Постанова № 65036635, 08.02.2017, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

08 лютого 2017 року № 826/13270/16

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Келеберди В.І. , суддів Федорчука А.Б. Качура І.А. розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України пропоновлення на роботі О Б С Т А В И Н И С П Р А В И:

ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Державної фіскальної служби України про скасування наказу від 25.07.2016 №2723-о; поновлення на посаді головного державного інспектора відділу митно-логістичної інфраструктури Департаменту розвитку митної справи Державної фіскальної служби України з 26.07.2016; стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу; стягнення середнього заробітку за час затримки проведення розрахунку тривалістю чотири робочі дні з 26.07.2016 по 29.07.2016.

Позов обґрунтовано тим, що звільнення позивача відбулось з порушенням норм ст 40, 49-2 Кодексу законів про працю України та ст. 87 Закону України «Про державну службу», оскільки позивачу при попередженні про наступне вивільнення не було запропоновано всі наявні вакантні посади.

Відповідач заперечував проти задоволення позову з підстав викладених у письмових запереченнях, які долучено до матеріалів справи з яких вбачається, що позивачу при попередженні про наступне вивільнення було запропоновано чотири наявні вакантні посади, від яких позивач відмовилась, отже звільнення позивача відбулось відповідно до норм Закону України «Про державну службу», Кодексу законів про працю України.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

Наказом Державної фіскальної служби України від 25.07.2016 №2723-о ОСОБА_1 звільнено з посади головного державного інспектора відділу митно-логістичної інфраструктури Департаменту розвитку митної справи Державної фіскальної служби України за п. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України, п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» у зв'язку із зміною організаційної структури та скороченням штатної чисельності Державної фіскальної служби України.

Відповідно до ст. 83 Закону України «Про державну службу» державна служба припиняється: за ініціативою суб'єкта призначення (стаття 87 цього Закону).

Зміна керівників або складу державних органів, керівників державної служби в державних органах та безпосередніх керівників не може бути підставою для припинення державним службовцем державної служби на займаній посаді з ініціативи новопризначених керівників.

Статтею 87 названого Закону визначено, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є: скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі.

Процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю.

Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.

Державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення має право поворотного прийняття на службу за його заявою, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу.

У разі звільнення з державної служби на підставі пункту 1 частини першої цієї статті державному службовцю виплачується вихідна допомога у розмірі середньої місячної заробітної плати.

Відповідно до частини третьої статті 36 КЗпП у разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40).

Згідно з пунктом 1 статті 40 КЗпП трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

В пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року №9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" роз'яснено, що розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за пунктом 1 статті 40 КЗпП, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення. При реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями.

Аналіз зазначених норм дає підстави вважати, що розірвання трудового договору з працівником має супроводжуватися наданням гарантій, пільг і компенсацій, передбачених КЗпП України, а також дотриманням установлених вимог при вивільненні працівника (попередження за 2 місяці про наступне вивільнення, врахування переважного права на залишення на роботі, наявність скорочення чисельності або штату працівників, змін в організації виробництва і праці тощо). Ці норми кореспондуються з конституційним правом громадянина на захист від незаконного звільнення (ст. 43 Конституції України).

Судом встановлено, що реорганізація ДФС України відбулась на підставі постанов Кабінету Міністрів України від 21.10.2015 №840 «Про внесення змін у додаток до постанови Кабінету Міністрів України від 05.04.2014 №85», наказів ДФС України від 12.08.2015 №598, від 02.11.2015 №834 «Про затвердження плану заходів із скорочення штатної чисельності працівників ДФС» від 30.12.2015 № 1022 «Про скорочення чисельності та введення в дію Структури апарату ДФС» та введенням в дію Штатного розпису на 2016 рік.

Про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці (частина перша ст. 49-2 КЗпП України).

Відповідно до частини третьої ст. 49-2 КЗпП України, одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. Водночас власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про наступне вивільнення працівника із зазначенням його професії, спеціальності, кваліфікації та розміру оплати праці.

З матеріалів справи вбачається, що позивача 25.05.2016 попереджено про наступне вивільнення. Також, позивачу запропоновано наступні посади: головного державного інспектора відділу документообігу та вхідної документації управління організації документування і роботи з документами Департаменту матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури, головного державного інспектора відділу експлуатації майна управління організації будівництва, експлуатації та управління майном Департаменту матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури, головного державного інспектора відділу організації роботи територіальних органів по супроводженню податкових спорів управління супроводження судових спорів Департаменту адміністративного оскарження та судового супроводження; головного державного інспектора відділу узагальнення судової практики управління супроводження судових спорів Департаменту адміністративного оскарження та судового супроводження.

Відповідно до акту наявного в матеріалах справи позивач відмовилась від запропонованих посад.

З огляду на викладене вище, суд не вбачає порушення відповідачем ст. 49-2 КЗпП України.

Відповідно до ст. 42 Кодексу законів про працю України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: 1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців; 2) особам, в сім'ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; 3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; 4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; 5) учасникам бойових дій, інвалідам війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту"; 6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; 7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; 8) особам з числа депортованих з України, протягом п'яти років, з часу повернення на постійне місце проживання до України; 9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби.

Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.

Рівень кваліфікації вимірюється рівнем освіти працівника та здобутими навичками під час виконання робіт за певною спеціальністю. До уваги беруться дані останньої атестації працівника, обґрунтована й об'єктивна характеристика-відгук безпосереднього керівника про його роботу. Особливо слід звертати увагу на якість виконання працівником своїх трудових обов'язків відповідно до статті 139 КЗпП. Враховується також наявність (відсутність) документально підтверджених фактів притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності за останній робочий рік (ст. 147, 148, 151 КЗпП), інших документів, які характеризують роботу працівника. Зокрема, може враховуватися й думка колективу, в якому працює такий працівник.

Продуктивність праці вимірюється певними виробничими показниками. Для працівників з погодинною оплатою праці показником продуктивності праці може бути рівень невиробничих втрат робочого часу за останній робочий рік. Це, зокрема, кількість відпусток без збереження заробітної плати, наданих на прохання такого працівника, обсяг втрат робочого часу у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю (крім випадків виробничого травматизму чи професійних захворювань) тощо.

Судом не встановлено наявності у позивача обставин, що дають переважне право на залишення на роботі визначених ст. 42 Кодексу законів про працю України.

З матеріалів справи вбачається, що позивач має диплом Київського національного університету технологій та дизайну і отримала повну вищу освіту за спеціальністю «Технологія тканин і трикотажу» та здобула кваліфікацію інженера-технолога.

В подальшому позивач закінчила Інститут післядипломної освіти Київського національного університету технології та дизайну за спеціальністю «облік та аудит».

Крім того з особової справи позивача вбачається, що з 2005 року по 2013 рік позивач працювала на різних посадах в Департаменті та службі ресурсного забезпечення, отже їй відповідачем були запропоновані посади з урахуванням досвіду роботи в Департаменті матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури.

З огляду на викладене, суд не вбачає порушення відповідачем згадуваних норм Кодексу законів про працю України, отже наказ від 25.07.2016 №2723-о є обґрунтованим та не підлягає скасуванню.

Правомірність наказу від 25.07.2016 №2723-о прямо вказує на відсутність правових підстав для поновлення позивача на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, отже позов у вказаній частині не підлягає задоволенню.

Щодо позову в частині стягнення середнього заробітку за час затримки проведення розрахунку тривалістю чотири робочі дні з 26.07.2016 по 29.07.2016 суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

Статтею 117 Кодексу законів про працю України визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Таким чином, аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

З матеріалів справи вбачається, що позивача звільнено 25.07.2016, позивач вказує, що належній їй до виплати суми відповідачем сплачено 29.07.2016, на підтвердження чого надано довідку по картковому рахунку ПАТ «Райффайзен Банк Аваль».

Суд зауважує, що належні до виплати позивачу суми виплачені 29.07.2016, тобто на час вирішення справи розрахунок з позивачем проведено повністю.

З огляду на викладене, суд не вбачає підстав для задоволення позову у вказаній частині.

Згідно з частиною першою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню.

Керуючись ст. ст. 69-71, 94, 160-165, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

П О С Т А Н О В И В:

Відмовити в задоволенні позову.

Постанова набирає законної сили в порядку передбаченому ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена в апеляційному порядку повністю або частково за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.

Головуючий Суддя В.І. Келеберда

Судді А.Б. Федорчук

І.А. Качур

Повний текст постанови виготовлено 15.02.2017