Рішення № 65018020, 23.02.2017, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/2114/17

Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1

Доповідач Таварткіладзе О. М.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23.02.2017 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:

головуючого Таварткіладзе О.М.

суддів: Дрішлюка А.І., Гірняк Л.А.,

при секретарі: Поліхрановій Ю.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 та ОСОБА_3, як особи, що приєдналася до апеляційної скарги на заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 08 червня 2016 року по цивільній справі за позовною заявою Державного навчального закладу „Одеський центр професійно-технічної освіти до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, -

В С Т А Н О В И Л А:

У березні 2016 року директор Державного навчального закладу „Одеський центр професійно-технічної освіти ОСОБА_4 звернувся до Суворовського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилими приміщеннями кімнат №74, 74-А в будинку №12 по вул. Паустовського у м.Одесі на підставі ст.ст.71, 72 ЖК України. Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що відповідачі зареєстровані за даною адресою, однак у кімнаті не проживають понад 13 років, жодні правові підстави на вселення та проживання у гуртожитку відсутні, від зняття з реєстраційного обліку ухиляються, фактично у зазначених кімнатах не проживають, а здають невідомим громадянам з метою утримання житла, у зв'язку з чим позивач позбавлений можливості розпоряджатися майном, яке знаходиться у нього на балансі.

Заочним рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 08 червня 2016 рокупозов Державного навчального закладу «Одеський центр професійно технічної освіти» задоволено у повному обсязі.Визнано ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, втратившими право користування приміщеннями кімнат №74, 74-А в будинку №12 по вул. Паустовського у м.Одесі.Вирішено питання стосовно судових витрат.

Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 21.10.2016 року заяву відповідачів про скасування заочного рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 08.06.2016 залишено без задоволення.

Не погоджуючись із заочним рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 08.06.2016 року, ОСОБА_2 звернулася до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою, в якій просить вищезазначене рішення суду скасувати та ухвалити по справі нове рішення, яким відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача,доводи апеляційної скарги та заперечень на неї, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення в межах позовної заяви та доводів апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню на наступних підставах.

Відповідно до ст. 303 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.

Відповідно до ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є:

1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими;

3) невідповідність висновків суду обставинам справи;

4) порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права, а також розгляд і вирішення справи неповноважним судом; участь в ухваленні рішення судді, якому було заявлено відвід на підставі обставин, що викликали сумнів у неупередженості судді, і заяву про його відвід визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованою; ухвалення чи підписання постанови не тим суддею, який розглядав справу.

Норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню.

Порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Згідно ст. 213 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із Законом. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.

Судом встановлено, що відповідачі зареєстровані у приміщеннях кімнат №74, 74-А в будинку №12 по вул. Паустовського у м.Одесі, однак понад 13 років у кімнатах не проживають, від добровільної зміни реєстраційного обліку за місцем свого проживання ухиляються. Будинок на час розгляду справи перебуває на балансі позивача. Проживання відповідачів невідоме, факт їх відсутності за місцем своєї реєстрації підтверджується довідкою №14 від 19.02.2016 року та актом №68-м від 11.01.2016 року про не проживання, підписаний мешканцями гуртожитку ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7

Задовольняючи позов Державного навчального закладу „Одеський центр професійно-технічної освіти, визнаючи ОСОБА_2 та ОСОБА_3 особами, що втратили право користування приміщеннями кімнат №74, 74-А в будинку №12 по вул. Паустовського у м.Одесі, суд першої інстанції виходив з того, що заявлені позивачем вимоги правомірні та обґрунтовані, основані на вимогах діючого законодавства, а саме ст.ст.71, 72 ЖК України, ст.ст.6, 7 Закону України „Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні

Проте погодитися з такими висновками районного суду не можна.

Правова позиція Європейського суду з прав людини, відповідно до п. 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі Конвенція), яка гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Це покладає на Україну в особі її державних органів зобовязання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21.02.1990 р.). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999 року).

Пункт 2 ст. 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в п. 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоровя чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у п. 2 ст. 8 Конвенції.

Згідно зі ст. 119 ЦПК України підставами позову, які відповідно до ст. ст. 31, 215 цього Кодексу суд не може змінити без згоди позивача, є обставини, якими останній обґрунтовує вимоги, а не саме по собі посилання на певну норму закону.

В якості обгрунтування заявлених вимог про визнання відповідачів такими, що втратили право користування приміщеннями позивач зазначив, що власником гуртожитку за адерсою: м. Одеса, вул. Паустовського 12 є Держава в особі Міністерства освіти і науки України, гуртожиток знаходиться на балансі державного навчального закладу „Одеський центр професійно-технічної освіти, відповідачі самоправно зайняли житлові кімнати гуртожитку, оскільки спеціального ордеру на вселення у гуртожиток не отримували, будучи зареєстрованими у гуртожитку фактично не мешкають тривалий час, власним житлом забезпечені, кімнати у грутожитку здають невідомим громадянам.

За загальними положеннями ЦПК України на суд покладено обовязок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача, та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.

У судовому рішенні суд зобов'язаний дати відповіді на всі доводи, оскільки інакше буде порушено вимоги ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду.

Крім того, пунктом 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» передбачено, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог.

За загальними вимогами процесуального права, закріпленими у ст. ст. 5760, 131, 132, 137, 177, 179, 185, 194, 212215 ЦПК України, визначено обов'язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову.

Відповідно до ст. 10, 60 ЦПК України кожна сторона зобовязана довести ті обставини, нга які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не можу грунтуватися на припущеннях.

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Відповідно до ст. 10, 60 ЦПК України кожна сторона зобовязана довести ті обставини, нга які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може грунтуватися на припущеннях.

З матеріалів справи вбачається, що:

- Відповідно до свідоцтва про право власності на нежитлові будівлі Державного закладу «Професійное училище Одеської державної академії холоду», виданого виконавчим комітетом Одеської міської ради 05.08.2009 року обєкт, який розташований за адресою: м. Одеса, вул. Паустовського 12 дійсно належить Державі Україна в особі Міністерства освіти і науки України на праві державної власності. Обєкт в цілому складається з учбового корпусу літ. «А», будівлі суспільно-побутового комплексу літ. «Е», будівлі-майстерні літ. «В», будівлі гуртожитку літ. «Г» (а. с. 9);

- Відповідно до наказу Міністерства освіти, молоді та спорту України від 11.10.2012 року № 1096 Державний навчальний заклад Одеський центр професійно-технічної освіти є правонаступником усіх майнових прав та обовязків припиненного Державного закладу «Професійное училище Одеської державної академії холоду» (а. с. 6-8);

- Відповідно до витягу з Єдиного реєстру обєктів державної власності щодо державного майна вбачається, що обєкт в м. Одесі по вул. Паустовського 12 є гуртожитком для учнів навчальних закладів та закріплений за ДНЗ «Одеський центр професійно-технічної освіти» (а. с. 10);

- Відповідно до корінця ордеру заводу «Продмаш» на жилу площу в гуртожитку, ОСОБА_2, яка працює в цеху № 7 з 1983 року отримала право зайняття з сімєю з 2-х осіб житлової площі по вул. Паустовського 12-а кімнати 74, 74а. Ордер виданий на підставі спільного рішення адміністрації та профкому. Склад сім`ї: ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 (а. с. 42).

В засіданні судової колегії ОСОБА_2 пояснила, що вона дійсно більше 10 років пропрацювала на заводі «продмаш», коли їй було виділено житлові кімнати у гуртожитку по вул. Паустовського 12-а в м. Одесі. Вона заселилися у виділену житлову площу разом з неповнолітнім на той час сином на підставі ордеру, виданого їй адміністрацією заводу. Гуртожиток являє собою 4-х секційний 9-ти поверховий будинок, в якому 2 секції відведені студентам, що навчаються ДНЗ «Одеський центр професійно-технічної освіти». Інші 2 секції будинку були відведені під сімейний гуртожиток працівників заводу «Продмаш». Після того, як завод зупинив роботу, гуртожиток передали на баланс училищу. В останні роки життя батька, який помер у 2008 році та вже після його смерті, вона вимушена доглядати матір, будучи інвалідом першої групи яка мешкає у Донецькій області. Тому вона періодично знаходиться у матері. Син відповідачки та її рідний брат знаходяться на військовій службі в добровольчому батальйоні в зоні АТО. За обставин, що склалися, вона дозволила тимчасово проживати у кімнаті своїй двоюрідній сестрі ОСОБА_8 з її чоловіком. Проте, в кімнатах залишаються особисті речі ОСОБА_2 та особисті речі її сина. Оплата за кімнати здійснюється за проживання 4-х осіб (з урахуванням також двоюрідної сестри та її чоловіка).

Представник позивача в засіданні судової колегії пояснила, що дійсно багатоповерховий житловий будинок, де знаходиться гуртожиток був збудований у 1973 році саме для потреб училища. Проте, у забудові брав участь завод «Продмаш», тому частина зведеного багатоповерхового будинку була відведена заводу «Продмаш» під гуртожиток для працівників заводу. Після того, як завод зупинив роботу, вказана частина будинку, яка буда відведена заводу «Продмаш» була передана ДЗ «Професійное училище Одеської державної академії холоду» правонаступником якого є ДНЗ «Одеський центр професійно-технічної освіти». В документах осіб, які заселялися у гуртожиток, що відносився до заводу «Продмаш», ставилася реєстрація за адресою: м. Одеса, вул.. Паустовського 12-а. Хоча це один і той самий будинок, де розташований гуртожиток училища за адресою: м. Одеса, вул. Паустовського 12. При цьому будь-які документи про присвоєння будинку 12 по вул. Паустовського адреси Паустовського 12-а відсутні. У гуртожитку ведеться журнал обліку осіб, що проживають у гуртожитку, проте записи ведуться не кожного дня. Акти про проживання відповідачки та її сина у гуртожитку раніше не складалися раніше тому, що майже 2 роки, не могли встановити осіб, які фактично мешкають у кімнатах відповідачів.

Вивчивши встановлені обставини та заслухавши пояснення сторін, судова колегія доходить до наступних висновків:

Гуртожиток, що знаходиться за адресою:м. Одеса, вул.Паустовського, 12, є власністю Держави Україна в особі Міністерства освіти і науки України та перебуває на балансі ДНЗ «Одеський центр професійно-технічної освіти», який обслуговує зазначений будинок, отримує плату за проживання в гуртожитку, здійснює функції адміністрації гуртожитку.

Згідно зі ст. 119 ЦПК України підставами позову, які відповідно до ст. ст. 31, 215 цього Кодексу суд не може змінити без згоди позивача, є обставини, якими останній обґрунтовує вимоги, а не саме по собі посилання на певну норму закону.

Зазначаючи про самоправність зайняття відповідачами житлових кімнат у гуртожитку ДНЗ «Одеський центр професійно-технічної освіти», не надав належних доказів на підтвердження вказаних обставин, якими обґрунтований позов про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням.

Іншим обгрутуванням заявлених вимог зазначено те, що відповідачі понад встановлені строки без поважних причин не проживають у кімнатах гуртожитку і тому втратили право користування вказаними кімнатами.

Стаття 71 ЖК УРСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами.

За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сімї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

Відповідно до ст. 72 ЖК УРСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Оскільки правовий режим гуртожитків, жилі приміщення яких підлягають приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», прирівняний до правового режиму жилих приміщень у будинках державного і громадського житлового фонду, то на мешканців таких гуртожитків у разі їх тимчасової відсутності поширюються норми ст.ст.71, 72 ЖК УРСР.

З урахуванням подібності правовідносин щодо користування жилою площею в гуртожитку з правовідносинами, що регулюються загальними правилами ч. 1 ст. 71ЖК УРСР щодо відсутності осіб, які мають право користування жилим приміщенням державного або громадського житлового фонду, положення цих правил про збереження за відсутнім права на жиле приміщення протягом шести місяців слід застосовувати і в разі тимчасової відсутності особи, якій надавалася жила площа для проживання в таких гуртожитках (за відсутності підстав для виселення).

Зазначена правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду України від 4 листопада 2015 року № 6-1166цс15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обовязковою для судів.

Частиною 3 ст. 10 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати те, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 4 ст. 60 ЦПК України).

Згідно з наданим ДНЗ «Одеський центр професійно-технічної освіти» актом від 11 січня 2016 року № 68м ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у спірних кімнатах № 74 та 74а зареєстровані, але не проживають на протязі 13 років, кімнати займають невідомі особи (а. с. 14).

Як вбачається зі змісту вказаного акту, він складений посадовими особами гуртожитку - комендантом, бухгалтером та черговим по гуртожитку 11.01.2016 року.

До суду з позовом до відповідачів про визнання такими, що втратили право користування, позивач звернувся 10 березня 2016 року.

Тобто строк між складанням акту про непроживання та зверненням до суду становить менше 6 місяців, які передбачені законодавством, як строк протягом якого за тимчасово відсутніми зберігається жиле приміщення.

В самому акті обстеження від 11.01.2016 року вказано про відсутність відповідачів у кімнатах протягом 13 років з посиланням на пояснення сусудів. Проте прізвища, ім`я та по-батькові цих осіб, їх адреси, паспортні дані в акті не зазначені, і вказаними особами акти не підписані або до самого акту не додано відповідних письмових заяв сусідів на ім`я адміністрації гуртожитку.

Під час розгляду справи в суді першої інстанції, позивач не послався на прізвища, ім`я та по-батькові осіб, що можуть засвідчити відсутність відповідачів у кімнатах гуртожитку понад передбаченого законом строку та не звертався до суду з відповідною заявою про допит таких осіб в якості свідків.

При таких обставинах у суду апеляційної інстанції відсутні процесуальні підстави для дослідження цих доказів шляхом допиту свідків, як заявила в засіданні судової колегії представник позивача, яка не навела причин не подання цих доказів до суду першої інстанції і причин не звернення до районного суду із заявою про забезпечення доказів чи клопотання про допит свідків.

Крім того, судова колегія звертає увагу, що в акті від 11 січня 2016 року № 68м взагалі не зазначені особисті дані сусідів, на яких йде посилання щодо відсутності відповідачів за місцем реєстрації в гуртожитку більше 13 років.

Щодо осіб, які проживають у кімнатах гуртожитку, закріплених за відповідачами, то позивач вказав, що дані особи є невідомими.

Судова колегія звертає увагу на таке. Відповідно до положення про гуртожитки, затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку,будівництва та житлово-комунального господарства України 27.04.2015 року № 84, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 03 липня 2015 року за № 778/27223:

Це Положення встановлює порядок надання жилої площі в гуртожитках, вселення на надану жилу площу, користування цією жилою площею та виселення з гуртожитків (п.1 розділу 1;

Дія цього Положення поширюється на гуртожитки для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, інших громадян у період роботи або навчання.До гуртожитків, призначених для проживання студентів, учнів, а також інших осіб у період навчання, це Положення застосовується у частині, що не суперечить нормативно-правовим актам Міністерства освіти і науки України (п.3 розділу 1);

Внутрішній розпорядок у гуртожитку визначається правилами внутрішнього розпорядку, що затверджуються власником гуртожитку за погодженням з професійною спілкою (п.7 розд. 1);

Жила площа в гуртожитках надається відповідно до статті 128 Житлового кодексу Української РСР незалежно від черговості, наявності пільг тощо (п.8 розділу 1);

Жила площа в гуртожитках надається в розмірі не менше 6 квадратних метрів на одну особу (п. 9 розділу 1);

Жила площа в гуртожитках не надається особам, які забезпечені житлом у тому самому населеному пункті, де зареєстровано гуртожиток (п. 10 розділу 1.)

