Ухвала суду № 64805547, 16.02.2017, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

----------------------

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 лютого 2017 р. Справа № 815/4276/16

Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Андрухів В. В.

Одеський апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

доповідача - судді Стас Л.В.

суддів - Турецької І.О., Косцової І.П.,

за участю секретаря - Худика С.А.,

за участю представника відповідача -Лазарєвої Г.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за апеляційною скаргою ОСОБА_10 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 15 листопада 2016 року по справі за позовом ОСОБА_10 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу № 144 від 29.07.2016 року та зобов'язання прийняти рішення, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач, ОСОБА_10, звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу Головного управління ДМС України в Одеській області № 144 від 29.07.2016 року «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту». Також позивач просив зобов'язати ГУ ДМС України в Одеській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач не може повернутися до Республіки Афганістан, оскільки має побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою належності до певної соціальної групи, про що повідомив ГУ ДМС України в Одеській області при зверненні за статусом біженця. Крім того, позивач не погоджується з посиланням відповідача на те, що причина звернення до органу ДМC полягає не у реальній загрозі життю, а у бажанні позивача отримати документи на легальне перебування в Україні.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 15 листопада 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_10 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу та зобов'язання вчинити певні дії - відмовлено.

В апеляційній скарзі, ОСОБА_10, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, просить постанову Одеського окружного адміністративного суду від 15 листопада 2016 року - скасувати та прийняти нову про задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Колегія суддів, заслухавши доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість постанови суду в межах доводів апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що позивач, ОСОБА_10 є громадянином Афганістану, уродженцем провінції Панджшер. За національністю - таджик, за віросповіданням мусульманин, рідна мова - фарсі, також вільно володіє російською. Має середню освіту, навчався у школі "Гулам Айдахам" у м. Кабул. Деякі родичі позивача проживають на території Афганістану у м. Кабул: мати - ОСОБА_11, брат - ОСОБА_12, сестра ОСОБА_13.

Вперше до України позивач потрапив у 1999 році, державний кордон України позивач перетнув нелегально на автомобілі посередника за винагороду.

Наказом Управління у справах національностей та міграції Київської МДА від 15.07.1999 року № 454 позивач набув статус біженця в Україні та був документований посвідченням біженця серії НОМЕР_1.

Також судом першої інстанції встановлено, що у 2012 році позивач виїзжав до Афганістану та потім повернувся до України.

ІНФОРМАЦІЯ_1 у позивача та громадянки України ОСОБА_8 народилася дитина, син - ОСОБА_7, що підтверджується свідоцтвом про народження.

Рішенням ДМС України від 13.09.2013 року № 568-13 на підставі п.1 ч.1 ст.11 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» позивач був позбавлений статусу біженця в Україні як особа, яка добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності (підданства).

07 листопада 2014 року позивач отримав паспорт громадянина Республіки Афганістан НОМЕР_2 спец. НОМЕР_3 у консульському відділі Посольства Ісламської республіки Афганістан в Україні у м. Києві.

18 липня 2016 року позивач звернувся до Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області із заявою № 142 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За результатами розгляду особової справи № 2016ОD02109 громадянина Афганістану ОСОБА_10 ГУ ДМС України в Одеській області, на підставі п.6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», дійшло висновку щодо відмови ОСОБА_10 в оформленні документів для вирішення питання про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, оформленим наказом № 144 від 29.07.2016 року, позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі п.6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.1 та п.13 ч.1 ст. 1 зазначеного Закону - відсутні.

Вважаючи наказ ДМС України про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту протиправним позивач звернувся до суду з даним позовом.

Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів виходить із наступного.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Державна міграційна служба України відповідно до Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого Указом Президента України №405/2011 від 06.04.2011р., є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України. ДМС України входить до системи органів виконавчої влади та утворюється для реалізації державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011р. №3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно п.4 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Пунктом 13 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття біженець включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів, 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Згідно з статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Як зазначено в п.22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16 березня 2012 року №3 "Про внесення змін і доповнень до постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року №1 "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні", ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Як вбачається з матеріалів справи, під час анкетування позивач зазначив, що у лютому 2012 року він повернувся в Україну через народження його сина в Україні.

Також слід звернути увагу, що у протоколі співбесіди позивач зазначив, що якщо б у нього в Україні не було дитини, він би не повернувся на Батьківщину.

Вказана у заяві позивача про надання захисту обставина не може бути підставою для надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та вищевказаного Закону, оскільки є очевидно необґрунтованою.

У своїй заяві позивач зазначив, що він більше двох років проживає в Україні без документів, що також підтверджується матеріалами його особової справи, проте із вказаною заявою звернувся до органу міграційної служби лише 18.07.2016 року, тобто позивач не звернувся з заявою про міжнародний захист якомога раніше.

Також з матеріалів справи вбачається, що згідно рішення ДМС України № 568-13 від 13.09.2013 року, позивач втратив статус біженця через те, що у 2012 році повернувся до Афганістану, тобто скористався захистом країни громадянської належності.

Згідно з п.1 ч.1 ст.11 Закону, статус біженця та додатковий захист втрачаються у разі, якщо особа добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності (підданства).

У заяві про звернення за захистом позивач зазначив, що працівники міграційного органу роз'яснили йому право на оскарження вищевказаного рішення до суду, але до суду він так і не звернувся.

Позивач не оскаржив у судовому порядку рішення ДМС України від 13.09.2013 року № 568-13, яким його позбавлено статусу біженця.

Відповідно до ч.19 ст.11 Закону, особа, яка не реалізувала право на оскарження рішення про втрату або позбавлення її статусу біженця або додаткового захисту чи скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна залишити територію України в установлений строк, якщо вона не має інших встановлених Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" законних підстав для перебування в Україні.

Оскільки рішенням ДМС України від 13.09.2013 року № 568-13 позивач був позбавлений статусу біженця через те, що позивач скористався захистом країни громадянської належності, він не відповідає критеріям надання статусу біженця, встановленим у п.1 ч.1 ст.1 зазначеного Закону.

Згідно пункту F Керівництва по процедурах та критеріях визначення статусу біженця УВКБ ООН, мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що виїзд позивача з країни громадянського походження у 2012 році викликаний економічними чинниками та причинами особистого характеру, а не побоюваннями стати жертвою переслідувань на батьківщині.

Як вбачається з проведених інтерв'ю та анкетування позивача, відповідачем не було виявлено жодних ознак переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

З огляду на викладене, зазначені обставини та обґрунтування позову, не містять жодних ознак наявності умов для надання міжнародного захисту позивачу в Україні, оскільки він не зазнавав жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що суб'єктом владних повноважень - ГУ Державної міграційної служби України в Одеській області прийнято рішення на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з урахуванням всіх обставин, які мають значень для прийняття рішення, а тому позовні вимоги позивачів задоволенню не підлягають.

Доводи апеляційної скарги, на думку колегії суддів, ґрунтуються на суб'єктивній оцінці фактичних обставин справи та доказів, а також на невірному тлумаченні норм матеріального права. Зазначені доводи не містять посилань на конкретні обставини чи факти або на нові докази, які б давали підстави для скасування рішення суду першої інстанції.

Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Керуючись ст. ст. 195, 197; п.1 ч.1 ст. 198; ст. 200; п.1 ч.1 ст. 205; ст. 206; ч.5 ст. 254 КАС України, колегія суддів, -

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_10 - залишити без задоволення.

Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 15 листопада 2016 року по справі за позовом ОСОБА_10 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу № 144 від 29.07.2016 року та зобов'язання прийняти рішення - залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає чинності негайно після її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів з моменту виготовлення її в повному обсязі.

Головуючий:

Судді: