Ухвала суду № 64815046, 14.02.2017, Апеляційний суд Київської області

Справа № 372/2707/16-ц Головуючий у І інстанції Висоцька Г.В.Провадження № 22-ц/780/1228/17 Доповідач у 2 інстанції Олійник В. І.Категорія 18 14.02.2017

УХВАЛА

Іменем України

14 лютого 2017 року колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Київської області в складі:

головуючого судді Олійника В.І.,

суддів Березовенко Р.В., Матвієнко Ю.О.,

при секретарі Спеней І.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 23 грудня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання договору позики недійсним, -

в с т а н о в и л а :

У жовтні 2016 року позивачка звернулася до суду із зазначеним позовом, який обґрунтувала тим, що між сторонами 10 жовтня 2013 року було укладено договір позики грошових коштів на суму 34000 доларів США, який був оформлений у вигляді розписки. Кошти були передані відповідачу у день укладання договору.

Позивачка неодноразово зверталась до відповідача з проханням про повернення коштів і останній обіцяв повернути кошти. Після чергового звернення про повернення коштів відповідач повідомив, що повертати кошти не буде.

Оскільки в добровільному порядку врегулювати спір позивачці не вдалося, тому вона направила письмову вимогу про повернення коштів, на яку відповідач ніяким чином не відреагував. Тому позивачка звернулася до суду за захистом своїх прав та інтересів.

У листопаді 2016 року ОСОБА_2 подав зустрічну позовну заяву до ОСОБА_3 про визнання договору позики недійсним (а.с.64). В обґрунтування своїх позовних вимог зазначав, що написав розписку про начебто отримання певної суми коштів. Дана розписка була складена ним за проханням ОСОБА_3, яка доводилася йому доброю подругою, для підтвердження її платоспроможності перед кредиторами, і жодним чином не передбачала реального отримання коштів ним із їхнім наступним поверненням позивачці. Згідно цієї розписки за їхньою домовленістю ні для кого з них не виникали правові наслідки і цей документ мав бути використаний у відносинах із третіми особами.

Після того як відповідач дізнався про позовну заяву ОСОБА_3 про повернення коштів, то зрозумів, що всі дії ОСОБА_3 були навмисними для введення його в оману і формування невірної внутрішньої волі, а саме, переконання щодо написання даної розписки без виникнення будь-яких договірних відносин між ними. Тому просив визнати договір позики недійсним на підставі ч.1 ст.230 ЦК України, як укладений під впливом обману.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 23 грудня 2016 року позов задоволено.

Вирішено стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 суму боргу за договором позики в розмірі 893724 грн., що еквівалентно на день ухвалення рішення 34000 доларів США, та суму судового збору в розмірі 6890 грн., а всього - 900614 грн.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання договору позики недійсним відмовлено.

У апеляційній скарзі ОСОБА_2 з підстав порушення судом норм матеріального і процесуального права ставиться питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового, яким в задоволенні позову ОСОБА_3 відмовити повністю, а його зустрічний позов задовольнити.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав.

Відповідно до вимог ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Задовольняючи первісний позов, суд виходив з того, що докази у виді показань ОСОБА_2, даних ним в якості свідка, та свідків ОСОБА_4, ОСОБА_5 є недопустимими доказами в розумінні статті 59 ЦПК України, так як ст.1051 ЦК України встановлює в імперативній формі вимогу про те, що рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Ухвалене судом рішення зазначеним вимогам відповідає.

Згідно вимог ч.1 ст.303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до ст.308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

За змістом ч 3 ст.10 та ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст.1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

За змістом ст.1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Відповідно до ч.1 ст.1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Судом встановлено, що позивачем надана розписка від 10.10.2013 року, відповідно до якої відповідач ОСОБА_2 отримав в борг від ОСОБА_3 грошові кошти в розмірі 24000 доларів США на погашення кредиту та 10000 доларів США на будівництво жилого будинку і вказані гроші зобов'язався повернути (а.с.5).

