Ухвала суду № 64846890, 14.02.2017, Апеляційний суд Полтавської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 545/705/16-ц Номер провадження 22-ц/786/72/17Головуючий у 1-й інстанції Шелудяков Л. В. Доповідач ап. інст. Чумак О. В.

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 лютого 2017 року м. Полтава

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Полтавської області в складі:

головуючого судді Чумак О.В.

суддів: Кривчун Т.О., Пилипчук Л.І.

розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш авто» на заочне рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 24 жовтня 2016 року по справі за позовом ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «ВАШ АВТО» про зобов'язання вчинити певні дії та повернути грошові кошти, які сплачені за договором, у зв'язку з порушенням прав споживача.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, -

В С Т А Н О В И Л А:

Повторним заочним рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 24 жовтня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «ВАШ АВТО» про зобов'язання вчинити певні дії, повернути грошові кошти, які сплачені за договором, у зв'язку з порушенням прав споживача задоволено частково.

Визнано недійсним договір фінансового лізингу № 002554 від 01.12.2015 року, укладений між ОСОБА_3 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «ВАШ АВТО».

Стягнуто з ТОВ «Лізингова компанія «Ваш авто» (01601, м. Київ, вул. Шовковича, 42-44, код ЄДРПОУ 39733392) на користь ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 49 000,00 грн., які були сплачені 01.12.22015 р. на виконання умов договору № 002554 від 01.12.2015 року згідно банківської квитанції № 0.0.469689485.1 від 01.12.2015 року.

Стягнуто з ТОВ «Лізингова компанія «ВАШ АВТО» (01601, м. Київ, вул. Шовковича, буд. 42-44, код ЄДРПОУ 39733392) на користь ОСОБА_3 судові витрати у розмірі 5102,40 грн., а саме сплачений судовий збір у розмірі 494, 90 грн., у розмірі 56,30 грн. та у розмірі 551,20 грн., витрати на правову допомогу у розмірі 4000 грн.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

З даним рішенням не погодився відповідач Товариство з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «ВАШ АВТО», представник якого в поданій апеляційній скарзі, посилаючись на порушення місцевим судом норм процесуального та матеріального права, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, прохає скасувати рішення суду та ухвалити нове про відмову в задоволенні позову.

Посилається на те, що суд безпідставно застосував до правовідносин положення Закону України «Про захист прав споживачів», який не регулює правовідносини у сфері укладання, виконання та розірвання договорів фінансового лізингу.

Підписом у договорі лізингу позивач засвідчив, що він ознайомлений з його істотними умовами, у тому числі щодо предмету договору, вартості товару та повернення коштів, а нотаріальне посвідчення договору фінансового лізингу є необов'язковим.

Вказують, що позивачем не надано доказів та розрахунку погодинної участі адвоката в судовому засіданні, а відшкодування витрат за надання консультацій, підготовку клопотань, заяв та позовної заяви Законом України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах» не передбачено.

Посилаються на те, що судом не було залучено до участі у справі Державну казначейську службу України, права якої порушено ухваленим рішенням.

Сторони в судове засідання не з'явилися, про час і місце розгляду справи повідомлені належним чином. Відповідно до положень ст. 305 ЦПК України їх неявка не перешкоджає розглядові справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 303 ЦПК України, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що скаргу слід відхилити з підстав, визначених ст. 308 ЦПК України, виходячи з такого.

Судом першої інстанції вірно встановлено, що 01 грудня 2015 року між ОСОБА_3 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «ВАШ АВТО», від імені якого на підставі довіреності №7 від 19 вересня 2015 року діяла Васильченко О.А., укладено договір №002554 фінансового лізингу з додатками (графік сплати авансового платежу та специфікація предмету лізингу), за умовами якого після проведення обумовлених (початкових) платежів передбачалась передача майна: транспортного засобу - трактору моделі МТЗ-82.1.26. (а.с.13-20).

Також судом було встановлено та не спростовано відповідачем, що восени 2015 року з мережі Інтернет позивачу стало відомо, що вказаний транспортний засіб ТОВ «Лізингова компанія «Ваш авто» пропонується за ціною 133900 грн., а перед укладанням договору представником товариства покупцю підтверджено та роз'яснено про придбання транспортного засобу саме за вказаною вище ціною. До часу укладення та підписання цього договору, представником товариства без надання можливості ознайомитись із проектом договору та його умовами, спочатку ОСОБА_3 видано квитанцію на оплату першого платежу в розмірі 49000 грн., який цього ж дня потрібно було сплатити перед ознайомленням з текстом договору і додатками до нього. При цьому, представником лізингової компанії Васильченко О.А. повідомлено ОСОБА_3 про те, що зазначена в квитанції сума для оплати є першим внеском саме вартості предмету лізингу.

01.12.2015 р. позивачем здійснено оплату вказаної суми, після чого передано представнику лізингової компанії банківські квитанції №0.0.469609485.1 від 01 грудня 2015 року про сплату 49000 грн. та про сплату комісії банку №0.0.469609485.2 від 01 грудня 2015 року на суму 490 грн. (а.с. 21), паспорт та довідку про присвоєння ідентифікаційного номеру, після чого Васильченко О.А. було виготовлено копії з особистих документів лізингоодержувача та квитанцій, власноручно заповнені розділи формалізованого бланку договору №0022554 від 01 грудня 2015 року.

При підписанні договору ОСОБА_3 довірився раніше отриманої інформації та не звернув на вказану в договорі суму вартості запропонованого транспортного засобу, а також розміру необхідних платежів за договором. Під час підписання договору та подальшого обговорення придбання у власність транспортного засобу лизингоодержувача переконано в поставці цього транспортного засобу протягом найближчого тижня та у договорі вартість транспортного засобу прописом (словами) не була вказана, а зазначена в договорі сума предмета лізингу не є чіткою та розбірливою для сприйняття.

Вимога лизингоодержувача до представника лізингової компанії підтвердити наявність транспортного засобу, не виконана.

Після того, як транспортний засіб в обіцяний термін лизингоодержувачу переданий не був, позивач у телефонному режимі звернувся до ТОВ «Лізингова компанія «Ваш авто», де йому не повідомили точний строк поставки транспортного засобу. Крім цього, йому відмовлено в огляді транспортного засобу МТЗ-82.1.26 на предмет комплектності, наданні документів про якість, безпеку, ціну продукції.

Переглядаючи умови договору, ОСОБА_3 впевнився та переконався, що в договорі вказана ціна 490000 грн., а не 133000 грн., яку він сприймав та фактично погоджувався.

Отже, під час попередніх переговорів представником компанії позивача введено в оману щодо умов виконання договірних зобов'язань.

Вказані обставини в судовому засіданні не спростовані відповідачем по справі ТОВ «Лізингова компанія «Ваш авто».

У відповідності до п.3.4.3 ч.3.4 ст.3, ч.12.2 ст.12 договору лізингоодержувач має право відмовитись або розірвати договір у передбачених чинним законодавством випадках.

Згідно п.3.4.9 ч.3.4 ст.3 договору лізингоодержувач, окрім визначених договором, також наділений іншими правами, які прямо передбачені законодавством України.

Частиною 14.2 ст.14 цього ж договору встановлено, що сторони домовились, що необхідним і достатнім доказом надсилання один одному письмового повідомлення є поштова квитанція (касовий чек) поштового відділення про прийняття надсилаючої сторони поштових відправлень.

У ч.14.5 ст.14 договору вказано, що сторони домовились, що спілкування між ними може бути здійснено в будь-який зручний спосіб для сторін.

14.12.2015 року позивач звернувся до відповідача з письмовою заявою (претензією) з вимогою повернути йому сплачені кошти в сумі 49000 грн. та суму банківської комісії 490 грн.

Вказана вимога отримана відповідачем 17.12.2015 року та повідомлено позивача про те, що його заява розглянута, а договір вважається розірваним 17.12.2015 року.

При цьому, відмовлено позивачу у поверненні сплачених коштів на підставі п.12.1 ст.12 договору (а.с.22-33).

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що оспорюваний договір фінансового лізингу є несправедливим, порушує принцип добросовісності, його умови призводять до дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін та завдають шкоди споживачеві, тому може бути визнаний недійсним із застосуванням наслідків недійсності правочину.

Такі висновки суду відповідають встановленим по справі обставинам та ґрунтуються на законі, виходячи з наступного.

Згідно ч.2 ст.1 Закону України «Про фінансовий лізинг» договором фінансового лізингу (далі - договір лізингу) лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Частиною 1 статті 2 цього ж Закону передбачено, що відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.

Відповідно до п.5 ч.1 ст.4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансовий лізинг є фінансовою послугою. Частиною 4 ст.12 того ж Закону передбачено, що фінансова установа від час надання інформації клієнту зобов'язана дотримуватися вимог законодавства про захист прав споживачів.

Згідно ч.1 ст.12 ЦК України особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд, а приписами ч.3, 5 ст.203 ЦК України встановлено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільними і відповідати його внутрішній волі та правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно пункту 4 частини першої статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії.

Послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою (пункт 11-1 статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»).

Відповідно до частини першої статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Частиною другою статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

Виходячи з аналізу норм чинного законодавства за своєю правовою природою є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України.

Згідно статті 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Пунктом 3.2.7. договору лізингодавцю надано право розірвати договір в односторонньому порядку (без повернення адміністративного платежу) у випадку неможливості придбання лізингу або відмови продавця (який не є стороною договору) здійснити продаж та/або поставку предмета лізингу, якщо лізингоодержувач не обере новий Предмет лізингу.

Відповідно до ч.4 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» перелік несправедливих умов у договорах із споживачами не є вичерпним.

У відповідності до ч.1 ст.5 Закону України «Про захист прав споживачів» держава забезпечує споживачам захист їх прав, надає можливість вільного вибору продукції, здобуття знань і кваліфікації, необхідних для прийняття самостійних рішень під час придбання та використання продукції відповідно до їх потреб.

Приписами ч.4 ст.17 вказаного Закону визначено, що за всіма споживачами однаковою мірою визнається право на задоволення їх потреб у сфері торгівельного та інших видів обслуговування. Встановлення будь-яких переваг, застосування прямих або непрямих обмежень прав споживачів не допускається, крім випадків, передбачених нормативно-правовими актами.

Згідно ч.ч.2, 4 ст.17 цього ж Закону споживач має право на вільний вибір товарів і послуг у зручний для нього час. Продавець (виконавець) зобов'язаний всіляко сприяти споживачеві у вільному виборі продукції та форм її оплати. Споживач має право на перевірку якості, безпеки, комплектності, мири, ваги та ціни продукції, що придбавається (замовляється),демонстрацію безпечного та правильного її використання. На вимогу споживача продавець (виконавець) зобов'язаний надати йому контрольно-вимірювальні прилади, документи про якість, безпеку, ціну продукції.

За умовами оспорюваного договору, адміністративний платіж - це першочерговий одноразовий платіж, який входить до складу першого платежу, що підлягає сплаті лізингоодержувачем на користь лізингодавця за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення договору, незалежно від назви призначення платежу у квитанції про сплату. Розмір адміністративного платежу відображається у додатку №1 до договору та становить погоджений сторонами відсоток від вартості предмету лізингу.

Тобто, договором формально передбачена наявність адміністративного платежу одноразової плати лізингоодержувача лізингодавцю при укладанні договору.

Однак при цьому, цей платіж не є витратами лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу, відповідно до ст.16 Закону України «Про фінансовий лізинг» складова першого лізингового платежу «адміністративний платіж» виходить за межі переліку таких платежів, передбачених законом.

Місцевим судом установлено, що згідно додатку №1 до договору №002554 від 01 грудня 2015 року розмір адміністративного платежу складає 10% від вартості предмета лізингу (49000).

Згідно ч.9.8 ст.9 та додатку №1 цього ж договору, комісія за передачу предмета лізингу (за здійснення необхідних дій, які пов'язані з передачею предмета лізингу (за здійснення необхідних дій, які пов'язані з передачею предмета лізингу лізингоодержувачу), у порівняні з адміністративним платежем, складає всього 3% від вартості предмета лізингу (1470 грн.), що між собою є явно несправедливими умовами.

Пунктом 12.1 ст.12 договору передбачено право лізингоодержувача, який сплатив адміністративний платіж та не отримав транспортний засіб, на розірвання договору за власним бажанням, про що має повідомити лізингодавця у письмовій формі з чітким волевиявленням щодо розірвання договору та надати реквізити особистого банківського рахунку для здійснення такого повернення. Однак, в цьому ж пункті 12.1 ст.12 договору містяться порівняно з вказаним положенням про повернення коштів, двозначне (протилежне за змістом) положення про те, що адміністративний платіж в такому випадку поверненню не підлягає.

У відповідності до ч.3 ст.6 ЦК України сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносини між сторонами.

Згідно з вимогами ч.ч.1, 2 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими.

Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

Разом із цим, п.4 ч.3 ст.18 цього ж Закону визначені серед інших несправедливими, зокрема, умови договору про надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснення споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідно компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору.

При цьому, ч.4 ст.18 цього Закону також встановлено, що перелік несправедливих умов у договорах із споживачами не є вичерпним.

Приписами ч.8 ст.18 вказаного Закону передбачено, що нечіткі або двозначні положення договорів із споживачами тлумачаться на користь споживача.

Відповідно до ч.12 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо після укладення договору стане очевидним, що роботи (послуги), зважаючи на їх ціну (вартість) та характеристики або інші обставини, явно не задовольнятимуть інтереси або вимоги споживача, виконавець зобов'язаний негайно повідомити про це споживача.

Виконавець зобов'язаний таким же чином повідомити споживача, якщо вартість робіт (послуг) може істотно зрости, ніж можна було очікувати під час укладення договору.

Споживач має право відмовитися від договору про виконання робіт (надання послуг) без штрафних санкцій з боку виконавця у разі виникнення обставин, передбачених в абзацах першому та другому цієї частини.

У відповідності до ч.ч.3, 4 ст.12 вказаного Закону зазначено, що у разі реалізації продукції поза торговельними або офісними приміщеннями споживач має право розірвати договір за умови повідомлення про це продавця (виконавця) протягом чотирнадцяти днів з дати одержання документа, який засвідчує факт здійснення правочину поза торговельними або офісними приміщеннями чи прийняття продукції або першої поставки такої продукції, за умови, що така продукція є річчю, а прийняття чи поставка продукції відбувається пізніше часу одержання споживачем документа на їх продаж.

У разі реалізації продукції поза торговельними або офісними приміщеннями продавець (виконавець) повинен повернути сплачені гроші без затримки не пізніше тридцяти днів з моменту повідомлення споживачем про розірвання договору. Споживач має право не повертати продукцію або результати роботи чи послуги до моменту повернення йому сплаченої ним суми грошей.

Одночасно із вищезазначеним, вимогами ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлена заборона нечесної підприємницької практики, яка зокрема у відповідності до п.2 ст. 1 цієї статті Закону включає будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману.

Відповідно до ч.2 ст.19 вказаного Закону нечесною визнається така підприємницька практика, яка спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, така практика вводить в оману стосовно ціни або способу розрахунку ціни. Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Згідно положень п.3 ч.3 ст.19 Закону України «Про захист прав споживача» забороняються відмова від пред'явлення споживачу товару, що пропонується, та прийняття замовлення або ненадання товару протягом розумного строку, як такі, що вводять в оману.

Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними (ч.6 ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Пунктами п.2, 5 ч.1 ст.21 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, що крім інших випадків порушень прав споживачів, які можуть бути встановлені та доведені виходячи з відповідних положень законодавства у сфері захисту прав споживачів, вважається, що для цілей застосування цього Закону та пов'язаного з ним законодавства про захист прав споживачів права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо при реалізації продукції будь-яким чином порушується право споживача на свободу вибору продукції, а також будь-яким чином (крім випадків, передбачених законом) обмежується право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію.

Відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України, разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Встановивши обставини справи, проаналізувавши умови договору та вказані правові норми, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що в укладеному між сторонами договорі очевидним є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача, оскільки за невиконання договірного зобов'язання лізингодавець не несе відповідальності перед лізингоодержувачем, а навпаки одержує від нього вигоду.

Умова про неповернення адміністративного платежу була б справедливою за умови встановлення справедливого його розміру, співмірного понесеним лізингодавцем витратам на перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення договору.

Положення п.12.1 ст.12 договору щодо повернення коштів (адміністративного платежу) у разі розірвання договору за власним бажанням лізингоодержувача є двозначними та несправедливими, що грубо порушують його права, як споживача, на повернення сплачених ним коштів за цим договором, а тому це положення договору підлягає тлумаченню на його, як споживача, корись, а також визнанню судом цим положень договору недійсними внаслідок їх несправедливості (двозначності).

Також місцевий суд вірно встановив, що у відповідача відсутня ліцензія для здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб, а укладений між сторонами договір фінансового лізингу нотаріально не посвідчувався.

З урахуванням вищенаведеного, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про наявність правових підстав для визнання укладеного між сторонами правочину недійсним на підставі ст. ст. 203, 215 ЦК України та ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» та обґрунтовано стягнув з відповідача на користь позивача кошти у сумі 49000,00 грн., сплачені на виконання умов договору №002554 від 01 грудня 2015 року по банківській квитанції N0.0.469689485.1 від 01.12.2015 року.

З огляду на те, що стягнення комісії за послуги банку у сумі 490 грн. чинним законодавством не передбачено, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову в задоволенні позову в цій частині.

Доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з ухваленим рішенням, отже на увагу колегії суддів не заслуговують.

Відповідно до ч. 1, п. 2 ч. 3 ст. 79 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.

До витрат, пов'язаних з розглядом судової справи, належать зокрема витрати на правову допомогу.

Згідно ст. 84 ЦПК України, витрати, пов'язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги.

Граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється законом.

Згідно ч. 1 ст. 88 ЦПК України, стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

Як роз'яснено в п. 47 Постанови Пленуму ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» від 17.10.2014 № 10 (далі Постанова Пленуму), право на правову допомогу гарантовано статтями 8, 59 Конституції України, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України.

Витрати, пов'язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги.

При стягненні витрат на правову допомогу слід враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом (стаття 6 Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI "Про адвокатуру та адвокатську діяльність") або іншим фахівцем у галузі права незалежно від того, чи така особа брала участь у справі на підставі довіреності, чи відповідного договору (статті 12, 42, 56 ЦПК).

Розмір витрат на оплату правової допомоги визначається за домовленістю між стороною та особою, яка надає правову допомогу. Разом із тим граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлений Законом України від 20 грудня 2011 року № 4191-VI "Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах".

Згідно п. 48 Постанови Пленуму, підстави, межі та порядок відшкодування судових витрат на правову допомогу, надану в суді як адвокатом, так і іншим фахівцем у галузі права, регламентовано у пункті 2 частини третьої статті 79, статтях 84, 88, 89 ЦПК.

Витрати на правову допомогу, граничний розмір якої визначено відповідним законом, про що зазначено в пункті 47 цієї постанови, стягуються не лише за участь у судовому засіданні при розгляді справи, а й у разі вчинення інших дій поза судовим засіданням, безпосередньо пов'язаних із наданням правової допомоги у конкретній справі (наприклад, складання позовної заяви, надання консультацій, переклад документів, копіювання документів).

Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.

Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Як убачається з матеріалів справи, інтереси позивача ОСОБА_3 у суді першої інстанції представляла адвокат Соболєва Ю.В. на підставі договору від 25.01.2016 р. та ордеру серії ПТ № 068952 від 10.03.2016 р. (а.с.58-60).

У вказаному договорі сторони погодили всі істотні його умови, у тому числі предмет договору, обов'язки сторін, порядок оплати, строк дії договору.

Так, згідно п. 3.1. договору, розмір гонорару адвоката становить 4000,00 грн.

Позивачем суду першої інстанції надано розрахунок витрат за надану правову допомогу (а.с. 63) та квитанцію № 3 від 25.01.2016 р. про сплату адвокату 4000 грн. за надану правову допомогу (а.с. 62).

Вказаний розрахунок проведено у відповідності до Закону України від 20 грудня 2011 року № 4191-VI "Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах", узгоджується з роз'ясненнями, наданими у Постанові Пленуму ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» від 17.10.2014 № 1, сумнівів у колегії суддів не викликає та відповідачем не спростований.

Отже, доводи апеляційної скарги в частині незгоди з висновками суду щодо стягнення витрат на правову допомогу на увагу колегії суддів не заслуговують.

Суд першої інстанції повно та об'єктивно встановив фактичні обставини справи і дав їм належну правову оцінку, дослідив надані сторонами докази, на підставі яких прийшов до висновку про часткове задоволення позову.

При цьому суд першої інстанції вірно застосував норми матеріального права відповідно до характеру правовідносин, що склалися між сторонами та в межах заявлених позовних вимог.

Оскільки рішення суду відповідає вимогам закону, зібраним по справі доказам, обставинам справи, підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, колегія суддів не вбачає.

Керуючись ст.ст.303,304,307,308,314,315,317 ЦПК України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «ВАШ АВТО» відхилити.

Заочне рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 24 жовтня 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий /підпис/ О.В.Чумак

Судді /підпис/ Т.О.Кривчун

/підпис/ Л.І.Пилипчук

ЗГІДНО:

Суддя Апеляційного

суду Полтавської області О.В.Чумак