Ухвала суду № 64953178, 22.02.2017, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"22" лютого 2017 р. м. Київ К/800/19935/13

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Швеця В.В.,

Загороднього А.Ф.,

Пасічник С.С.,

провівши у порядку касаційного провадження попередній розгляд адміністративної справи

за позовною заявою ОСОБА_4 до Київської регіональної митниці про поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

провадження в якій відкрито за касаційною скаргою Київської регіональної митниці на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 9 жовтня 2012 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 26 лютого 2013 року, -

в с т а н о в и л а:

У травні 2012 року ОСОБА_4 пред'явив в суд позов, в якому просив:

- визнати протиправним і скасувати наказ Київської регіональної митниці №428 від 11 квітня 2012 року «Про звільнення ОСОБА_4»;

- поновити на посаді головного інспектора відділу аналізу і контролю зовнішньоекономічних операцій та стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 9 жовтня 2012 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 26 лютого 2013 року, позов задоволено. Скасовано наказ Київського регіональної митниці №428-к від 11 квітня 2012 року, поновлено позивача на посаді головного інспектора Київської регіональної митниці та зобов'язано відповідача здійснити розрахунок та виплату позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 11 квітня 2012 року по дату поновлення у митних органах.

В обґрунтування касаційної скарги відповідач посилається на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим ставить питання про скасування ухвалених ними рішень та прийняття нового, про відмову у задоволенні позову.

Заслухавши доповідь судді, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи та рішення, що приймалися під час її розгляду, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Судами встановлено, що позивач проходив службу на різних посадах в митних органах, остання посада за якою працював позивач - головний інспектор відділу аналізу і контролю зовнішньоекономічних операцій Київської регіональної митниці.

Наказом Державної митної служби України №342 від 26 квітня 2011 року «Про затвердження граничної чисельності працівників Київської регіональної митниці» затверджено граничну чисельність працівників в кількості 1064 одиниці.

На виконання Указу Президента України від 9 грудня 2010 року №1085/2010 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади», постанови Кабінету Міністрів України від 14 листопада 2011 року №1184 «Про затвердження граничної чисельності працівників територіальних органів центральних органів виконавчої влади», наказом Голови Державної митної служби України від 5 грудня 2011 року №1026 «Про затвердження граничної чисельності працівників митних органів, спеціалізованих митних установ і організацій» було встановлено граничну чисельність працівників Київської регіональної митниці в кількості 904 одиниці, а пункт 1 наказу Державної митної служби України №342 від 26 квітня 2011 року в частині затвердження граничної чисельності працівників Київської регіональної митниці в кількості 1064 одиниці визнано таким, що втратив чинність.

26 грудня 2011 року Головою Державної митної служби України затверджено структуру штатного розпису Київської регіональної митниці.

Наказом Київської регіональної митниці №1901 від 27 грудня 2011 року введено в дію структуру та штатний розпис Київської регіональної митниці на 2011 рік зі штатом у кількості 904 штатні одиниці з 27 грудня 2011 року.

Наказом Київської регіональної митниці №1910 від 28 грудня 2011 року «Про реорганізацію структурних підрозділів Київської регіональної митниці» встановлено: реорганізувати структурні підрозділи митниці у зв'язку із скороченням штатної чисельності.

Київською регіональною митницею 2 лютого 2012 року позивача попереджено про наступне вивільнення у зв'язку із скороченням штатної чисельності митниці та запропоновано звернутись до державної служби зайнятості або працевлаштуватися самостійно.

Наказом Київської регіональної митниці №428-к від 11 квітня 2012 року «Про звільнення ОСОБА_4» позивача звільнено з посади головного інспектора відділу аналізу і контролю зовнішньоекономічних операцій, відповідно до пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України, у зв'язку із скороченням штатної чисельності Київської регіональної митниці з 11 квітня 2012 року.

Вважаючи такі дії відповідача протиправними позивач звернувся до суду за захистом свого порушеного права.

Задовольняючи позов, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що відповідачем під час вивільнення позивача допущено порушення вимог статей 40,49-2 Кодексу законів про працю України, що призвело до порушення прав та інтересів ОСОБА_4, та відповідно поновили позивача на роботі і стягнули середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною другою статті 40 КЗпП України передбачено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Порядок вивільнення працівників визначений трудовим законодавством і передбачає, що роботодавець повинен: 1) попередити працівника про наступне вивільнення (не пізніше ніж за два місяці до вивільнення) (частина перша статті 492 КЗпП України); 2) урахувати переважне право працівника на залишення на роботі, передбачене законодавством (частина друга статті 492 КЗпП України); 3) запропонувати працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці (частина третя статті 422 КЗпП України); 4) отримати згоду профспілкового комітету, членом якого є працівник (стаття 43 КЗпП України); 5) повідомити державну службу зайнятості про наступне вивільнення працівника, із зазначенням його професії, спеціальності, кваліфікації та розміру оплати праці (частина третя статті 492 КзпП України).

У пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» зазначається, що розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за пунктом 1 статті 40 КЗпП України, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини 3 статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

Як встановлено судами фактичним роботодавцем позивача є Київська регіональна митниця, а не її певний відділ, тому відповідно до приписів чинного законодавства переведення позивача на іншу посаду могло відбутись не лише в межах відділу, а в межах наявних в митниці посад, однак докази того, що відповідачем пропонувались позивачу будь-які посади, на які його могло б бути переведено, в матеріалах справи відсутні.

Отже, суди попередніх інстанцій дійшли до обґрунтованого висновку, щодо задоволення позовних вимог в частині скасування наказу Київської регіональної митниці №428-к від 11 квітня 2012 року «Про звільнення ОСОБА_4».

Разом з тим, колегія суддів суду касаційної інстанції не може погодитися з висновками судів попередніх інстанцій в частині поновлення ОСОБА_4 на посаді головного інспектора Київської регіональної митниці, оскільки такий висновок судів суперечить вимогам частини першої статті 235 Кодексу законів про працю України, відповідно до яких позивач підлягає поновленню на попередній посаді, яку вона займала до незаконного звільнення, незалежно від наступних змін в організації підприємства, установи, які можуть бути самостійною підставою для звільнення працівників (пункт 1 статті 40 Кодексу законів про працю України).

Тобто, поновлюючи позивача на посаді головного інспектора відділу Київської регіональної митниці, судом першої інстанції не визначено конкретну посаду, на яку підлягає поновленню позивач.

На дане порушення суд апеляційної інстанції також не звернув уваги.

Крім того, відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Однак, приймаючи рішення про задоволення позовної вимоги щодо стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, не конкретизував і не визначив розмір такого заробітку, що є порушенням вимог Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100.

Згідно статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Всупереч вищенаведеній нормі закону висновки суду як першої, так і апеляційної інстанцій зроблені без повного та всебічного з'ясування обставин в адміністративній справі.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Згідно з частиною 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

За таких обставин, рішення судів підлягають скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції на новий розгляд.

Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене, повно і всебічно з'ясувати і перевірити всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінити докази, що мають значення для справи, і в залежності від встановленого, правильно визначити норми матеріального та процесуального права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, та прийняти обґрунтоване і законне судове рішення.

Згідно з частинами першою та четвертою статті 220-1 Кодексу адміністративного судочинства України, за наявності підстав, які тягнуть за собою обов'язкове скасування судового рішення, суд касаційної інстанції ухвалює рішення за наслідком попереднього розгляду справи, без повідомлення осіб, які беруть участь у справі.

Керуючись статтями 220-1, 227, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

у х в а л и л а:

Касаційну скаргу Київської регіональної митниці задовольнити частково.

Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 9 жовтня 2012 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 26 лютого 2013 року в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасувати.

Справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії сторонам у справі та оскарженню не підлягає.

Судді В.В. Швець

А.Ф. Загородній

С.С. Пасічник