредиту та відсотків застосовується позовна давність у три роки.

Висновок суду, що оспорюваний договір не має ознак споживчого кредиту є хибним.

Також, посилався на порушення судом норм процесуального права, неповноту та неправильність журналу судового засідання та неповне фіксування судового засідання. Вказав, що суд не сприяв повному та всебічному з'ясуванню обставин справи. Питання про витребування доказів вирішено судом з порушенням норм процесуального права. Відмова мотивована тим, що не долучено відомостей про неможливість отримання таких доказів самостійно. Судом проігноровано заяви про відвід та позбавлено ОСОБА_1 права на виступ у судових дебатах. Зауваження на дії головуючого розглянуто з порушенням ч. 3 ст. 160 ЦПК України.

Посилаючись на те, що рішення ухвалено із порушенням норм матеріального та процесуального права, висновки суду не відповідають обставинам справи, просив рішення скасувати і ухвалити нове про відмову у задоволенні позовних вимог ПАТ «Брокбізнесбанк» про стягнення заборгованості за кредитним договором та задовольнити зустрічний позов про визнання договорів недійсними та скасування заборони.

В судовому засіданні представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 апеляційну скаргу підтримав, з підстав наведених в ній, та просив задовольнити.

Представник ПАТ «Брокбізнесбанк» - Ньорба О.М., посилаючись на те, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, просила в задоволені апеляційної скарги відмовити.

Третя особа - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, належним чином повідомлена про час та місце розгляду справи, в судове засідання представника не направила.

Третя особа - приватний нотаріус КМНО Тимошенко Л. А. у судове засідання не з'явилася, про час та місце розгляду справи повідомлена належним чином, причини неявки до суду не повідомила, заяви, клопотання не були подані.

Відповідно до ч. 2 ст. 305 ЦПК України, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності третіх осіб.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, що з'явилися в судове засідання, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду в межах апеляційного оскарження, дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

В судовому засіданні апеляційної інстанції представник відповідача - ОСОБА_5 пояснив, що ОСОБА_1 працював провідним менеджером ПАТ «Брокбізнесбанк» та керував головним центральним офісом Банку у м. Києві.

Судом встановлено та визнано відповідачем у справі, що 17 жовтня 2007 року між Акціонерним банком «Брокбізнесбанк», правонаступником прав та обов'язків якого є ПАТ «Брокбізнесбанк» та ОСОБА_1 укладено Кредитний договір № 07ф-231 (далі - Кредитний договір).

Згідно з умовами п. 1.1. Кредитного договору, Банк відкрив позичальнику відкличну кредитну лінію з лімітом кредитної заборгованості в сумі 500 000 доларів США на строк з 17.10.2007 по 17.10.2008 зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 12 % річних для споживчих цілей. У подальшому до кредитного договору вносились зміни та доповнення.

17.10.2007 укладено Додаткову угоду № 1, якою в розрізі відкритої кредитної лінії згідно Кредитного договору Банк надав позичальнику транш в сумі 400 000 доларів США, які повернуто Банку відповідачем частково, а саме в розмірі 200 000 доларів США.

Додатковою угодою № 2 від 11.04.2008 встановлено ліміт відкличної кредитної лінії в розмірі 1 500 000 доларів США, продовжено строк дії кредитного договору до 18.10.2010 та в розрізі відкритої кредитної лінії надано позичальнику транш в сумі 1 300 000 доларів США.

Додатковими угодами № 3 від 14 квітня 2008 року, № 4 від 27 серпня 2008 року, № 5 від 09 січня 2009 року, № 6 від 24 квітня 2009 року вносились зміни щодо умов забезпечення; переносився строк сплати простроченої заборгованості; переоформлено кредитну лінію на кредит (без зміни відсоткової ставки).

За висновком суду, вказане не призводило до змін сукупної вартості кредиту, визначеного в Кредитному договорі, оскільки сукупна вартість кредиту для Позичальника на підставі таких додаткових угод не змінилась.

29 вересня 2009 року укладено Додаткову угоду № 8 від 29 вересня 2009 року, відповідно до якого змінено графік повернення кредиту. В Додатку № 1, який підписано Позичальником, зазначено сукупну вартість кредиту з урахуванням внесених змін. Вказаний Додаток також містить графік платежів.

28 грудня 2009 року укладено Додаткову угоду № 9 від 28 грудня 2009 року, відповідно до якої продовжено строк користування кредитом та змінено графік повернення кредиту (викладений в Додатку № 2). В Додатку № 2, який підписано ОСОБА_1, міститься графік платежів та зазначено сукупну вартість кредиту з урахуванням внесених змін.

Судом встановлено, що позивач свої зобов'язання за Договором виконав належним чином, проте, відповідачем, після отримання кредитних коштів, не виконано зобов'язань, визначених Договором та Додатковими угодами до нього. Встановлені судом обставини підтверджуються виписками по рахунках кредитної заборгованості та процентах по Кредитному договору № 07Ф-231 від 17.10.2007 (т. 2, а.с. 113-175).

Станом на 02.03.2015 загальна сума заборгованості відповідача за Кредитним договором № 07Ф-231 від 17.10.2007 становить 3 782 522,40 доларів США та складається з: заборгованості по кредиту - 1 500 000,00 дол. США (за курсом НБУ 100$ = 2776,3120 грн. становить 41 644 680,00грн.); заборгованості за процентами - 579 058,59 доларів США (за курсом НБУ станом 100$ = 2776,3120 грн. становить 16 076 473,12 грн.); процентів за користування чужими грошовими коштами згідно ст. 625 ЦК України на суму боргу по кредиту - 106 495,62 доларів США (за курсом НБУ 100$ = 2776,3120 грн. становить 2 956 650, 68 грн.); пені за прострочення сплати кредиту - 23 653 205,70 грн.; пені за прострочення сплати процентів - 9 131 061,12 грн.; процентів за користування чужими грошовими коштами згідно ст. 625 ЦК України на суму боргу по процентам - 41 111,47 доларів США (за курсом НБУ 100$ = 2776,3120 грн. становить 1 141 382,67 грн.); неустойки в розмірі 5 % процентів від суми фактичного залишку заборгованості за кредитом згідно п. 7.2. Кредитного договору - 10 411 170,00 грн.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги щодо порушення судом норм процесуального права при розгляді клопотання про призначення судової економічної експертизи.

Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Отже, саме позивач повинен довести суду факт розбіжностей у наданому Банком розрахунку з наданням на підтвердження цього факту належних та допустимих доказів.

Заперечуючи проти розміру заборгованості, відповідач не надав належних та допустимих доказів на спростування цього розміру. Апеляційна скарга не містить заперечень, що Виписка по рахунках не містить всіх відомостей про внесені ним на погашення кредиту коштів і такі квитанції, на підтвердження погашення кредиту, до суду не надавались.

Судом правильно не застосовано ст. 257. 258 ЦК України, оскільки відповідно до ст. 259 ЦК України позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін.

Підписавши Кредитний договір сторони домовились, що строк позовної давності до вимог за цим Договором (в тому числі щодо стягнення неустойки) становить 10 років. Такий договір про збільшення позовної давності укладено сторонами у письмовій формі та викладено в п.8.6. Кредитного договору, що міститься на четвертому аркуші Договору, який містить підпис відповідача.

Оскільки позивач звернувся до суду з позовом в межах строку позовної давності відсутні правові підстави для застосування ст. 257, 258 ЦК України.

Виходячи з наявних у матеріалах справи та досліджених судом першої інстанції письмових доказів суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що обставини, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими при вирішенні справи, доведені.

Вирішуючи спір суд виходив з дійсності правочинів та доведення Банком факту неналежного виконання відповідачем умов кредитного договору та розміру заборгованості.

З таким висновком суду слід погодитись з наступних підстав.

Згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

За положеннями статей 626-628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

За змістом статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору.

У справі, яка переглядається, судом встановлено, що Кредитний договір укладено в письмовій формі та підписано сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; відповідач на момент укладення договору не заявляв додаткових вимог щодо умов спірного договору та в подальшому виконував його умови; позивач надав відповідачу документи, які передували укладенню кредитного договору, у тому числі й щодо сукупної вартості кредиту; у додатках до кредитного договору, які підписані відповідачем, міститься повна інформація стосовно умов кредитування.

Жодних несправедливих умов по відношенню до позичальника Кредитний договір не містить. З наявних в матеріалах справи доказів вбачається, що витрати на страхування позичальником не понесені. При укладенні Кредитного договору не здійснювалось страхування предмету іпотеки, відповідно витрати не були включені в сукупну вартість кредиту. В подальшому жодного разу позичальником не здійснювалось страхування нерухомого майна.

Щодо односторонньої зміни процентної ставки, то Кредитним договором не передбачена одностороння зміна Банком процентної ставки, а передбачено підписання додаткової угоди сторонами; відповідні зміни до Цивільного кодексу України (ст. 1056-1) були внесені після укладення Кредитного договору; крім того протягом періоду кредитування Банком діяла процентна ставка - 12% річних, яка жодного разу не змінювалась, тим більше в односторонньому порядку.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги відносно несправедливих умов щодо встановлення неустойки - непропорційно великої суми компенсації (понад 50 відсотків вартості продукції), оскільки сума неустойки, що встановлена, не перевищує вказаний розмір. Нарахування 3% річних, згідно ст. 625 Цивільного кодексу України, не є по своїй суті неустойкою.

При цьому суд дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання спірних договорів недійсними відповідно до положень статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів».

Доводи апеляційної скарги, щодо хибного висновку суду про дотримання між сторонами письмової форми договору та досягнення згоди стосовно всіх істотних умов договору, та про неповне з'ясування судом обставини щодо реального тексту Кредитного договору, колегія суддів вважає необґрунтованими.

Зі змісту зустрічної позовної заяви вбачається, що ОСОБА_1 ставить під сумнів зміст тексту, який викладено на перших трьох аркушах наданого позивачем примірника Кредитного договору. За приписами ст. 10, 58-59, 60 ЦПК України обов'язок доведення обставин розбіжності змісту тексту покладається на відповідача. Належним та допустимим доказом спростування доводів Банку є примірник договору виданий позичальнику. Однак свій примірник кредитного договору ОСОБА_1 не надав. Згідно ч. 4 ст. 60 ЦПК доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доводи апеляційної скарги, що Банком не надавався позичальнику примірник Кредитного договору, спростовуються підписом ОСОБА_1 на четвертому аркуші Кредитного договору. На вказаному аркуші Договору міститься п. 9.7., в якому зазначено, що цей Договір складено у трьох примірниках, що мають силу оригіналу, два з яких залишаються у Банку, третій видається позичальнику. Підписанням цього Договору позичальник свідчить про те, що ним був особисто отриманий належний йому примірник цього Договору.

Крім того, колегія суддів приймає до уваги пояснення представника ОСОБА_1 в судовому засіданні, що останній був провідним менеджером цього Банку, який керував головним центральним офісом Банку у м. Києві та контролював його роботу, а тому був обізнаний з правилами та порядком надання і оформлення кредиту.

Відповідно до ст. 11, 27, 60 ЦПК України, суд розглядає справу в межах заявлених позовних вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, особа яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч. 1 ст. 179 ЦПК).

Зустрічна позовна заява не містить обґрунтувань, що підпис на четвертому аркуші Кредитного договору не належить відповідачу.

За наведених обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо дотримання між сторонами письмової форми Кредитного договору та погодження всіх істотних умов.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що Банком дотримано вимоги закону щодо надання позичальнику інформації про умови кредитування та орієнтовану сукупну вартість кредиту перед укладенням Кредитного договору.

Порядок надання такої інформації визначений у Правилах надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою НБУ № 168 від 10 травня 2007 року.

Відповідно до п. 2.5 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту банки розробляють форму (бюлетень, довідка, повідомлення тощо) надання споживачу достовірної інформації про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту, яка повинна бути затверджена рішенням уповноваженого органу банку та доведена до відома його відповідних структурних підрозділів.

В матеріалах справи наявна довідка про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту, з якою ОСОБА_1 ознайомлений, про що свідчить його підпис на довідці.

Перед укладенням Кредитного договору ОСОБА_1 був ознайомлений з усіма умовами кредитування, а саме: про суму кредиту, термін на який може бути наданий кредит, мету, для якої кредит може бути використаний (споживчі цілі), форму та види забезпечення, вартість забезпечення, періодичність сплати відсотків, тип і розмір процентної ставки, а також з умовами повернення кредиту та сплати комісії та процентів, тощо. В п. 8.3. підписаного ОСОБА_1 Кредитного договору, зазначено, що позичальник підтверджує, що до укладання цього Договору був ознайомлений з усіма умовами кредитування, що пропонуються Банком, в обсязі і в порядку, що передбачений Законом України «Про захист прав споживачів» та нормативно-правовими актами Національного банку України. Матеріали справи не містять доказів дефекту волі позичальника при укладенні Кредитного договору, також не містять доказів, що укладення кредитного договору нав'язано відповідачу Банком. Як вбачається з матеріалів справи укладення Кредитного договору зі всіма змінами та доповненнями до нього ініційовано безпосередньо позичальником (заяви позичальника наявні в матеріалах справи).

Доводи апеляційної скарги про те, що при укладенні кредитного договору було порушено валютне законодавство України, що залишилося поза увагою суду при ухваленні рішення, є необґрунтованими.

Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання та валютного контролю, є Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі Декрет КМУ). Відповідно до ст. 5 Декрету операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій НБУ. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральна ліцензія) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до п. 2 ст. 5 Декрету.

Статті 47 та 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції незалежно від виду валюти, яка використовується. Указані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії. Порядок надання дозволу НБУ на банківські операції та генеральних ліцензій встановлюється також Положенням про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операції, затвердженим постановою Правління НБУ від 17 липня 2001 року № 275, у п. 5 якого зазначено, що письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, що перераховані в цьому Положенні, є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом КМУ.

Правовий аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що банк як фінансова установа, отримавши в установленому законом порядку банківську ліцензію та відповідний письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, який є генеральною ліцензією на валютні операції, мав право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.

Щодо вимог пп. «в» п. 4 ст. 5 Декрету КМУ, який передбачає наявність індивідуальної ліцензії на надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують установлені законодавством межі, то на даний час законодавством не встановлено межі термінів і сум надання або одержання кредитів в іноземній валюті. Таким чином, за відсутності нормативних умов для застосування режиму індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій достатньою правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті згідно з вимогами ст. 5 Декрету КМУ є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої в установленому порядку, тобто отримання письмового дозволу НБУ на операції, пов'язані з іноземною валютою. Тобто надання кредитів у валюті за наявності в Банку відповідної генеральної ліцензії (дозволу НБУ на здійснення кредитних операцій у валюті) не суперечить вимогам чинного законодавства України.

Як вбачається з матеріалів справи на момент видачі кредиту у ПАТ «Брокбізнесбанк» була наявна ліцензія на право здійснювати банківські операції, визначені ч. 1 та пунктами 5-11 частини 2 статті 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Доводи апеляційної скарги про наявність правових підстав для визнання оспорюваного договору недійсним з підстав, передбачених ст. 230 ЦК України, також є необґрунтованими.