Користування жилою площею в гуртожитках здійснюється відповідно до статті 130 Житлового кодексу Української РСР (п.1 розділу III);

Вхід до гуртожитку дозволяється на підставі перепусток. Відвідувачі (особи, які не проживають у гуртожитку) мають право перебувати в гуртожитку з 08:00 до 23:00. При вході до гуртожитку відвідувач предявляє документ, який посвідчує його особу, і реєструється в книзі відвідувачів. Особа, яка проживає в гуртожитку, зобовязана особисто зустріти відвідувача, а також провести його при виході з гуртожитку (п.2 розділу III);

Власник гуртожитку зобовязаний: організувати належну експлуатацію та утримання майна гуртожитку; створювати умови для безперешкодного користування особами, які проживають у гуртожитку, його допоміжними приміщеннями (загального користування); вести облік осіб, які проживають у гуртожитку; забезпечувати збереження ордерів осіб, які проживають у гуртожитку; забезпечувати виконання правил внутрішнього розпорядку гуртожитку;інформувати осіб, що проживають у гуртожитку, про прийняття рішень, які стосуються їхнього проживання та побуту в гуртожитку;

З урахуванням викладеного, саме позивач має забезпечити, як ведення обліку осіб, що проживають у гуртожитку, так і вхід осіб до гуртожитку по перепустках, які кожний рік мають поновлюватися або строк дії яких має продовжуватися.

В будь-якому випадку при отриманні інформації про не проживання осіб, за якими закріплені кіманти у гуртожитку і проживання у цих кімнатах невідомих осіб, адміністрація гуртожитку має всі підстави для складення відповідного акту, де мають бути зазначені всі необхідні відомості та особи, які їх засвідчили та підтвердили.

Сам по собі факт проживання інших осіб у кімнатах відповідачів за згодою останніх, але без погодження з адміністрацією гуртожитку не може безумовно свідчити про постійне непроживання відповідачів у гуртожитку понад строки передбачені законодаством. Такі дії за певних обставин можуть розцінюватися, як порушення правил користування гуртожитками. Проте дозвіл відповідачів на тимчасове проживання в їх кімнатах іншим особам без доведення факту постійного непроживання самих відповідачів не є підставою для визнання їх такими, що втратили право користування.

Дотримання положення про гуртожитки, затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку,будівництва та житлово-комунального господарства України 27.04.2015 року № 84, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 03 липня 2015 року за № 778/27223 виключає можливість відсутності осіб, які мають право на проживання у гуртожитку, протягом багатьох років (оформлення перепусток) і проживання без реєстрації там інших осіб, які не мають такого права (реєстрація відвідувачів в книзі відвідувачів).

Оскільки таких доказів позивачем не представлено в суді першої інстанції без поважних причин і представник позивача не заперечувала, що такі докази у позивача на час звернення до суду в необхідному обсязі відсутні, судова колегія доходить висновку, що у суду першої інстанції не було підстав для набуття висновку, про визнання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 особами, що втратили право користування кімантами у гуртожитку.

Крім того, суд першої інстанції належним чином не перевірив довід позивача про наявність у відповідачів іншого житла.

Судова колегія здійснила таку перевірку. Згідно з інформаційною довідкою з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта, відсутні дані про наявність зареєстрованого права власності на житло за відповідачами (неспівпадіння ІПН, року народження, дати придбання майна, паспортних даних).

Враховуючи наведене, судова колегія доходить висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, заочне рішення суду першої інстанції скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням.

На підставі викладеного і керуючись ст. ст. 303, 307, 309, 313, 317 ЦПК України, судова колегія

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3, як особи, що приєдналася до апеляційної скарги задовольнити частково.

Заочне рішення Суворовського районного суду м.Одеси від 08 червня 2016 року - скасувати та ухвалити нове рішення.

Відмовити у задоволенні позову Державного навчального закладу „Одеський центр професійно-технічної освіти до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, проте може бути оскаржено в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом 20 днів з дня набрання законної сили рішенням суду.

Головуючий О.М. Таварткіладзе

Судді: А.І. Дрішлюк

ОСОБА_9