Ухвала суду № 64813367, 15.02.2017, Апеляційний суд Житомирської області

УКРАЇНА

Апеляційний суд Житомирської області

Справа №274/5522/15-ц Головуючий у 1-й інст. Хавронюк О. Л.

Категорія 27 Доповідач Григорусь Н. Й.

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 лютого 2017 року

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Житомирської області в складі:

головуючого судді Григорусь Н.Й.

суддів Косигіної Л.М., Худякова А.М.

секретаря

судового засідання Гайдамащук Т.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Житомирі апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 12 грудня 2016 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики

встановила:

В грудні 2015 року ОСОБА_3 звернулася з позовом до суду, в обґрунтування якого зазначила, що в липні 2014 року між нею та ОСОБА_2 був укладений договір позики на загальну суму 26 500,00 гривень, які остання зобов'язалась повернути до 30.12.2014, на підтвердження чого була складена розписка. Проте борг не було повернуто, тому остаточно просила стягнути з відповідача заборгованість за договорами позики з урахуванням 3% річних та інфляційних втрат на загальну суму 40 997,92 грн, а також судові витрати.

Рішенням Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 12 грудня 2016 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 26 500,00 грн боргу за договором позики, 3% річних в сумі 1 468,03 грн, 13 029,89 грн інфляційних втрат, а всього 40 997,92 грн та 487,20 грн сплаченого судового збору.

Відповідачем ОСОБА_2 подана апеляційна скарга, в якій вона просить рішення суду першої інстанції скасувати, ухваливши нове - про відмову у задоволенні позовних вимог. Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що судом порушені норми матеріального та процесуального права, зокрема не взято до уваги, що вона брала в борг лише 18 750,00 грн, про що і була написана розписка, яка викрадена позивачем. Крім того, нею повернуто борг, що можуть підтвердити свідки, в допиті яких судом першої інстанції було безпідставно відмовлено.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає відхиленню із наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобові повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Згідно із ч. 2 ст. 1046 ЦК України договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається в письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми (ч. 1 ст. 1047 ЦК України).

Частина 2 ст. 1047 ЦК України допускає пред'явлення на підтвердження укладення договору позики та його умов розписки позичальника або іншого документа, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної суми грошей або кількості речей.

Як зазначив Верховний Суд України в правовій позиції від 18 вересня 2013 року по справі № 6-63цс13, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Частиною 1 ст. 1049 ЦК України визначено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Стаття 545 ЦК України встановила, що прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку.

Виходячи з положень статей 6, 626-631, 526 ЦК України, укладений договір є обов'язковим для належного виконання сторонами, відповідно до його умов, вимог Цивільного Кодексу та інших актів цивільного законодавства.

Судом встановлено, що 30.07.2014 між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 був укладений у простій письмовій формі договір позики, за умовами якого остання зобов'язалась повернути позикодавцю грошові кошти в сумі 26 500,00 грн до 30.12.2014.

На підтвердження умов договору позики та факту отримання грошових коштів ОСОБА_2 власноруч написала розписку, оригінал якої долучено до матеріалів справи в суді апеляційної інстанції (а.с. 16, 17).

Частиною 1 ст. 627 ЦК України передбачено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. За клопотанням відповідачки, яка заперечувала факт написання розписки саме на суму 26 500,00 грн, ухвалою суду першої інстанції від 02.06.2016 була призначена судова-почеркознавча експертиза. Відповідно до висновку експерта № 1/2568 від 21.09.2016 рукописний текст, який починається словами «Розписка…» та закінчується словами «… до 30.12.2014р. ОСОБА_2.» та підпису від імені останньої виконано ОСОБА_2 (а.с. 91-95). Будь-яких інших пояснень на спростування факту написання розписки апелянт не надала, а отже наданий оригінал розписки є належним та допустимим доказом укладання договору позики між сторонами.

Разом з тим, належних і допустимих доказів на підтвердження того, що вказані в розписці грошові кошти були повернуті позикодавцю у строк, обумовлений в розписці - до 30 грудня 2014 року, відповідачкою не було надано ні суду першої, ні суду апеляційної інстанції.

Станом на дату розгляду справи боргова розписка перебуває у кредитора, що за правилом ст. 545 ЦК України, також свідчить про невиконання позичальником зобов'язання.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 631 цього Кодексу строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.

Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк (стаття 610 ЦК України).

За правилом ст. 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

З досліджених судом доказів вбачається, що ОСОБА_2 прострочила виконання своїх зобов'язань перед ОСОБА_3, в строк до 04 листопада 2016 року грошові кошти за договором позики в розмірі 26 500,00 грн не повернула, а тому, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача трьох відсотків річних та інфляційних втрат.

Враховуючи суму боргу, яка становить 26 500,00 грн, період прострочення згідно поданого позивачем розрахунку, зазначена позивачем сума трьох відсотків річних у розмірі 1 468,03 грн та інфляційні втрати в сумі 13 029,89 грн є такими, що розраховані правильно, та підлягають стягненню у вказаному розмірі.

Заперечуючи проти позову відповідач ОСОБА_2 зазначила, що фактично повернула одержані за борговою розпискою кошти, а саме віддала позивачу 9 000,00 грн та 300 доларів США. Проте дані обставини не підтверджені належними та допустимими доказами.

Так, частинами 1, 2 ст. 545 ЦК України передбачено, що прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає.

Відповідно до ст. 59 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

За змістом вказаних норм, покази свідків на підтвердження повернення частини коштів не є належними та допустимими доказами. Окрім того, допитані в суді апеляційної інстанції свідки ОСОБА_4 та ОСОБА_5 зазначили, що знали зі слів відповідачки про наявність у неї боргових зобов'язань перед ОСОБА_3 та підтвердили, що ОСОБА_2 мала намір повернути свій борг позивачу. Проте вони при поверненні коштів присутніми не були та не бачили які кошти та в якій кількості передавалися ОСОБА_3

Як вбачається з розписки від 30 липня 2014 року, на ній відсутні будь-які помітки щодо часткового повернення ОСОБА_2 отриманих грошових коштів. Таким чином, доводи щодо часткового повернення позики ґрунтуються виключно на поясненнях самої відповідачки та жодним чином не підтверджені за допомогою доказів.

За таких обставин, коли оригінал боргової розписки знаходився у позивача та наданий суду, суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо обґрунтованості заявлених позовних вимог, оскільки надані позивачем докази є належними та допустимими, підтверджують факт укладення між сторонами 30.07.2014 договору позики на загальну суму 26 500,00 грн та те, що відповідач не виконала свій обов'язок щодо повернення коштів.

Враховуючи, що зобов'язання за вищевказаним договором відповідачем у визначений строк не виконано, кошти за розпискою не повернуто, суд першої інстанції правильно задовольнив позов, стягнувши з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 борг з урахуванням 3% річних та інфляційних втрат, а також судові витрати.

Рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, підстави для його скасування відсутні. Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись ст.ст. 209, 303, 304, 307, 308, 313 - 315, 317 ЦПК України, колегія суддів

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 12 грудня 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і з цього ж часу може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий Судді