За змістом статей 203, 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою, третьою, п'ятою, шостою статті 203 цього Кодексу. Кожна із цих вимог є самостійною підставою недійсності правочину

Відповідно до частини 1 статті 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Згідно роз'яснень, які містяться у пункті 20 постанови № 9 Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Суб'єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Матеріали справи не містять належних та достатніх доказів того, що в момент укладення Кредитного договору ПАТ «Брокбізнесбанк» навмисно ввів ОСОБА_1, який працював у цьому Банку провідним менеджером, в оману щодо обставин, які впливають із даного правочину.

З огляду на викладене, судова колегія вважає, що підстави для визнання оспорюваного ОСОБА_1 договору кредиту недійсним з підстав, передбачених ст. 230 ЦК України відсутні.

Колегія суддів погоджується з висновком суду про виконання Банком вимог, передбачених Постановою Правління Національного Банку України від 10.05.2007 № 168 «Про затвердження Правил надання Банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту». До моменту укладення Кредитного договору та отримання кредитних коштів, позичальнику надано в письмовій формі інформацію про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту, зазначивши усі аспекти, що визначені пунктом 2.1 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту. ОСОБА_1, підписавши Кредитний договір, в тому числі п. 8.3, підтвердив, що до укладання цього Договору був ознайомлений з усіма умовами кредитування, що пропонуються Банком, в обсязі і в порядку, що передбачений Законом України «Про захист прав споживачів» та нормативно-правовими актами Національного банку України.

Ураховуючи викладене, твердження позичальника про те, що ПАТ «Брокбізнесбанк» порушив вимоги Закону України «Про захист прав споживачів» та Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування, є хибними та надуманими. Відповідно вимоги позичальника про визнання недійсним Кредитного договору з всіма додатковими угодами до нього та договорів, що забезпечують виконання зобов'язань по Кредитному договору та скасування заборон, накладених при посвідченні договору іпотеки, не обґрунтовані вимогами законодавства, спростовуються наявними доказами.

Отже, суд дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсними Кредитного договору, Додатків до нього та Додаткових угод, правильно застосувавши положення статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів».

Розглядаючи спір суд першої інстанції в межах доводів позову повно і всебічно дослідив обставини справи, дав належну оцінку зібраним по справі доказам, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює і у відповідності з вимогами закону прийшов до правильного висновку про те, що позовні вимоги підлягають задоволенню, а зустрічні позовні вимоги не підлягають задоволенню про що ухвалив відповідне рішення.

Доводи, викладені в апеляційній скарзі, були предметом дослідження в суді першої інстанції, отримали належну оцінку і висновків суду не спростовують.

Всі висновки суду першої інстанції повно та послідовно викладені у мотивувальній частині оскаржуваного рішення.

Висновок суду про те, що оспорюваний Кредитний договір не містить ознак споживчого кредиту не вплинув на правильність прийнятого судом рішення, а тому підстав для його скасування з цих обґрунтувань не вбачається.

Щодо посилань в апеляційній скарзі на порушення судом норм процесуального права, зокрема ч. 4 ст. 10, ст. 24, ст. 160, ч. 5 ст. 176, ст. 185, ч. 5 ст. 193, ст. 197, ст. 198, ст. 215 ЦПК України, то доводи в цій частині не заслуговують на увагу, оскільки згідно ч. 3 ст. 309 ЦПК України порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи, а порушення норм процесуального права, на які посилається апелянт не є такими, що призвели до неправильного вирішення справи.

Відповідно до ч. 2 ст. 308 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

На підставі викладеного, колегія суддів дійшла висновку про відхилення апеляційної скарги та залишення рішення суду першої інстанції без змін.

На підставі викладеного та керуючись ст. 218, 303, 308, 313-315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів,-

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє ОСОБА_2, - відхилити.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 12 грудня 2016 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до цього суду.

Головуючий:

Судді:

Справа № 757/6482/14-ц

№ апеляційного провадження: 22-ц/796/2609/2017

Головуючий у суді першої інстанції: Литвинова І.В.

Доповідач у суді апеляційної інстанції: Мазурик О.Ф.