Відповідач не заперечував, що дана розписка написана ним власноруч, в зв'язку з чим на підставі ч.1 статті 61 ЦПК України дана обставина не підлягала доказуванню в судовому засіданні.

Встановлено, що зазначена розписка від 10.10.2013 року, не дивлячись на її найменування, є доказом укладення між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 договору, який за всіма ознаками є договором позики.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмету позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

Позичальник ОСОБА_2 свої зобов'язання не виконав і борг не повернув, про що свідчить наявний у позивача оригінал зазначеного договору позики.

Згідно ст.1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.

Відповідач звернувся до суду із зустрічною позовною заявою про визнання договору позики недійсним, як укладеного під впливом обману, на підставі ч.1 ст.230 ЦК України.

Відповідно до ч.1 ст.230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин вважаться недійсним. Наряду з цим, виходячи із змісту абз.2 ч.1 ст.229 ЦК України під істотним значенням визначається обман щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Відповідач свої вимоги обґрунтовує тим, що оскаржувана розписка була складена ним власноруч влітку 2015 році на прохання позивача ОСОБА_3, яка на той час доводилася йому доброю подругою, та звернулася до нього про допомогу.

Суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що ОСОБА_2 не помилявся щодо обставин договору позики, що мають істотне значення, він розумів правову природу договору позики, права та обов'язки сторін за цим договором, властивості і якості речей у виді грошових коштів.

Обман, на думку ОСОБА_2, полягав в тому, що, ОСОБА_3 шляхом обману переконала його укласти цей договір, зазначивши про претензії кредиторів. Тобто, відповідач стверджує, що розписка оформлювалася без наміру створення правових наслідків, передбачених договором позики, і свої дійсні наміри ОСОБА_3 від нього не приховувала.

Суд дійшов вірного висновку, що ОСОБА_2 посилається, як на підставу своїх вимог про визнання договору недійсним, на вчинення договору під впливом обману, а саме ст.230 ЦК України, фактично обґрунтовує свої вимоги тим, що договір, оформлений борговою розпискою від 10.10.2013 року, укладався між ним та ОСОБА_3 без наміру створення правових наслідків, що притаманне так званим фіктивним договорам.

Суд першої інстанції вірно не вбачав підстав вважати даний випадок виключенням, на підставі абз.2 ч.1 ст.1051 ЦК України, так як відповідач не навів в судовому засіданні доказів укладення ним договору позики під впливом обману.

Договором позики, укладеним розпискою від 10.10.2013 року, не встановлений строк повернення позики, а тому позика мала бути поверненненою позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це.

Відповідач в судовому засіданні заперечив отримання ним письмової вимоги про повернення коштів, отриманих у борг від ОСОБА_3 поштою від 26 вересня 2016 року, а позивачка, в свою чергу, не змогла спростувати його твердження належними доказами.

З урахуванням того, що звернення позикодавця до суду із відповідним позовом до позичальника про стягнення боргу є формою пред'явлення до нього вимоги про повернення суми позики, а з моменту ознайомлення відповідача із позовною заявою до дня ухвалення рішення по справі тридцятиденний строк закінчився, то суд прийшов до вірного висновку про дотримання позивачем встановленого законом строку.

З огляду на вищенаведене, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку щодо задоволення первісного позову та відмову в задоволенні зустрічного позову. За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

Таким чином, доводи апеляційної скарги про порушення судом норм матеріального і процесуального права безпідставні, спростовуються матеріалами справи та висновками суду, викладеними в рішенні.

Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги та враховуючи, що обставини справи судом встановлені відповідно до наданих пояснень сторін та письмових доказів, що містяться в матеріалах справи, колегія суддів приходить до висновку, що рішення постановлене з дотриманням вимог матеріального і процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід відхилити, а рішення суду залишити без змін.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.303, 307, 308, 313-315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 23 грудня 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий:

Судді: