Ухвала суду № 65027441, 23.02.2017, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

Апеляційний суд Запорізької області

ЄУН 310/253/15Головуючий у 1-й інстанції Полянчук Б.І.Пр. № 22-ц/778/403/17Суддя-доповідач ОСОБА_1

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 лютого 2017 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Запорізької області у складі

головуючого судді Гончар М.С.

суддів Кочеткової І.В., Кухаря С.В.,

за участі секретаря Остащенко О.В.

за участі прокурора Дядюшевої К.Є.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 09 листопада 2016 року у справі за позовом керівника ОСОБА_3 місцевої прокуратури в інтересах держави до ОСОБА_3 міської ради, ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним державного акта, повернення земельної ділянки

ВСТАНОВИЛА:

У січні 2015 року керівник ОСОБА_3 місцевої прокуратури звернувся до суду із вищезазначеним позовом, в якому просив визнати незаконним та скасувати п. 7.7 рішення ОСОБА_3 міської ради № 12 від 28.01.2010 року «Про передачу у власність та в оренду земельних ділянок громадянам», визнати недійсним державний акт на право власності серії ЯК № 829175 на земельну ділянку площею 0,0755 га, виданий на ім'я ОСОБА_2 для індивідуального дачного будівництва по вул. Леонтьєва, 14 у м. Бердянську, зобовязати ОСОБА_2 повернути зазначену вище земельну ділянку територіальній громаді міста ОСОБА_3.

В обґрунтування позову позивач зазначав, що проведеною прокурорською перевіркою встановлено, що ОСОБА_3 міською радою 28.01.2010 року прийнято рішення № 12 «Про передачу у власність та в оренду земельних ділянок громадянам», п. 7.7 якого затверджено проект відведення земельної ділянки та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,0755 га, розташовану по вул. Леонтьєва, 14 у м. Бердянську для індивідуального дачного будівництва. На підставі зазначеного рішення ОСОБА_2 видано державний акт на право власності на земельну ділянку по вул. Леонтьєва, 14 у м. Бердянську, серії ЯК №829175, кадастровий номер 2310400000:08:006:0116. Проект відведення земельної ділянки для індивідуального дачного будівництва ОСОБА_2 погоджено та затверджено з порушенням водного, земельного та містобудівного законодавства. Спірна земельна ділянка у відповідності до ст. 51 ЗК України відноситься до земель рекреаційного призначення. У порушення вимог ст. 9 ЗУ «Про державну експертизу землевпорядної документації», проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки затверджено без проведення державної експертизи землевпорядної документації, а проектна документація всупереч вимогам ст. 118 ЗУ України затверджена рішенням ОСОБА_3 міської ради без проведення зазначеної експертизи. У звязку з виявленням численних порушень вимог земельного та містобудівного законодавства позитивні висновки про погодження проекту землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_2 зазначеної земельної ділянки 01.06.2010 року та 22.03.2011 року були відкликані управлінням Держкомзему у м. Бердянськ та управлінням архітектури та містобудування ОСОБА_3 міської ради відповідно, а також головою Запорізької обласної державної адміністрації 16.04.2010 року винесено розпорядження про необхідність скасування ОСОБА_3 міською радою висновків, наданих з 20.05.2009 року, стосовно відведення земельних ділянок під індивідуальне дачне будівництво на територіях рекреаційного призначення. На підставі постанови прокурора від 08.12.2014 року, винесеної в межах кримінального провадження №12014080130005963, приватним підприємством «Азовгеопроект» проведено геодезичне дослідження розташування спірної земельної ділянки відносно урізу води Азовського моря. Результати вказаного дослідження оформлено у вигляді ситуаційної схеми, відповідно до якої виділена ОСОБА_2 земельна ділянка знаходиться в межах міста ОСОБА_3, на території ОСОБА_3 коси в межах визначеної ст. 88 Водного кодексу України двокілометрової зони прибережної захисної смуги Азовського моря, а саме на відстані 18 м від урізу води Азовського моря, що порушує ст.ст. 84, 88, 90 ВК України, ст. 59 ЗК України та унеможливлює відведення такої земельної ділянки та передачу її в приватну власність. Зазначене також підтверджується актом перевірки дотримання вимог земельного законодавства Державної інспекції сільського господарства в Запорізькій області від 08.05.2013 року, матеріалами проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки. У затвердженому оскаржуваним рішенням ОСОБА_3 міської ради № 12 від 28.01.2010 року проекті землеустрою розміри і межі прибережної захисної смуги Азовського моря не враховано, що унеможливлює відведення такої земельної ділянки, оскільки порушує п.2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Мінприроди України від 05.11.2004 року № 434. Рішенням ОСОБА_3 міської ради № 12 від 28.01.2010 року порушено вимоги містобудівного законодавства, оскільки генеральним планом м. Бердянська, затвердженого рішенням ОСОБА_3 міської ради № 8 від 25.06.2009 року, за адресою виділеної ОСОБА_2 земельної ділянки передбачено лише розміщення сезонних громадських центрів, що зазначено також у листі виконавчого комітету ОСОБА_3 міської ради від 12.12.2014 року. Відповідно до проектних рішень Генерального плану міста будівництво дачних районів в межах міста ОСОБА_3 не передбачено, а п. 3.39 ДБН 360-92 «Планування і забудова міських і сільських поселень» передбачена заборона на будівництво нових дачних районів в міських населених пунктах. Прокурор зазначає, що ОСОБА_3 міська рада під час прийняття рішення № 12 від 28.01.2010 року порушила вимоги земельного, водного та містобудівного законодавства, що вказує на протиправність дій міської ради, а тому зазначене рішення є незаконним. Спірна земельна ділянка розташована на території ОСОБА_3 коси та передана у власність з порушенням ст. ст. 58, 59, 60 ЗК України та ст. ст. 88, 90 Водного кодексу України при відсутності затвердженої містобудівної документації м. Бердянська, а саме відсутності детальних планів територій окремих районів міста, зокрема території ОСОБА_3 коси. Крім того, проект відводу земельної ділянки, всупереч вимогам ст. ст. 51, 118, ч. 4 ст. 123 ЗК України, ст. 9 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації» не передавався відповідному органу земельних ресурсів для проведення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації.

Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 09 листопада 2016 року (т.с. 1 а.с. 242-246) позов задоволено.

Визнано незаконним та скасовано п. 7.7 рішення сімдесят восьмої сесії ОСОБА_3 міської ради Запорізької області пятого скликання №12 від 28.01.2010 року «Про передачу у власність та в оренду земельних ділянок громадянам».

Визнано недійсним державний акт на право власності серії ЯК №829175 на земельну ділянку площею 0,0755 га, виданий на імя ОСОБА_2 для індивідуального дачного будівництва по вул. Леонтьєва,14 у місті Бердянську.

Зобовязано ОСОБА_2 повернути територіальній громаді м. Бердянська земельну ділянку вартістю 75462,25 грн., площею 0,0755 га., кадастровий номер 2310400000:08:006:0116, яка знаходиться по вул. Леонтьєва,14 у м. Бердянську Запорізької області, межі якої визначені в державному акті на право власності на земельну ділянку серії ЯК №829175, виданому ОСОБА_2

Всі особи, які беруть участь у справі, із вищезазначеним рішенням суду першої інстанції погодились, останнє в апеляційному порядку не оскаржували, окрім відповідача ОСОБА_2

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права судом першої інстанції при його ухваленні, відповідач ОСОБА_2 у своїй апеляційній скарзі (т.с. 2 а.с. 1-10) просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити позивачу у задоволенні позову, застосувати наслідки спливу строків позовної давності.

Ухвалою апеляційного суду Запорізької області апеляційне провадження за вищезазначеною апеляційною скаргою відповідача відкрито (т.с. 2 а.с. 26), справу призначено до апеляційного розгляду (тс. 2 а.с. 33).

Керівником ОСОБА_3 місцевої прокуратури подано письмові заперечення на вищезазначену апеляційну скаргу відповідача (т.с. 2 а.с. 43-46).

У судове засідання 23 лютого 2017 року належним чином повідомлені апеляційним судом про час і місце розгляду цієї справи (т.с. 2 а.с.40-42) відповідач ОСОБА_2, представник останнього за довіреністю (т.с. 1 а.с. 118, 215) ОСОБА_4 та представник відповідача ОСОБА_3 міської ради, не зявились, про причини своєї неявки апеляційний суд не сповістили, клопотань про відкладення розгляду цієї справи апеляційному суду не подавали.

При вищевикладених обставинах, колегія суддів визнала неповажними причини неявки у дане судове засідання відповідача ОСОБА_2, представника останнього ОСОБА_4 та представника відповідача ОСОБА_3 міської ради і на підставі ст. 305 ч. 2 ЦПК України ухвалила розглядати дану справу у даному судовому засіданні за відсутністю останніх за присутністю прокурора Дядюшевої К.Є.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, прокурора Дядюшеву К.Є., перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку про те, що апеляційна скарга відповідача ОСОБА_2 не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 307 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, апеляційний суд має право її відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Відповідно до ст. 308 ЦПК апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Встановлено, що суд першої інстанції, задовольняючи позов позивача у цій справі, керувався ст. ст. 212 215 ЦПК України, ст. ст. 85, 88, 90 ВК України, ст.ст. 12, 22, 58-60, 116, 118, 123, 125, 126 ЗК України, ст. ст. 14, 19, 144 Конституції України, ст.ст. 328, 1212 ЦК України та виходив із обґрунтованості та доведеності позовних вимог позивача у цій справі, відсутності підстав для застосування строку позовної давності за заявою відповідача у цій справі.

Такі висновки суду першої інстанції є правильними, оскільки основані на доказах, поданих сторонами, які оцінені судом у відповідності до вимог ст. 212 ЦПК України, до встановлених правовідносин вірно застосовані норми матеріального права, відсутні порушення норм процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення цієї справи.

Так, суд першої інстанції при вирішенні цієї справи правильно виходив із наступного.

Згідно ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що знаходиться під особливою охороною держави. Право на землю набувається і реалізується громадянами і суб'єктами господарської діяльності виключно відповідно до закону.

Відповідно до ст. ст. 50, 51, 52 ЗК України громадяни України із земель державної і комунальної власності мають право набувати безоплатно у власність земельні ділянки для індивідуального дачного будівництва.

Набуття права на землю громадянами України здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

У відповідності до ст. 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить розпорядження землями територіальних громад і передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Ч.ч. 1 та 2 ст. 116 ЗК України визначено, що громадяни і юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель держаної або комунальної власності за рішеннями органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання її у користування.

Громадяни, зацікавлені в одержані безоплатно у власність земельної ділянки із земель держаної або комунальної власності у межах норм безоплатної приватизації, подають заяву про вибір місця розташування земельної ділянки до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської держаної адміністрації, або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.

Проект відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян організаціями, які мають відповідні дозволи (ліцензії) на виконання робіт, у строки, що обумовлюються угодою сторін. Проект відведення земельної ділянки погоджується з органом по земельних ресурсах, природоохоронними і санітарно-епідеміологічними органами, органами архітектури і охорони культурної спадщини та подається на розгляд відповідних місцевої держаної адміністрації або органу місцевого самоврядування.

Районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада у місячний строк розглядає проект відведення та приймає рішення про передачу земельної ділянки у власність.

Відповідно до ст.ст. 125, 126 ЗК України право власності на земельну ділянку виникає після державної реєстрації цього права і посвідчується державним актом.

Згідно з ч. 3 ст. 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав громадян; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом способів.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, не заборонених законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Таким чином, державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності і видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, повязаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки.

Судом першої інстанції було правильно встановлено, що п. 7.7 рішення ОСОБА_3 міської ради № 12 від 28.01.2010 року було затверджено проект відведення земельної ділянки та передано ОСОБА_2 у власність земельну ділянку площею 0,0755 га в м. Бердянську по вул. Леонтьєва 14, для індивідуального дачного будівництва в межах норм безоплатної приватизації (т.с. 1 а.с. 10).

На підставі зазначеного вище рішення була проведена державна реєстрація державного акта на право власності серії ЯК № 829175 на земельну ділянку площею 0,0755 га, для індивідуального дачного будівництва, виданого на ім'я ОСОБА_2В.(т.с.1 а.с.11).

Згідно із копією листа виконавчого комітету ОСОБА_3 міської ради Запорізької області від 12.12.2014 року відповідно до Генерального плану міста ОСОБА_3, що затверджений рішенням шістдесят восьмої сесії ОСОБА_3 міської ради пятого скликання від 25.06.2009 р. №8 земельна ділянка, що розташована по вул. Леонтьєва, 14 у м. Бердянську, розміщується на території сезонних громадських центрів (т.с. 1 а.с. 19-21).

Згідно ситуаційної схеми відстань від земельної ділянки, розташованої по вул. Леонтьєва, 14 у м. Бердянську, до урізу води Азовського моря складає 18 м (т.с. 1 а.с.12).

Відповідно до акта перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 08.05.2013 року Державної інспекції сільського господарства в Запорізькій області, зазначена вище земельна ділянка знаходиться в межах двокілометрової зони прибережної захисної смуги Азовського моря та відповідно до проектних рішень генерального плану розвитку міста зазначена земельна ділянка не запланована для індивідуального дачного будівництва, проект відведення затверджений без розробки містобудівного обґрунтування обєкту, не встановлені містобудівні умови і обмеження забудови земельної ділянки. Крім того, будівництво нових дачних районів в міських населених пунктах, згідно п. 3.39 ДБН «Планування і забудова міських і сільських поселень» не допускається (т.с. 1 а.с. 22-24).

На час прийняття спірного рішення ОСОБА_3 міської ради було наявне рішення ОСОБА_3 міської ради № 11 від 10.12.2004 р., яким була встановлена 40-метрова прибережна захисна смуга вздовж Азовського моря в межах міста ОСОБА_3, але вказане рішення було скасовано постановою Запорізького окружного адміністративного суду від 11.08.2010 року (т.с. 1 а.с.16-17). Однак зазначене вказує на те, що рішення ОСОБА_3 міської ради було прийнято з порушенням, оскільки згідно ситуаційної схеми спірна земельна ділянка розташована на відстані 18 м від урізу води Азовського моря (т.с. 1 а.с. 12), що унеможливлює відведення такої земельної ділянки.

Згідно із листом виконавчого комітету ОСОБА_3 міської ради Запорізької області від 05.02.2015 року проект землеустрою щодо встановлення прибережної смуги Азовського моря на території міста ОСОБА_3 на момент прийняття зазначених рішень ОСОБА_3 міської ради не розроблявся та не затверджувався, а на теперішній час проекти землеустрою щодо визначення розміру та встановлення меж прибережної захисної смуги вздовж Азовського моря в межах міста ОСОБА_3 знаходяться в стадії розроблення (а.с. 68).

Відсутність у проекті землеустрою урахування відповідно до ст. 60 ЗК України розмірів і меж прибережної захисної смуги Азовського моря унеможливлює відведення такої земельної ділянки.

Згідно зі статтями 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі й землі водного фонду; віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Подібний порядок встановлено й для зміни цільового призначення земель, що згідно із ч.2 ст. 20 ЗК України проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Відповідно до ст. 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо.

Згідно з ч. 1 ст. 58 ЗК України та ст. 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об'єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню й належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.

Діючим законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.

Так, ст. 59 ЗК України передбачає обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлює можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до ч. 4 ст. 84 ЗК України землі водного фонду не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.

Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями ч. 2 ст. 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин).

Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта ст. 59 ЗК України).

Отже, за змістом зазначених норм права землі під водними об'єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об'єктами; підземними водами та джерелами; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі, зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.

Крім того, за положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України (у редакціях, які були чинними на час виникнення правовідносин) уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається ст. ст. 60-62 ЗК України та ст.ст. 1, 88-90 ВК України.

Відсутність окремого проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

Аналіз наведених норм законодавства, дав суду першої інстанції підстави для правильного висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених ст. 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 5 листопада 2004 року № 434.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд України в постановах від 21 травня 2014 року у справі № 6-16цс14, від 24.12.2014р. у справі №6-206цс14.

За таких обставин, у проекті землеустрою розміри і межі прибережної захисної смуги Азовського моря відповідно до ст. 60 ЗК України не могли бути враховані, що унеможливлює відведення такої земельної ділянки.

Згідно із ст. 51 ЗК України до земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури та спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації.

Відповідно до ст. 9 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації» проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок підлягають обов'язковій державній експертизі, зокрема і проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок водного фонду, оздоровчого та рекреаційного призначення.

Зважаючи на те, що спірна земельна ділянка відноситься до земель рекреаційного призначення, всупереч ст. 9 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації», та ч. 9 ст. 118 (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) обовязкова державна експертиза землевпорядної документації при виділенні земельної ділянки у власність ОСОБА_2 проведена не була, чим грубо порушено вимоги чинного земельного законодавства та не дотримано порядок набуття права власності на землю.

У відповідності до ст. 19 Конституції України органи державної влади і органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.

Згідно із ч. 2 ст. 144 Конституції України рішення органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду. Відповідно до ст. 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

З урахуванням вищезазначеного, суд першої інстанції правильно вважав, що передача у власність ОСОБА_2 земельної ділянки на підставі п. 7.7 рішення ОСОБА_3 міської ради № 12 від 28.01.2010 року відбулася з порушенням норм закону, а отже п. 7.7 вказаного рішення є незаконним та підлягає скасуванню.

За таких обставин, суд першої інстанції правильно вважав, що державний акт на право приватної власності на земельну ділянку видано ОСОБА_2 без належної правової підстави, а тому його слід визнати недійсним.

Відповідно до ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно без достатньої правової підстави, зобов'язана його повернути.

Спірна земельна ділянка розташована в адміністративних межах м. Бердянська.

Відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» з 1 січня 2013 року землі державної та комунальної власності в Україні вважаються розмежованими. При цьому землями комунальної власності відповідних територіальних громад вважаються землі, розташовані в межах відповідних населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності.

Таким чином, земельна ділянка повинна бути повернута ОСОБА_2 територіальній громаді м. Бердянськ.

Посилання представника відповідача щодо недоведеності прокурором існування двокілометрової прибережної захисної смуги від урізу води Азовського моря, суд першої інстанції правильно не взяв до уваги, оскільки відсутність окремого проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, так як її розміри встановлені законом.

Також суд першої інстанції правильно вважав, що обраний позивачем спосіб захисту порушених прав у вигляді зобовязання ОСОБА_2 повернути земельну ділянку територіальній громаді міста ОСОБА_3 відповідає вимогам ст. 16 ЦК України та є вірним.

Крім того, суд першої інстанції правильно встановив, що позивачу стало відомо про порушення прав держави після складання акту перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 08.05.2013 року Державної інспекції сільського господарства в Запорізькій області, за змістом якого зазначена вище земельна ділянка знаходиться в межах двокілометрової зони прибережної захисної смуги Азовського моря (т.с. 1 а.с. 22-23), та ситуаційної схеми від 23.12.2014 року, за якою відстань розташування земельної ділянки від урізу води Азовського моря складає менше двох кілометрів, що була надана приватним підприємством «Азовгеопроект» (т.с. 1 а.с. 12) на підставі постанови ОСОБА_3 міжрайонного прокурора від 08.12.2014 року по кримінальному провадженню № 12014080130005963 т.с. 1 а.с. 36).

За таких обставин, суд першої інстанції правильно вважав, що підстави для застосування судом строку позовної давності за заявою відповідача у цій справі (т.с. 1 а.с. 184-185) відсутні.

Доводи апеляційної скарги відповідача ОСОБА_2 є такими, що не спростовують правильних висновків суду першої інстанції, а лише відображають позицію відповідача, висловлену ним у запереченнях на позов позивача у цій справі, та яку він та його представник вважають такою, що є єдино вірною та єдино можливою.

Посилання відповідача на правову позицію ВСУ, висловлену у постанові при розгляді справи № 6-388гс16, яка, начеб то, є обовязковою для загального місцевого суду загальної юрисдикції у цій справі, є безпідставними.

Оскільки, в силу вимог ст. 360 7 Цивільного процесуального кодексу України лише висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, є обовязковим для всіх субєктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Суд першої інстанції правильно застосував у цій справі правові позиції, викладені Верховним Судом України у правових висновках у постановах від 21 травня 2014 року у справі № 6-16цс14, від 24.12.2014р. у справі №6-206цс14, які є обовязковими для загальних місцевого та апеляційного суду у цій справі в силу вимог ст. 360-7 ЦПК України.

Задоволення позову позивача судом першої інстанції у цій справі з декількох підстав, одна із яких є правильною (спірна земельна ділянка розташована в межах нормативно визначеної двокілометрової зони прибережної захисної смуги Азовського моря - ст. 88 ВК України, а тому не могла бути передана відповідачу у приватну власність), не призвело до неправильності вирішення цієї справи по суті, а тому не може бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції у цій справі апеляційним судом в порядку апеляційного перегляду останнього.

Оскільки, не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань (ст. 308 ч. 2 ЦПК України).

В силу вимог ст. 309 ч. 3 ЦПК України порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, лише якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Неналежне надання оцінки, на думку відповідача ОСОБА_2 та його представника, судом першої інстанції деяким доказам відповідача ОСОБА_2 у цій справі не є порушенням, передбаченим ст. 309 ч. 3 ЦПК України, а тому не може бути підставою для скасування апеляційним судом за результатами апеляційного перегляду цієї справи правильного по суті рішення суду першої інстанції.

Порушення, передбачені ст. 309 ч. 3 ЦПК України, у цій справі відсутні.

Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами (ст. 303 ч. 2 ЦПК України).

Однак, відповідач ОСОБА_2 та представник останнього у судове засідання до апеляційного суду у цій справі не зявились; доказів, передбачених ст. 303 ч. 2 ЦПК України, апеляційному суду для долучення до матеріалів цієї справи вони не надали, у своїй апеляційній скарзі чи окремо від неї відповідач та його представник не заявляли будь-яких клопотань перед апеляційним судом взагалі, у тому числі клопотань про витребування у будь-яких установах будь-яких доказів, тому останні апеляційним судом взагалі не розглядались.

Докази, передбачені ст. 303 ч. 2 ЦПК України, у цій справі відсутні.

В силу вимог ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, обєктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Згідно із ст. 58 ч.1 ЦПК України належними доказами є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Відповідно до ст. 59 ч. 2 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (допустимість доказів).

Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях (ст. 60 ч. 4 ЦПК України).

Суд першої інстанції на виконання вимог ст. 10 ч. 4 ЦПК України у цій справі сприяв повному та всебічному розгляду останньої (розяснив особам, які беруть участь у справі, їх права, розглянув у встановленому цивільним процесуальним законом порядку всі заявлені клопотання всіх осіб, які беруть участь у справі, за клопотанням представника відповідача зупиняв провадження у цій справі, долучив до матеріалів цієї справи відповідні докази осіб, які беруть участь у справі, та зокрема надані відповідачем ОСОБА_2 та представником останнього тощо).

Суд першої інстанції розглянув дану справу повно, всебічно та з додержанням вимог ст. ст. 10-11, 57-61, 212 ЦПК України, тобто в межах заявлених позивачем позовних вимог та на підставі доказів сторін, яким надав відповідну оцінку.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (ст. 10 ч. 3 ЦПК України).

Підстави для звільнення відповідача ОСОБА_2 від доказування, передбачені ст. 61 ЦПК України, у цій справі відсутні.

Відповідач ОСОБА_2 та представник останнього не надали суду першої інстанції належних, допустимих доказів в обґрунтування своїх заперечень проти позову позивача у цій справі та у спростування фактичних обставин цієї справи, правильно встановлених судом першої інстанції.

В силу вимог ст. 303 ч. 1 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді в першій інстанції.

При вищевикладених обставинах, доводи апеляційної скарги відповідача ОСОБА_2, як особи, яка подала апеляційну скаргу, не ґрунтуються на законі та доказах, наявних у матеріалах цієї справи, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, ухвалено з додержанням вимог ст. ст. 213-214 ЦПК України.

Суд першої інстанції правильно встановив правовідносини, які склалися між сторонами по справі, дав їм належну правову оцінку, а також дослідив надані сторонами докази і відповідно їх оцінив. Суд першої інстанції вірно застосував норми матеріального права та не допустив порушень процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення цієї справи. Суд першої інстанції прийняв рішення, яким спір знайшов своє належне вирішення.

Встановлено, що судом першої інстанції оскаржуємим рішенням не вирішувалось питання про розподіл між сторонами понесених ними судових витрат у цій справі, повязаних із розглядом цієї справи судом першої інстанції, тому останнє також не було предметом апеляційного перегляду у цій справі апеляційним судом, та може бути вирішено судом першої інстанції у подальшому за заявою осіб, які беруть участь у справі, або за ініціативою суду в порядку, передбаченому ст. 220 ЦПК України.

За таких обставин, судова колегія не вбачає передбачених законом підстав для скасування рішення суду першої інстанції або ж його зміни.

Крім того, у разі відмови відповідачу ОСОБА_2 у задоволенні його апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції у повному обсязі у цій справі, останній не має права на компенсацію за рахунок позивача судових витрат, повязаних із розглядом цієї справи апеляційним судом, та зокрема сплаченого судового збору у розмірі 1366,00 грн. за подачу вищезазначеної апеляційної скарги до апеляційного суду (т.с. 2 а.с. 19).

Відповідно до п. 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402- VІІІ «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

Керуючись ст.ст. 303, 307-308, 315, 317 ЦПК України, колегія суддів

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 09 листопада 2016 року у цій справі залишити без змін.

Судове рішення набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржено безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий суддяСуддяСуддяОСОБА_1 ОСОБА_5ОСОБА_6